1896 - освячення Володимирського собору в Києві

1896, 2 вересня (20 серпня за ст. ст.) в Києві відбулися відкриття та освячення храму Святого Рівноапостольного Великого князя Володимира, про який  тоді писали: «храму, єдиного по щирості релігійного почуття, по багатству художнього задуму та виконання». Собору дивом пощастило уникнути долі багатьох шедеврів сакральної архітектури, знищених у радянські часи.

Володимирський собор. Листівка кінця ХІХ ст.

Нині це шестистовпний собор у неовійзантійському стилі, увінчаний сімома золотими куполами. Довжина храму становить 55 метрів, ширина – 30, у висоту собор разом із хрестом сягає 49 метрів. І сьогодні він є одним із семи чудес Києва.

Історія його будівництва, яке тривало більше сорока років, була досить драматичною. Ідея звести храм на честь Рівноапостольного князя Володимира виникла ще в 1852 році у митрополита Філарета (Амфітеатрова), який оголосив про збір коштів на будівництво і сам вніс 7 тисяч царських рублів. Будівництво нового храму благословив Микола І. До 1859 року було зібрано близько 100 тисяч рублів, а Києво-Печерська Лавра пообіцяла надати для майбутнього будівництва мільйон штук цегли.

Неовізантійський стиль було обрано не випадково. У той час Росія готувалася до чергової війни з Туреччиною, і російський цар Микола І воскресив напівзабуту концепцію монаха Фелофея про те, що «Москва – Третій Рим», а тому, мовляв, має право на історичну спадщину Візантії, території якої належали Туреччині. Микола І тоді доручив міністрові освіти Сергію Уварову розвинути цю концепцію в ідею «православія, самодержавія і народності», щоб виправдати претензії на панування над усіма країнами православного віросповідання. Формальною підставою для проведення такої «інформаційної кампанії» стало 900-ліття хрещення Русі, яке відзначалося у 1888 році. А центральною фігурою візантійської політики Миколи І – князь Володимир, який після хрещення одружився із візантійською принцесою Анною. Будівництво нового собору на честь князя Володимира теж було частиною цієї кампанії.

Проект майбутнього храму доручили розробити відомому на той час архітектору Івану Штрому. Він запропонував звести величний храм на 13 бань. Однак ця ідея для  митрополит Філарета виявилася непідйомною в фінансовому плані, тож єпархіальний архітектор Павло Спарро взявся переробити проєкт, зменшивши розміри і та залишивши лише сім бань. Але цей храм ініціаторам будівництва видався надто маленьким. Компромісним став проєкт архітектор Олександр Беретті (сина автора проекту червоного корпусу Київського університету), який лишив сім бань, і запропонував збільшити лінійний масштаб споруди у півтора рази, завдяки чому утричі зростав її об’єм.

Саме цей проєкт і було взято за основу. 15 (28) липня 1862 року, в день вшанування пам’яті Рівноапостольного князя Володимира, митрополит Арсеній (Москвин) заклав перший камінь у фундамент храму. Чотири роки кипіло будівництво, стіни піднялися майже до бань, коли раптом фігурні арки – основний елемент архітектури храму – почали давати тріщини. А згодом тріщини пішли і по стінах.

Розписи Володимирського собору. Фото: 7chudes.in.ua

Років на 10 будівництво заморозилося. Шукали, хто з архітекторів допустив конструктивну помилку, і де взяти гроші на те, щоб виправити це. Так тривало до 1875 року, коли під час візиту до Києва цар Олександр ІІ не звернув уваги н цей «довгобуд» і не виділив кошти на його добудову.

До роботи над проєктом було закликано пітерського архітектора Рудольфа Бернгарда, який зробив відповідні розрахунки. Втілити їх взялися архітектори Федір Голованов, потім Карл Маєвський, але, зрештою, довести справу до кінця випало Володимиру Ніколаєву, який обіймав посаду київського єпархіального архітектора. Щоб не розвалилися, стіни було укріплено спеціальними виступами-підпорами – контрфорсами.

1882 року зведення стін храму завершилося, але ще 14 років тривали розписи собору. Керувати цими роботами взявся професор Адріан Прахов, який залучив до цього провідних тогочасних художників: Віктора Васнєцова та Михайла Нєстєрова, братів Олександра та Павла Свєдомських, Вільгельма Котарбінського, Михайла Врубеля, та українських художників Миколу Пимоненка, Миколу  Мурашка, Сергія Костенка, Віктора Замирайла, Степана Яремича.

Крім розписів, велика увага приділялася мармуровим мозаїкам та вітражам. Для оздоблення іконостасу та підлоги різнокольоровий мармур спеціально доставляли з Італії, Франції, Бельгії та Іспанії. Мозаїчні роботи виконували майстри з Венеції, а срібне приладдя для обрядів поставляла на той момент дуже відома ювелірна фірма Хлєбнікова.

Урочиста церемонія освячення Володимирського собору в Києві відбулася 20 серпня (1 вересня за новим стилем) 1896 року. Багато людей приходило до храму, щоб просто помилуватися розписами, які справді вражали.

Володимирському собору пощастило дійти до нашого часу у первозданному вигляді, хоча кілька разів над ним зависав дамоклів меч радянського «войовничого атеїзму». У серпні 1929 року секретаріат ВУЦВК затвердив рішення Київської міської ради про закриття «за численними проханнями трудящих» Володимирського собору в Києві та організацію в його приміщенні Всеукраїнського антирелігійного музею.      

У 30-і роки ХХ століття його мали підірвати разом із Софією та Михайлівським золотоверхим монастирем, але, на щастя, перші два храми збереглися. Перед руйнуванням із Михайлівського монастиря до Володимирського собору  було перенесено мощі Святої Варвари, привезені до Києва ще князем Святополком

1937 року храм ще раз мали намір знищити більшовики, щоб на цьому місці збудувати бібліотеку. Під цим жахливим актом вандалізму мали поставити свій підпис члени комісії, серед яких були й українці — Олександр Вербицький, Володимир Заболотний та Олексій Тацій. Саме вони і врятували святиню, відмовившись підписати документи. Справу відклали, а потім почалася Друга світова війна.

У 1988 році Володимирський собор став центром святкування 1000-ліття хрещення Русі.

 У 1995 році у Свято-Володимирському храмі відбувся собор Української Православної церкви Київського Патріархату, на якому митрополит Філарет (Денисенко)  був обраний Патріархом Руси-України.