1877 – народився Дмитро Левицький, діяч ЗУНР

1877, 30 жовтня в селі Добрячин (нині Сокальського району на Львівщині) в сім’ї священника народився Дмитро Левицький – відомий на Галичині громадсько-політичний діяч, юрист, журналіст, редактор та організатор видавничої справи.

Дмитро Левицький, 1930 рік. Фото: uk.wikipedia.org

Навчався у Львівському та Віденському університетах, здобув фах юриста, в 1910 році отримав ступінь доктора права. Після повернення додому відкрив власні адвокатські контори в Рава-Руській та Бережанах. Статус захисника прав і свобод українців спонукав Левицького до активної участі в громадсько-політичному житті.

Але почалася Перша світова війна. Дмитра Левицького мобілізують до австрійського війська. У 1915-му він потрапляє в полон і росіяни депортують його в табір аж у Ташкент.

Після лютневої революції 1917 року становище військовополонених змінюється. Влітку  Левицький опиняється в Києві, де очолює Галицько-Буковинський комітет допомоги жертвам війни. В часи Гетьманату Скоропадського працює секретарем Українського національного союзу.

Підтримує активні контакти з діячами Західноукраїнської Народної Республіки. За дорученням уряду ЗУНР разом з Лонгином Цегельським очолював дипломатичну місію і 1 грудня 1918 року у Фастові був одним із тих, хто підписав Передвступний договір з Директорією УНР.

Протягом 1919-1921 років був послом Української Народної Республіки в Копенгагені. Пізніше у Відні очолив патріотичну організацію «Молода Галичина», до якої входили Євген Коновалець. Андрій Мельник, Іван Чмола та ін.

У 1923 році повертається до Львова, де знаходить себе в журналістиці, редагує наймасовіше періодичне видання українців в Галичині – львівську газету «Діло». Тут він створює Видавничу спілку «Діла», засновує «Бібліотеку «Діла», де друкує твори класиків української літератури, які були доступними в ціні для всіх. Паралельно працює адвокатом і активно займається політикою.

У 1925 році стає співзасновником і першим головою партії Українське національно-демократичне об'єднання (УНДО). Вона мала свої осередки у всіх містах, містечках і великих селах Галичини і частково на Волині, і стала найпотужнішою західноукраїнською парламентською партією 1920–1930 років. УНДО ґрунтувалася на ідеології соборності й державності українців, демократії та антикомунізму.

Дмитро Левицький намагався відстоювати ці ідеї як депутат польського сейму, голова Української парламентської репрезентації у ньому, але польський уряд зробив ставку на політику «пацифікації» і придушення національного спротиву. У вересні 1930 року Левицького було арештовано і до липня 1931 року він перебував у польській в’язниці.

У 1935 році Левицький складає з себе повноваження голови УНДО – партію очолює Василь Мудрий, який зробив спробу врегулювання українсько-польських відносин шляхом порозуміння між проводом Українського національно-демократичного об'єднання і польським урядом. Втім, особливого успіху ці спроби не мали, що призвело до кризи в партії.

Левицький в 1936-1939 році очолює у Львові Український координаційний комітет. Також весь цей час він активно дописує до газети «Діло», продовжує адвокатську практику.

Другий арешт стався у вересні 1939 року, після окупації Польщі нацистськими та радянськими військами. 28 вересня Левицького у Львові затримали органи НКВД і засудили до таборів. Згідно офіційних даних, влітку 1942 року він був звільнений за амністією і відправлений на заслання в Бухару (Узбекистан), де невдовзі і помер на другий день після свого 65-ліття.

Місце поховання невідоме.