1864 - народився Віталій Боровик, перекладач, поет, репресований

1864, 30 жовтня – у місті Ніжині на Чернігівщині народився Віталій Боровик (Боровиков), який стане перекладачем, поетом, громадським діячем, долю якого обірвуть сталінські репресії 1937 року.

Віталій Боровик (1864 - 1937)

«Зовсім маленьким мене вивезли у Волинську губернію, де я прожив більшу частину життя і тому батьківщиною своєю вважаю Волинь», –

таку цитату з «Автобіографії» Боровика наводить дослідник життя і творчості нашого героя Тарас Максим’юк.

Життєпис Боровика охоплює цілу низку регіонів та міст України. 
Вищу освіту він отримав у Київському університеті Святого Володимира на природничому відділенні фізико-математичного факультету. За успіхи у навчанні йому виплачували спеціальну стипендію Федора Терещенка – підприємця та мецената, почесного громадянина міста Києва. 
Ще студентом Боровик знайомиться з Лесею Українкою та входить до літературного гуртка «Плеяда». Він пише вірші, статті, замітки та белетристику. Також займається перекладами на українську. Його творчий доробок цього та пізнішого періоду опублікований здебільшого в галицькій українській періодиці «Час», «Буковина», «Літературно-Науковому Віснику». 

В родині Косачів Боровика знали і називали між собою «білий поет». 

У 1889 році Боровик успішно захистив наукову роботу, завершив навчання «круглим відмінником», за що отримав пропозицію залишитися професором на кафедрі технічної хімії. Але відмовився і поїхав у Полтавську губернію, де влаштувався у губернському земстві. 
Тут він майже 5 років працює під керівництвом Олександра Русова над статистико-економічним описом міст Полтавської губернії. Знайомство з родиною Русових не могло не позначитися на політичних поглядах юнака. 

Він став одним із ініціаторів створення «Братерства Тарасівців» – таємної політичної організації. Ідея утворення такої організації зародилася, коли влітку 1891-го Віталій Боровик разом з Іваном Липою, Михайлом Базькевичем та Миколою Байздренком відвідали Тарасову могилу в Каневі. Тут вони заприсяглися поширювати серед українців Кобзареві ідеї та боротися проти колоніальної політики Російської імперії.
Іван Липа залишив спогади про Боровика:

«Найбільше за всіх допікав росіянам Боровик. Він завжди національну справу ставив так різко, що йому не було діла до Росії. Нехай вона живе як хоче, а ми, Українці, маємо творити своє життя, ми не тільки націоналісти, ми – сепаратисти, ми – Мазепиці. Се обурювало всіх і нас прозвали мазепинцями».

З Полтави Боровик листується з Лесею Українкою:

«Глузуєте, панно Ларісо, з мене, що мене не видко ніде по часописах! Та що ж маю чинити, коли таке житє номада, яким я живу вже другий рік, цілком не сприяє письменству. За цілу зиму я й написав усього, що дві невеличкі статті до «Правди», та дві поезійки, та трохи вже не переклав «Дужий Самсон» Ожешкової. Але хоч у письменстві я за сей час зробив мало, проте не скажу, щоб сього року я був цілком таки нікчемний задля нашого руху, бо зорганізував одну вкраїнську громадку, виявив двох українських письменників, заохотив 3-х чоловік до передплачування «Правди» й «Бібліотеки  для молодіжі», звернув одного вкраїнця, відомого вже в московському письменстві яко етнографа й статистика Полтавщини, на вкраїнський шлях і позавтрі засилаю вже його перший твір український до «Правди»…До кінця сього місяця я ще матиму посаду тут, у земстві, а в студні або  опинюся в земстві херсонському, або приїду додому, би шукати собі дещо тут, на Волині, бо, правду кажучи, мене таки дуже тягне додому».

З 1893-го  за станом здоров’я (гнійний плеврит змусив його переїхати в більш комфортні кліматичні умови на південь України) опиняється в Одесі. Тут він працює у Філоксерному Комітеті, який був створений для виявлення та боротьби із філоксерою (це комаха, яка живе на коренях і листі винограду,  висмоктує сік з рослин, від чого ті гинуть). Наприкінці ХІХ століття філоксера знищила майже всі виноградники у Європі. Щоб її виявити, члени філоксерних комісій обходили виноградники, вибірково викопували коріння рослин і шукали на ньому шкідливих комах. Далі проводили дослідження та труїли грунт під виноградниками. 

В цьому комітеті доля звела Віталія Боровика із Михайлом Коцюбинським. Влітку вони разом працювали на виноградниках Бесарабії, а взимку в лабораторії Новоросійського університету досліджували відібрані зразки грунтів. 
У Одесі Боровик зустрів майбутню дружину Олену – доньку художника-графіка Амвросія Ждахи. У 1895 році пара побралась. Згодом у них народилося троє дітей.
З 1895-го Боровика призначають в Кримський Філоксерний Комітет. Через чотири роки він знову повернеться до Одеси. Де призначається директором Семенівського Сирітського Дому. Невдовзі його буде заарештовано і звинувачено у «пропаганді серед дітей сирітського будинку анархо-соціалістичних ідей». Далі – п’ять місяців у камері-одиночці Одеського тюремного замку. 
Варто згадати, що довгий час, навіть в ув’язненні Боровик працював над «Словником української мови». 

На певний період життя Віталій Боровик виїжджав до рідної Волині, але повертався до Одеси. Тут він заснував та керував українською книгарнею «Діло», майже весь час перебуваючи під негласним наглядом поліції. Хоча офіційно власницею книгарні була дружина. 
У 1917-му в Одесі виникають два українських видавництва «Воля й Доля» та «Народній стяг». Перше було засновано Віталієм Боровиком. Першою надрукованою тут  книгою стала поема Степана Руданського «Мазепа Гетьман Український». 

Після захоплення України більшовиками Віталій Боровик продовжує займатися літературною діяльністю, пише спогади про Михайла Коцюбинського. 
26 грудня 1937-го Віталія Гавриловича Боровика було заарештовано. 
За різними даними чи то 28-го, чи то 29 грудня розстріляно.