1880 народився хореограф Василь Верховинець

1880, 5 січня – на Івано-Франківщні народився Василь Костів, більше відомий під псевдонімом Верховинець, хореограф, перший теоретик українського народного танцю, композитор, диригент і фольклорист. Максим Рильський назвав Василя Верховинця «чародієм українського танцю».

Василь Костів (Верховинець)

Змалку Василь виростав у любові до музики і до фольклору. Батько, Микола Ілліч, керував церковним хором, мати, Марія Олександрівна, мала чудовий голос і знала багато народних пісень. 

Після закінчення місцевої школи навчався в бурсі при Львівському Ставропігійському інституті, де готували слухачів семінарій. Закінчив Самбірську учительську семінарію і, отримавши диплом народного вчителя, викладав співи у школах Калуського повіту. 
Але талант співака вимагав шліфування. Василь вступає на вокальний відділ Краківської консерваторії, і невдовзі його зараховують до трупи Руського народного театру при львівському товаристві «Руська бесіда». Василевий лірико-драматичний тенор лунає у багатьох спектаклях, до того ж актор-співак успішно керує театральним хором.

У 1906 році переїжджає до Києва на запрошення Миколи Садовського, який організовує свою театральну трупу. Тут він знайомиться із співачкою полтавського хору Євдокією Волошко (артистичне ім’я Євдокія Доля), яка невдовзі стала його дружиною. З успіхом виступає на сцені як оперний співак в ролі Петра («Наталка Полтавка» Миколи Лисенка), Андрія («Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського), Андрія («Катерина» Миколи Аркаса).

Після закінчення Музично-драматичної школи Миколи Лисенка перейшов на хормейстерську і диригентську роботу, співпрацював із хором Олександра Кошиця.    Як хореограф поставив комічну оперу Миколи Лисенка «Енеїда» в театрі Садовського, «Украдене щастя» Івана Франка та «Марусю Богуславку» Михайла Старицького.

У 1915 році, після розпаду театру Миколи Садовського Василь Верховинець переїжджає до Полтави, де стає хормейстером-диригентом і хореографом у театрі «Товариства українських акторів» Івана Мар’яненка.  Мандруючи під час театральних гастролей по всій Україні, вивчає традиції і побут народу, проводить етнографічні дослідження, зокрема і в царині народних танців. Всього митець записав 400 народних пісень і танців.

Ці записи лягли в основу його наукових праць «Українське весілля», де, крім повного запису обряду, представлений багатий музичний матеріал, та «Українські танці». 1919 року виходить його «Теорія українського народного танцю», а за кілька літ – репертуарно-методичний посібник «Весняночка», де викладена методологія роботи з дітьми.

У 1918 році Василь Верховинець очолив Український національний хор у Полтаві. Паралельно проявив себе талановитим педагогом: викладав у Державному музично-драматичному інституті імені Лисенка, двадцять років очолював кафедру мистецтвознавства Полтавського інституту народної освіти. Пізніше керував хоровою студією імені Стеценка при Музичному товаристві імені Леонтовича в Києві, був керівником хору Харківського драматичного театру, працював у Харківському музично-драматичному інституті, ставив балетні вистави у Харківському театрі музичної комедії.

За дорученням Наркомату освіти України 1927 року він заснував у Харкові «Червону українську мандрівну капелу», яка стала професійним хоровим колективом, дієво пропагувала творчість українських композиторів та кращі твори світової класики. 

Василь Верховинець з танцювально-хоровим колективом «Жінхоранс», 1936. Фото: www.archives.gov.ua

У 1930 році повертається до Полтави, де створює вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс» – перший в Україні професійний жіночий колектив, який виступав у новому оригінальному жанрі театралізованої пісні, що базувався на традиції українських пісень-діалогів, ігрових пісень і танців.  Хор брав участь в озвучці першого звукового фільму Івана Кавалерідзе «Коліївщина» на Одеській кіностудії, а співаки, в тому числі і сам Василь Верховинець та Євдокія Доля, знімалися в епізодах та масових сценах. 

«Жінхоранс» гастролював у багатьох містах Радянського Союзу, а в 1935 році вразив концертами Англію. З Лондона, де проходив міжнародний фестиваль народного танцю, привіз Першу премію – за «Триколінний гопак», який виконувався в дуже швидкому темпі. Пібліка була заворожена, а до закінчення танцю зал загримів оплесками. «Все це було новим для нас. – писала «Таймс» від 18 липня 1935-го. –  Танцюристи з України виконали “Гопак” з такою професійною майстерністю, що сколихнули публіку, розпалили її ентузіазм».

Тоді ж колектив став державним, а наступного року взяв участь у Першій декаді української літератури та мистецтва у Москві. По її завершенню Василя Верховинця нагородили орденом «Знак пошани».

Але хмари вже згущалися над головою талановитого митця. Ще в 1927-му й 1932 роках його двічі заарештовували за звинуваченнями у причетності до сфабрикованої справи «Спілки визволення України», але звільняли за відсутністю доказів. 

23 грудня 1937 року Василя Верховинця заарештували втретє, інкримінуючи «участь в контрреволюційній націоналістичній організації».  Під час нещадних допитів визнав себе винним в організації антирадянського виступу в Полтаві у 1919 року, керівництві повстанською організацією у Полтаві у 1928-1930 роках і шпигунстві на користь Польщі. 

10 квітня 1938 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР засудила Василя Верховинця до розстрілу. Вже наступного дня вирок було виконано… Євдокію Долю на шість років заслали до Казахстану. 

25 квітня 1957 року митець був реабілітований посмертно Верховним Судом СРСР за поданням Спілки композиторів України.