1909 - народився Богдан-Ігор Антонич, поет

1909, 5 жовтня – в селі Новиця (історична Лемківщина, нині у складі Польщі) народився Богдан-Ігор Антонич, поет, прозаїк, перекладач. 

Богдан-Ігор Антонич (1905 - 1937). Фото: myslenedrevo.com.ua.

Його батько – греко-католицький священик Василь Кот – після закінчення семінарії і перед висвяченням змінив прізвище. Як пояснював його гімназійний товариш, а згодом швагер Олександр Волошинович: «оскільки згідно тодішніх звичаїв не було воно достатньо поважним для сільського священика».
Змалку виявляв інтерес до поезії. «Велика заслуга в цьому няні (це була молода дівчина, не пам’ятаю її імені), яка дуже любила вірші» і часто читала дитині, а багато поезій Шевченка знала напам’ять», – згадувала наречена поета Ольга Олійник. Під час Першої світової війни родина мешкала у Відні. Бідували, хлопчик часто слабував і скаржився на серце. 
Закінчив польську гімназію у Сяноку – єдину на всю Лемківщину, де вчили також і української мови. Був найкращим учнем, багато читав, став писати вірші. «Пам’ятаю, що Б.І. Антонич сидів у другій лавці, по лівому боці класи від кафедри. Був це хлопчина дуже спокійний, тихий, середнього росту і робив враження слабовитого, – згадував викладач Лев Гец. – Часто він був задуманий, замріяний». 
Вирішальним у формуванні особистості майбутнього поета стало навчання на філософському факультеті Львівського університету. Глибоко вивчав українську мову і літературу, входив до гуртка студентів-україністів, почав друкуватися в періодиці, завойовував авторитет і повагу.
Автор поетичних збірок «Привітання життя» (1931), «Три перстені» (1934), «Книга Лева» (1936) та виданих посмертно «Зелена Євангелія» (1938), «Ротації» (1938). Для його поезій характерне життєрадісне світовідчуття, широкий тематичний діапазон, переплетіння фантастичних і реалістичних мотивів.

«Страшне вино ночей доспілих
по вінця в черепі хлюпоче.
Буджуся сонний, неспокійний,
і місяць чавить мої очі.
Та раптом чую: вище, тонше,
стрункіше дзвонить ясна синь.
Драконе місяцю, загинь»
Ось білий бог ізходить – сонце».
(Б.-І. Антонич. «Схід сонця»)

 «Найкраща пора писати для мене, це ранній ранок, – писав Богдан-Ігор Антонич у статті «Як розуміти поезію». – Напівпробуджений, ще в ліжку складаю вірші. Тоді уява викликує образи небагато ріжні від сонних мрій, тоді маю дослівно враження, мовби мені хтось у сні нашіптував якісь дивні слова. буджуся вже цілком, одягаюсь і записую якнайскоріше зложені в цей спосіб поезії… В інших порах дня, при повній свідомості пишу на загал важко й багато виправляю».

Антонич (у другому ряду перший ліворуч) – серед студентів Львівського університету. Фото: lysty.net.ua.

Із спогадів Ольги Олійник: «Нормально писав що другий день. Звичайно рано. Записував поодинокі фрази, потім щойно будував цілість. Брав до рук паличку й ходив по кімнаті, скандуючи якусь мелодію. Потім із поодиноких фраз записував вірша – або тільки частину – й далі ходив по кімнаті. Любив при цьому ритмічно вдаряти паличкою. Та часто бувало таке, що вранці відразу записував цілого вірша – і саме ці речі здебільшого вже не потребували вже поправок».

Окрім поезії, займався публіцистикою, робив переклади, писав рецензії, фейлетони. Пробував свої сили у прозі (незакінчений роман «На тому березі») та публіцистиці, редагував журнали «Дажбог» і Карби». Непогано малював, грав на скрипці. 
«Все елегантно по-модньому одягнений в ясних костюмах. Був середнього росту, синьоокий, темноволосий і короткозорий. Ходив в окулярах, – описувала Антонича Катерина Матейко. – Був лагідний, спокійний, мовчазний, не любив гуртів, держався вбільшості одиноко, самітньо й на самостійно бути собою! Любив спів, хоча сам не співав. Пісні любив сумні, журливі».

Помер 6 липня 1937-го у Львові через запалення легень. Похований на Янівському цвинтарі.
В Радянській Україні його твори були заборонені. Про Антонича заговорили лише в 1960-х роках в українській діаспорі. Згодом його вірші були перекладені багатьма мовами. В рідному селі відкрито пам’ятний знак поетові, у Львові – пам’ятник за проектом Володимира Одрехівського (2016).

«Червоні клени й клени срібні,
над кленами весна і вітер.
Дочасності красо незглибна,
невже ж тобою не п’яніти?
Я, сонцеві життя продавши
за сто червінців божевілля,
захоплений поганин завжди,
поет весняного похмілля».

(Б.-І. Антонич. «Автопортрет»)