1919 – вийшов Декрет Раднаркому РСФРР про хлібну і фуражну розкладку

Перемога у світовій революції, курс на яку проголосили більшовики у 1917 році, вимагала все більше ресурсів, як людських, так і продовольчих. З цією метою 11 січня 1919 року було видано перший  Декрет Раднаркому РСФРР про хлібну і фуражну розкладку, відповідно до нього селяни замість вільного продажу харчових продуктів і сировини змушені були в примусовому порядку майже всю її здавати державі. У заготівельну кампанію 1919-1920 господарського року продрозкладка поширилася не тільки на хліб, але і на картоплю, м'ясо, а до кінця 1920 року — майже на всі сільгосппродукти.

Продрозкладка стала частиною комплексу заходів, відомих в історії як політика «воєнного комунізму». Формально це мало вигляд торгової операції, бо держава платила за вилучену продукцію. Але платила не ринкову ціну, а стільки, скільки вважала за потрібне. Величина розкладки визначалася двома чинниками: потребами держави у продовольстві та здатністю наркомпроду і його воєнізованих підрозділів вилучати продукцію у селян. Тобто, продрозкладка була, по суті, реквізицією.

У підконтрольній більшовикам Україні продрозкладка була запроваджена декретом ВУЦВК «Про загальнодержавний облік та розподіл продуктів і предметів домашнього господарства» від 12 квітня 1919 року. На окуповані українські губернії московський уряд накладав обумовлену в центрі відповідно до потреб промислових міст кількість різних продуктів харчування. Циф-ри, спущені з гори, розкладали на повіти та волості, а ті, в свою чергу, – на сільські громади (звідси – продрозкладка). Сільради, спільно з комнезамами (комітети незаможних селян) доводили норми здачі на сільські двори.
Принцип продрозкладки від початку був дискримінаційним: подані у списках господарства малозаможних селян повністю звільнялися від цієї повинності, натомість основний тягар на виконання лягав на плечі працьовитого середнього та заможного селянства. У них забирали все, залишаючи для прожиття членів родин лише мінімальні норми продуктів. Дискримінаційність продрозкладки проявлялася і в загальнодержавному масштабі: на українські губернії, які були захоплені більшовиками, Москва накладала значно більші норми здачі продуктів, ніж на губернії радянської Росії.

У 1919 році продрозкладка встановлювалася в обсязі 140 млн пудів хліба. Однак до білогвардійської окупації реквізувати вдалося тільки 8 млн пудів. Селяни ігнорували вимоги наркомпроду і чинили збройний опір його працівникам.

26 лютого 1920 року, після перемоги над денікінськими військами, вийшов новий декрет про хлібну розкладку, який підписали голова РНК УСРР Християн Раковський і наркомпрод Мирон Владимиров. Обсяг розкладки тепер дорівнював 160 млн пудів зерна. У травні 1920 була затверджена й розкладка на велику рогату худобу, овець, свиней, яйця, картоплю тощо. Щоб полегшити вилучення продовольства, у травні 1920 року було утворено комнезами (комітети незаможніх селян). З їхньою допомогою до кінця 1920 року вдалося реквізувати 71,5 млн пудів хліба, що становило менше половини запланованого.

Все це призвело до численних селянських бунтів та випадків спротиву. Падіння зацікавлення в результатах своєї роботи (все одно заберуть) призвела до зменшення посівних площ. Наприкінці 1920 року влада зробила спробу доповнити розкладку вирощеної селянами продукції розкладкою засіву й обробітку землі, тобто зробити їхню працю примусовою. Так, 25 грудня 1920 р. Раднарком УСРР ухвалив постанову «Про проведення весняної посівної кампанії», згідно якої в Харкові створювалася Центральна посівна комісія, а в губерніях, повітах, волостях та селах – відповідного рівня місцеві посівні комісії, головним завданням яких визначалося розширення площі засівів до рівня 1916 року. Керівництво комісіями мало зосередитися в руках комнезамів, яких нова розкладка як і раніше не зачіпала.

Однак з часом стало зрозуміло, що подібний шлях веде у безвихідь, у тому числі і через нестачу сил примусу. Тому з осені 1921 року в Україні на зміну продрозкладці прийшла «нова економічна політика», покликана відродити товарно-грошові відносини.