1905 – народився Юрій Лавріненко, упорядник Антології «Розстріляне Відродження»

1905, 3 травня в селі Хижинцях Лисянського району на Черкащині народився  літературознавець, критик, публіцист, історик, культурний та громадський діяч, упорядник Антології «Розстріляне Відродження» Юрій Лавріненко.

Юрій Лавріненко. Фото: uk.wikipedia.org

Любов до навчання йому прищепила мама – Оксана Дивнич. У шість років прийшов у місцеву початкову школу, а з 1917 року середню освіту здобув у Медвині. В ті часи спостерігалося надзвичайне піднесення та інтерес до української культури та освіти. «Це належить до містерії української революції. Поза її аграрною проблематикою як рушійною силою, поза її інтелігентсько-селянським відрухом до козацтва – чи не головним було явище масового руху молоді і навіть дітвори до освіти», – писав Лавріненко у спогадах «Мій сад в Арктиці».

У 1920 році вступив до Уманського училища садівництва і землеробства. І з головою поринув у літературу. На той час Умань була одним із центрів культурного життя. Тут гастролював Лесь Курбас із Київським драматичним театром, працювали філії літературних об’єднань, зокрема «Аспанфут», «Молодняк». 1924 року в Уманському агротехнікумі відкрилася філія літературного об’єднання «Плуг», членом якого став і Лавріненко. 

Його перші поетичні спроби підтримав Володимир Сосюра. Він же спонукав молодого автора вступити на історико-філологічний факультет Харківського інституту народної освіти. По завершенні навчання вступає до аспірантури Інституту Тараса Шевченка Наркомосу УРСР, де під керівництвом Олександра Білецького написав дисертацію «Український епос козацьких дум».

Щоправда, до захисту справа так і не дійшла. Лавріненко публічно висловився проти монополії в літературі стилю соцреалізму, після чого для нього особисто це питання виявилося закритим. «Хоч усе вимагане для ступеня «кандидата наук» я успішно зробив, виключно з дисертацією «Український епос козацьких дум», що її з великою похвалою прийняв професор Олександер Білецький, проте парторг Інституту Верба, роздаючи аспірантам принесені нею з НКО свідоцтва, що давали право викладача вищої школи, повернулася до мене й проголосила: „А вам сказали: – врагам народа не позволим портить советскую молодежь“», – згадував він у книжці «Чорна пурга та інші спомини».

Відсутність наукового ступеню не завадила активній літературознавчій праці. Він друкується в журналі «Плуг», пише розвідки про творчість Василя Чумака, Василя Еллана-Блакитного, Павла Тичини. Разом з дружиною Любою оселяється в напівпідвальній кімнаті будинку «Слово». Народжується донька Лариса.

Але настає фатальний для української літератури 1933 рік. Його, завідувача культурно-мистецького відділу харківської газети «Вісті ВУЦВК», арештовують «за участь в контрреволюційних організаціях» і «за незадоволення труднощами партії на селі». Сім’я розпалася.

Другий арешт стався в 1935 році – він закінчився етапом на Таймир до Норильлагу. Після закінчення терміну ув’язнення їде на Північний Кавказ, працює старшим науковим співробітником Мало-Кабардинської сільськогосподарської зрошувально-дослідної станції. Тут сходиться з другою дружиною Марією, народжується син Микола.

Друга світова війна змушує тікати до Києва, а згодом, за підтримки давнього друга Юрія Шевельова – до Львова, звідти – на Захід. Викладав у сільськогосподарській фаховій школі в Сянеку, був остарбайтером в Австрії, пізніше мешкав у Німеччині. Друкувався в емігрантській періодиці, вступив до МУРу (мистецький український рух, створений в німецьких таборах для переміщених осіб), ініціював низку літературно-мистецьких конкурсів, які проводили табірні видання, зокрема журнали «Звено» та «Рідне слово», рік очолював газету «Українські вісті». І весь цей час збирав відомості про загиблих у 1920–1930-х роках українських митців.

У 1950 році переїжджає до США, де спочатку намагається відновити діяльність МУРу, а тоді стає одним із засновників Об’єднання українських письменників «Слово», у 1954 році очолює його Президію. Ініціює випуск діаспорних часописів «Сучасник», «Літературно-науковий збірник». Разом із Іваном Кошелівцем редагує «Українську літературну газету», розповідає про українську літературу на радіо «Свобода».

В середині 1950-х років до нього звертається засновник і головний редактор часопису «Культура» Єжи Ґедройць із пропозицією підготувати антологію «Розстріляне Відродження» – про українських письменників, які стали жертвами сталінського режиму. Робота триває 18 місяців, до антології входять твори більше 40 поетів, прозаїків, драматургів, публіцистів, яких радянська влада намагалася викреслити не лише з літературного процесу, але і з людської пам’яті. «До збірки добиралося тільки з того матеріялу, що був друкований (зрідка  – тільки писаний) на Україні  – головно в УРСР  – за період 1917–1933 і що після 1933 року був заборонений і знищений наслідком нового курсу Москви на розгром і колоніяльну провінціялізацію України», – писав Лавріненко у передмові.

Антологія «Розстріляне відродження: Антологія 1917–1933: Поезія–проза–драма–есей» побачила світ у 1959 році у Бібліотеці паризької «Культури». Єжи Ґедройць доклав максимальних зусиль для її популяризації, в тому числі і в підрадянській Україні. Антологія справила значний вплив на формування світогляду шістдесятників і зберегла для літератури викреслені з неї імена. 

До самої смерті Юрій Лавріненко намагався бути в літературному житті діаспори. У 1986 році за свою працю був нагороджений премією Фундації Антоновичів. 

Помер 14 грудня 1987 року в Нью-Йорку. Похований на українському православному цвинтарі в Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі.