1924 – народилася Людмила Семикіна, художниця-шістдесятниця
1924, 23 серпня в Одесі народилася відома живописиця й майстриня декоративного мистецтва та художниця по костюмах, дисидентка й учасниця національного руху опору 1960-70-х років, одна із засновниць Клубу творчої молоді, заслужена художниця України, лауреатка Шевченківської премії та премії Василя Стуса Людмила Семикіна.
Людмила Семикіна. 1950-і роки. Фото: www.istpravda.com.ua
Батько Людмили був досить знаним партійним діячем в Одесі, але в 1932 році відмовився брати участь в організації Голодомору, вийшов із партії і до кінця життя пропрацював простим столяром. Йому дивом пощастило уникнути подальших репресій – партія такого не прощала. Але вони пережили все: війну, два голоди, підвали.
Людмила закінчила Одеське художнє училище, вступила до Київського художнього інституту. Її дипломну роботу «Порт» за кілька місяців до захисту визнали «ідеологічно неправильною», тож довелося в екстреному порядку писати «Груповий портрет старих більшовиків-арсенальців». Далі були пейзажі, натюрморти, жанрові картини, в тому числі і на робітничу тематику. В 1957 році її приймають до Спілки художників УРСР. Працювала в жанрах станкового та монументального живопису.
А потім у її житті з’явився Клуб творчої молоді. Молоді, завзяті, вони почали відкривати для себе Україну, пізнавали її глибину і традиції. А з відкриттям почалася і боротьба. У березні 1962 року Алла Горська, Людмила Семикіна та Віктор Зарецький підняли питання про незадовільний стан української мови і культури в УРСР. На той час Людмила Семикіна разом з Аллою Горською вже перейшла на українську мову – в цьому їм допомагала Надійка Світлична. Тоді ж у неї прокидається інтерес до давньої історії Києва, що вилилося в серію робіт «Легенда про Київ».
Людмила Семикіна та Алла Горська серед членів Клубу творчої молоді. 1960-ті роки. Фото: www.istpravda.com.ua
Молоді бунтарі одразу потрапили «на олівець» до відповідних органів. І почалися репресії. У 1964 році вітраж «Шевченко.Мати» у фойє Київського університету до 150-річчя від дня народження поета авторства Людмили Семикіної, Алли Горської, Опанаса Заливахи, Галини Севрук та Галини Зубченко був визнаний партією «ідейно порочним твором, який дає викривлений образ Тараса Шевченка» і знищений напередодні відкриття. Тоді ж її вперше було виключено зі Спілки художників (удруге – після підписання в 1968-му році відомого «Листа 139-ти» з протестами проти репресій та закритих судів над інтелігенцією).
Позбувшись можливості працювати за професією (мати державні замовлення могли лише члени Спілки художників), Людмила знаходить розраду в моделюванні та пошитті одягу, який стилізує під українську традицію. «Через мою майстерню пройшли всі дисиденти. Всім шилась свита. Я знала всі біографії. Я їх втішала, жаліла. Я знімала ту напругу психічного тиску, одягали новий одяг, знімали той, що вони мали, і вони відважно носили це. Я мріяла про іншу державу, про інший устрій. А одяг шився для цієї мрії. Ось сутність моя була в 1960-ті роки», - зізнавалася вона в одному з інтерв’ю.
Вона тісно спілкується з дисидентами, підтримує їх та їхні родини. Бере участь в організації вертепів та відродженні українських традицій уже в колі друзів, які згуртував навколо себе Іван Гончар. Все це – при постійному тискові з боку «офіційних органів». «У мене вимагали каяття і забирали і майстерню, і хату. Я зрозуміла, що була на порозі Воркути», - зізнавалася художниця.
Порятунком стала пропозиція Леоніда Осики стати художником по костюмах для фільму «Захар Беркут», який знімався в 1971 році. Захоплення історичним костюмом вилилося в серію строїв «Скіфський степ», «Поліська легенда», «Княжа доба», «Ретро», «Модерн». Зрештою за серію строїв «Високий замок» 1997 року Людмила Семикіна удостоїлася звання лауреатки Національної премії України ім. Т. Шевченка.
Кость Степанков та Іван Гаврилюк у фільмі "Захар Беркут". 1971 рік. Костюми Людмили Семикіної. Кадр із фільму
В часи вимушеного відлучення від малярства Людмила Семикіна працювала художницею з костюмів у театрі та кіно, створювала діафільми, виконала ряд монументальних робіт у Києві, зокрема, в 1980 році оздоблювала станцію метро «Петрівка» (нині – «Почайна»).
Відлучення від професії тривало 20 років. У Спілці художників Людмилу Семикіну відновили лише в 1988 році з офіційним формулюванням: «За відсутністю факту звинувачення». Хоча звання заслуженої художниці України вона була удостоєна лише в 2005 році. У 2000 році їй була вручена премія Василя Стуса.
До кінця життя зберігала творчу активність – ще у 2001 році вона розробила костюми для програми «Ті, що походять від Сонця» ансамблю народної музики «Дніпро».
Афіша програми "Ті, що походять від Сонця". Костюми - Людмила Семикіна. Фото: dnipro-art.com.ua
На знак визнання видатного внеску у прогрес XX століття у 1997 році Американським біографічним інститутом та Інтернаціональним біографічним центром Кембриджу в Україні біографію мисткині було включено до довідника «Життя славетних».
Померла Людмила Семикіна 12 січня 2021 року у віці 96 років. Похована на Байковому кладовищі в Києві.