1804 – народився Михайло Максимович, вчений, перший ректор Київського університету

Михайло Максимович. Художник Петро Борель. 1873 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Походив із гетьманської козацької старшини середнього і нижчого рангу. Батько його, Олександр Іванович Максимович, був сільським суддею. А п'ятеро дядьків (брати матері, Гликерії Федорівни Тимківської) були професорами університетів - Московського і Харківського.

Саме вони відіграли значну роль у виборі життєвого шляху небожа т його наукових уподобань. Старший із дядьків, Ілля Федорович Тимківський, був доктором права й філософії, професором Харківського університету. Він заснував у Новгород-Сіверську гімназію, де протягом 1812-1819 pоків учився Максимович. Тут у нього зародився інтерес до ботаніки та почалися системні дослідження в цьому напрямку.

У 1819 pоці 15-річний Михайло приїжджає до Москви, де вступає до словесного відділення Московського університету. Тут його опікуном стає другий дядько, Роман Федорович Тимківський – професор грецької та римської літератури Московського університету, дослідник творчості Нестора-літописця. Саме він заохотив допитливого юнака до глибокого вивчення давньої історії та літературних пам’яток, які Російська імперія приписала собі.

В університеті Михайло не полишає занять ботанікою, досліджуючи рослини на околицях Москви. У 1821 році переходить на фізико-математичне відділення Московського університету, а через два роки отримує диплом кандидата ботаніки.

У листопаді 1825 року починає викладати господарську ботаніку і садівництво в рільничій школі, пізніше береться за викладання природничої історії ще й в університетському шляхетному пансіоні, завідує університетським ботанічним садом. Із серпня 1826 pоку  викладає загальний курс природничої історії в Московському університеті, захищає магістерську дисертацію. 23 серпня 1833 року за рішенням ради університету обирається ординарним професором кафедри ботаніки.

Паралельно з ботанікою продовжує цікавитися російською та українською словесністю, досліджує фольклор. 1827 року побачила світ його праця «Малороссийские песни», яка привернула увагу до самобутньої фольклорної спадщини українців. Росія тоді толерувала такі фольклористичні дослідження, оскільки, на фоні піднесення польських національних рухів, їй важливо було показати, що українці – це народ, який відрізняється від поляків, а тому вони не можуть претендувати на ці території.

Український світ все більше захоплює Максимовича. У 1934 році побачила світ його фольклорна збірка «Украинские народные песни», а також новаторська студія «Голоса украинских песен». Він  жертвує блискучою кар'єрою академічного ботаніка в аристократичній Москві і приймає пропозицію попечителя Київського навчального округу фон Брадке взяти на себе обов'язки з управління новоствореним університетом Святого Володимира у Києві, ставши його ректором. На час обрання у жовтні 1934 року йому було лише 30 – він став наймолодшим ректором університету тогочасної Європи. В університеті його також призначають ординарним професором російської словесності й одночасно деканом першого відділення філософського факультету.

Ректором, правда, пробув трохи більше року – бюрократичні обов’язки та навантаження (вчений ще мав наглядати за навчальними закладами Київського навчального округу) позначилися на його здоров’ї. Після відставки працював на виборній посаді декана першого відділення філософського факультету. Проте його самопочуття і далі погіршувалося, і тому наприкінці 1840 року 36-річний професор виходить на пенсію.

Оселяється на хуторі Михайлова Гора і з головою поринає в дослідження української старовини. Перекладає українською «Слово про Ігорів похід», переконливо доводячи спорідненість твору з українськими народними піснями, дискутує з Погодіним, спростовуючи норманську теорію походження Русі і доводячи, що Русь-Україна є прямою спадкоємицею Київської Русі. Низка його праць присвячена козацтву як соціальному феномену (російські науковці намагалися переконувати, що козаки були переважно розбійниками, найнятими польськими королями для захисту від кочовиків) – особливо цінними є думки про значення Запорозької Січі як зародка козацької державності. Відстоював самобутність української мови, був автором етимологічного правопису – «максимовичівки».

Портрети Михайла Максимовича та його дружини Марії роботи Тараса Шевченка. 1859 рік. Фото: ridna.ua

Наприкінці життя друкував свої наукові статті на сторінках «Киевских епархиальных ведомостей». У 1860-х роках посилено займався археологічними дослідженнями. Підтримував тісні творчі й особисті зв'язки з Тарасом Шевченком, Петром Гулаком-Артемовським, Євгеном Гребінкою, Миколою Костомаровим та іншими членами Кирило-Мефодіївського братства, Михайлом Щепкіним, Адамом Міцкевичем, іншими визначними діячами науки й культури.

Був дійсним членом Імператорського московського товариства дослідників природи, Московського товариства любителів російської словесності, Російського товариства любителів історії та старожитностей російських, Комітету з розшуку і збереження старожитностей у Києві, Одеського товариства історії та старожитностей, комітетів акліматизації тварин і рослин при Московському товаристві сільського господарства, Московського археологічного товариства та ін.

Помер 22 листопада 1873 року на хуторі Михайлова Гора, де й похований.