1907 - народився Петро Григоренко, дисидент

1907, 16 жовтня в селі Борисівці неподалік Бердянська народився Петро Григоренко – радянський генерал, який став дисидентом, членом-засновником Московської та Української гельсінської груп.

Петро Григоренко (1907 - 1987). Фото: zurnalist.io.ua

Народився в селянській родині. Мати померла від тифу, коли майбутньому генералу було три роки. Батько, агроном за фахом, був мобілізований під час Першої світової війни.

Ще в 14-річному віці захопився більшовицькими ідеями, одним із перших у селі вступив у комсомол, потім – у партію. Працював політруком у трудовій школі та в дитмістечку для неповнолітніх правопорушників. Працював слюсарем, кочегаром, зчіплювачем вагонів, помічником машиніста паровоза в залізничному депо в Юзівці. Закінчив робфак, вступив до Харківського технологічного інституту на інженерно-будівельний факультет.

У 1931 році з’явилося бажання пов’язати свою долю з військом. Закінчив Московську військово-технічну академію, був слухачем Академії Генерального штабі. Перше призначення – начальник штабу окремого саперного батальйону в Білорусі. Крім усього іншого, підрозділ займався руйнуванням храмів – Григоренко сам брав участь у ліквідації трьох культових споруд, після чого вирішив тільки будувати.

Служив на Далекому Сході, був учасником боїв на річці Халхін-Гол, де отримав перше поранення. Німецько-радянську війну зустрів на Далекому Сході, командував 18-ю окремою стрілецькою бригадою. Пізніше воював на Прибалтійському фронті та Четвертому українському. Знову був важко поранений. Війну закінчив у званні полковника, був нагороджений орденом Леніна, двома орденами Червоного прапора, орденом Червоної зірки, орденом Вітчизняної війни та шістьма медалями.

Ще під час навчання став свідком Голодомору, коли приїхав у відпустку до родини. Як згадував син Григоренка Андрій, Петро Григорович застав свого батька майже при смерті. Тоді його вдалося врятувати, але після того батько прожив лише кілька років.

Петро Григоренко з сином Анатолієм. Березень 1945 року. Фото:zurnalist.io.ua

Завжди відзначався відкритістю і прямолінійністю. У 1938 році добився прийому у генерального прокурора Вишинського, заступившись за власного брата, якого заарештували за політичними звинуваченнями. Його візит збігся із зміною влади в НКВД, що зіграло на руку: брата відпустили, а декого з організаторів репресій на Запоріжжі було заарештовано.

Командування відзначало Григоренка як «м’якотілого командира, не здатного організувати бійців». Бійці ж навпаки, відзначали людяність командира. Григоренко засуджував жуковські «м’ясні атаки» і намагався всіма силами зберегти бійців..

Після війни розпочав викладацьку та наукову кар’єру у Військовій академії імені Фрунзе в Москві. За 16 років пройшов шлях від старшого викладача до очільника кафедри військової кібернетики. Захистив кандидатську дисертацію на тему «Особливості організації та ведення загальновійськового наступального бою в горах», був автором 83 робіт із військової історії, теорії та кібернетики. У 1961 році написав докторську дисертацію, але захистити її уже не дали.

Злам стався 7 вересня на партконференції Ленінського району в Москві. Під час обговорення проекту Програми КПРС Григоренко виступив з критикою політичної системи в СРСР, поставивши питання: «Ми схвалюємо проект програми, в якому засуджуємо культ особи, але постає питання: чи все робиться, щоб культ особи не повторився?». 

За такий демарш Григоренка усунули від викладацької діяльності і відправили «у вигнання в Уссурійський край» на службу в Далекосхідний військовий округ. Однак під час першої ж відпустки в Москву восени 1963 року генерал організовує  підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму», до якого увійшли сини Петра Григоренка і кілька їхніх друзів – студентів і офіцерів. Учасники організації виготовляли листівки і поширювали їх у Москві, Володимирі, Калузі, у військах Ленінградського і Середньоазіатського округів.

У 1964 році Григоренка заарештували. Але бойові заслуги заважали відкрито судити генерала, тому його оголосили божевільним і на два роки відправили на примусове лікування.

Після арешту був позбавлений попередніх посад і заслуг. Працював вантажником у московському магазині, сторожем, екскурсоводом, майстром в будівельному управлінні.

Навесні 1966 року познайомився із письменником Олексієм Костеріним, який звернув його увагу на проблему Кримських татар та інших депортованих народів. Скоро Григоренко став одним із активних учасників руху за повернення кримських татар на батьківщину. «Ніхто у світі не зробив для кримських татар стільки, скільки зробив Петро Григоренко. Його численні інтерв’ю, заяви, прес-конференції сприяли тому, що кримськотатарська проблема вийшла за межі Радянського Союзу», - згадував Мустафа Джемілєв.

Кримські татари побоювались, що з Григоренком можуть розправитись, тому намагались його убезпечити. Із Узбекистану приїхала група молодих кримських татар, які таємно стежили за помешканням генерала і супроводжували його містом. Сам Григоренко не знав, що має таку охорону.

Члени Української гельсінської групи Микола та Раїса Руденки й Зинаїда та Петро Григоренки. 1970-ті. Фото: zurnalist.io.ua

У травні 1969 Григоренка заарештовують вдруге. І знову він потрапляє у руки каральної психіатрії. Утім, на Заході піднімається ціла хвиля на захист Григоренка. У 1971 році київський лікар-психіатр Семен Глузман на основі переданих йому медичних матеріалі по Григоренку, довів, що той абсолютно здоровий. У 1974 році його змушені були випустити.

У 1976 Григоренко стає одним із засновників Московської Гельсінської групи. Через кілька місяців на його квартирі в Москві проголошується створення Української Гельсінської групи.

Григоренко ніколи не розглядав питання про еміграцію. Але в 1977 році йому знадобилася операція, яку можна було зробити в США. Коли опальний генерал перебував на лікуванні, його позбавили радянського громадянства і заборонили повертатися. «Це був найсумніший день у моєму житті. Мене позбавили права померти на Батьківщині», - зізнався пізніше Григоренко. Але і там він продовжив займатися правозахисною діяльністю.

Він лишився до кінця вірним своїм принципам. Коли йому запропонували посаду професора у військовій академії Вест-Пойнт, він відповів: «Я вдячний цій країні, яка мене прихистила, в якій зробили мені операцію. Але земля Росії полита моєю кров’ю, наші країни в стані протиборства, і я не можу свій військовий досвід і знання передавати армії потенційного противника».

Помер Петро Григоренко 21 лютого 1987-го у Нью – Йорку, похований на українському цвинтарі Баундбрук (штат Нью-Джерсі) у США.

Нині у Києві та Харкові є проспекти Петра Григоренка, у Львові – площа, а в Кодимі – вулиця. У 1999 році в Сімферополі з ініціативи кримських татар було відкрито пам’ятник Петру Григоренку.