1894 – народився Віктор Петров (В.Домонтович), письменник

1894, 22 (10 за старим стилем) жовтня в Єкатеринославі (нині Дніпро) в сім’ї священника Платона Петрова народився син Віктор – майбутній письменник із середовища «неокласиків», історик, археолог, філософ, а також секретний агент НКВД.

Віктор Петров у юності. Фото: www.istpravda.com.ua 

В біографії Віктор Петров писав, що він народився в сім’ї вчителя. Частково це було правдою: Платон Петров викладав у Одеському реальному училищі, Холмській та Київській семінаріях, був ректором останньої, а наприкінці життя мав сан єпископа Уманського. Взагалі, всі предки майбутнього інтелектуала, як по батьківській, так і по материнській лінії були церковнослужителями та священниками. Батько сам виховував сина – мама померла від сухот, коли хлопчику було три з половиною роки.

Батько постарався дати синові ґрунтовну освіту. Віктор навчався в молодших класах Одеського реального училища, пізніше – у Холмській чоловічій гімназії, куди перевели батька. Після закінчення гімназії вступив на історико-філологічний факультет Київського університету на відділення словʼяно-руської філології, яке закінчив у 1918 році і залишився при університеті як професорський стипендіат при кафедрі української мови.

Київ тих часів був богемною столицею, одним із осередків українського модерну. Навчається при аспірантурі університету (на той час він змінив назву на Київський інститут народної освіти – КІНО), викладає, працює асистентом при Тимчасових вищих педагогічних курсах. А взагалі в той час він 15 разів змінював роботу: викладав у школах, вів різноманітні курси.

"Неокласики" в Баришівці. Стоять: Віктор Петров та Микола Зеров. Сидять: Освальд Бургхардт, Павло Филипович, Фелікс Якубовський, Максим Рильський. Фото: uk.wikipedia.org

Штучний голод 1920 – 1921 років змушує українську інтелігенцію шукати можливості вижити. Порятунком стає містечко Баришівка під Києвом, куди Петрова разом із Миколою Зеровим, Павлом Филиповичем та Освальдом Бургардтом запрошують викладати в школі за харчі. В цей час Баришівка стає таким собі культурним осередком. Петров зближується з «неокласиками» – пізніше його називатимуть «шостим із неокласиків», хоча він писав не поезію, а прозу. Там він знайомиться із Софією Зеровою, яка стала його коханням на все життя. У 1928 році дебютував із психологічним романом «Дівчина з ведмедиком», який підписав псевдонімом В.Домонтович.

Після Баришівки працював в Етнографічній комісії Української Академії наук, був одним з редакторів Етнографічного вісника. У 1930-му році отримав ступінь доктора за дослідження «Пантелеймон Куліш у п’ятдесяті роки. Життя. Ідеологія. Творчість». Очолював Етнографічну комісію, однак після фіктивної справи СВУ, у якій він теж фігурував, був понижений до посади наукового співробітника.

У 1938 році Петрова заарештували за звинуваченням у антирадянській діяльності. Як свідчать матеріали слідства, йому закидали приналежність до партії кадетів у 1917 році, знайомство з інтелектуалами, які проходили по «справі СВУ». Як стверджує історик Федір Андрощук, який працював в архівах з цією справою, «у довідці на арешт, складеній 27 травня 1938 року, Петрова названо монархістом-чорносотенцем, який у роки громадянської війни брав активну участь у вербуванні офіцерів і відправці останніх на Дон для боротьби з радянською владою». 

За дивним збігом обставин, тоді Петрова, в розпал сталінських репресій, відпустили, що породило підозри, що він ще тоді став агентом НКВД. Однак, жодних доказів цього в архівах поки не виявлено. За документами, які зберігаються у архіві Служби зовнішньої розвідки України, «ази оперативного мистецтва Петров опанував у далекій Уфі, куди було евакуйовано співробітників Академії наук Української РСР» в 1941 році, свідчить Андрощук.

Віктор Петров. 1930-і роки. Фото: encyclopediaofukraine.com

Саме як агента НКВД, Петрова наприкінці лютого 1942 року перекидають через лінію фронту із завданням  оселитися в окупованому німцями Києві, увійти до складу українського націоналістичного уряду і за можливості, очолити його. Однак у Києві на той час уже почалися репресії проти членів ОУН, тому Петров лишається в Харкові, видає часопис «Український засів», де друкує твори Миколи Зерова, Євгена Плужника, Юрія Косача, Юрія Шереха, Уласа Самчука, інших поетів і письменників.

У цей час йому вдається врятувати від винищення народ караїмів, які сповідують близьку до юдаїзму релігію, а тому, на думку нацистів, мали би бути знищеними. З цього приводу в окупованому Києві була скликана конференція за участю етнографів та істориків. На думку дослідників, саме Петров, який виступав на цій конференції, переконав окупаційну владу, що караїми походять від давніх хозарів. Вирішальним для гітлерівців став аргумент, що, на відміну від євреїв, у Російській імперії караїми мали дворянські титули.

В 1943 році Петров опиняється в Німеччині, викладає етнографію на філософському факультеті Українського вільного університету в Мюнхені та у Теологічній академії Української автокефальної православної церкви. Стає одним із засновників Мистецького українського руху. Публікує філософські та культурологічні розвідки під псевдонімом Віктор Бер. Як стало відомо – це було його псевдо, визначене НКВД як сигнал, що він легалізувався і готовий до співпраці. Хоча в тих же архівах Служби зовнішньої розвідки України є свідчення, що з 1942 по 1946 рік радянським спецслужбам не вдавалося вийти з Петровим на зв’язок.

18 квітня 1949 року Віктор Петров вийшов зі своєї квартири в Мюнхені – і безслідно зник. Незадовго до цього він написав статтю «Українські культурні діячі – жертви більшовицького терору», що породило різні версії, що його могли вбити чи то московські агенти, чи то Служба безпеки ОУН.

Але в 1955 році ім’я Віктора Петрова спливло в переліку радянських археологів, надрукованому в журналі «Археология в СССР». Петрова звинувачували у шпигунстві та колаборації з радянською владою. Втім, аналіз його доносів, які зберігаються в архівах Служби зовнішньої розвідки України свідчать, що він розповідав переважно про тих своїх колег, хто вже був заарештований чи розстріляний – або про тих, хто, як Юрій Яновський, теж був агентом НКВД. Пізніше Юрій Шерех стверджував, що після зникнення Петрова з Мюнхена ніхто з українських інтелектуалів, які там лишилися, не постраждав, і жодна втаємничена інформація не випливла в радянських джерелах. 

В 1956 році Віктор Петров повернувся до Києва. До кінця життя працював в Інституті археології. В 1957 році одружився з вдовою Миколи Зерова Софією Зеровою. В 1965 році був нагороджений радянським орденом Вітчизняної війни.

Помер 8 червня 1969 року. Похований в Києві на Лук’янівському військовому цвинтарі. Як писав Іван Драч, за словами очевидців під час похорону «генералів КДБ було на цвинтарі більше, ніж археологів, не кажучи вже про українських письменників».