26 лютого – день кримського спротиву російській окупації
26 лютого 2014 року став переламним в історії Криму. Саме в цей день під стінами Кримського парламенту відбувся багатотисячний мітинг кримських татар і проукраїнських активістів проти проведення позачергової сесії Верховної Ради Криму. Бо вже відчувалося, що чого йдеться. Їм протистояв «беркут» та проросійські найманці, звезені з усього Криму та «експортовані» з Росії. Протистояння переросло в сутички, внаслідок чого загинуло двоє людей.
Засідання парламенту відбулося наступного дня, але вже за інших умов. Уночі на 27 лютого нерозпізнані до того «зелені чоловічки», які вже тиждень як заполонили вулиці Сімферополя та інших кримських населених пунктів, пішли в наступ і захопили будівлю кримського парламенту. Фактично під дулами автоматів відбулося засідання, на якому уряд Анатолія Могильова було відправлено у відставку, а натомість прем’єр-міністром Криму обрано Сергія Аксьонова, кандидатура якого була «узгоджена з Володимиром Володимировичем Путіним».
Відчути напругу тих днів дають можливість спогади безпосередніх учасників тих подій, зібрані в книзі «Люди «сірої зони». Свідки російської анексії Криму». Вони дають чітке розуміння, що події лютого 2014 року в Криму готувалися задовго до цього в Москві. І що це був далекоглядний план, у якому кримчанам було відведено роль або статистів, або «ворогів-бандерівців». На останню призначили (і досі призначають) кримських татар та проукраїнських активістів, які не змирилися з окупацією («справа 26 лютого» чи доля Володимира Балуха – яскраве тому підтвердження).
Але, і через 5 років, цей спротив триває. І не зникає віра у повернення українського Криму.
А таким запам’яталися ці дні 2014 року безпосереднім учасникам подій:
Сергій Мокренюк, співкоординатор руху «Євромайдан Крим»
«26–27 лютого 2014 року я провів біля стін Верховної Ради АР Крим. Особисто бачив як Аксьонов та Константинов ввечері на камери розповідали про те, що відбулося 27-го. Як в Константинова тремтіли руки, сів голос, він не міг говорити фізично... Я все записав, але пізніше в мене вкрали планшет і телефон. Шкода.
26-го зранку я приїхав у Сімферополь, вирушив до Верховної Ради, був там близько 11-ї години. Перед будівлею парламенту побачив великий натовп. Було чітко зрозуміло, що натовп поділений на дві великі частини. Здавалося, що всі чекали команди. В певний момент дві частини натовпу почали зближуватися та штовхати одне одного.
27-го зранку Верховну Раду АР Крим та Раду міністрів заблокувала міліція. Міліціянти говорили, що хтось зі зброєю захопив будинок Верховної Ради та Ради міністрів. Було дивно чути про озброєних людей у приміщенні Верховної Ради і водночас бачити міліціонерів, які в бронежилетах 2-го класу стояли спиною до будівлі, звідки потенційно могли стріляти.
З самого ранку під ВР АРК централізовано автобусами звозили людей з різних міст Криму. Я зустрів там знайомого з Феодосії. Він не приховував, що приїхав постояти за гроші. Сімферопольці цих людей не підтримували. Події були не зрозумілі. І розгубленість через нерозуміння ситуації. Власне це було найважчим відчуттям. Я був просто не готовий повірити, що відбувається військове захоплення України російською армією».
Ісмаїл Ісмаїлов, співкоординатор руху «Євромайдан Крим»
«Пам’ятаю мітинг 26 лютого 2014 року, ми туди прийшли разом з нашими однодумцями, щоб підтримати мітинг кримських татар, там були кримськотатарські прапори та українські. На цей же захід прийшли проросійські сили, які організували свій стихійний мітинг, на протилежному боці з російськими прапорами.
Я знав, що цю акцію анонсували кримські татари, про акцію проросійських активістів не чув, тому мені було дивно їх там бачити. Я підійшов до проросійських активістів і запитав, чого вони хочуть, вони відповіли — хочемо референдуму. Я бачив серед них кількох знайомих, радикально налаштованих, усі вони були маргінали.
Згодом почалися сутички, були поранені. Допомагав одному з них — побитому, я просто витягнув його з епіцентру, він був дуже брудний, весь у синцях, але крові на ньому не було. Він був безпорадний, лежав не землі, його б просто затоптали. На жаль, подальшої його долі не знаю. Уже ввечері я почув з медіа, що кілька людей загинуло.
В той момент ми не розуміли, що почалася окупація, бо вона офіційно почалася 20 лютого, а ми вперше зрозуміли це 27 лютого, коли зайшли російські військові».
Прізвище свідка приховано з міркувань безпеки
«На це перше засідання кримського парламенту 27 лютого, де були присутні озброєні люди, не пустили журналістів. Але, скільки мені відомо, єдності серед депутатів щодо призначення новим прем'єром Сергія Аксьонова не було. Як потім мені пере-повідали очевидці, тоді депутат Лентун Безазієв висунув на цю посаду Рустама Темиргалієва, депутат Олександр Мельник запропонував Віктора Плакіду, а кандидатуру Сергія Аксьонова висунув Сергій Цеков.
Важливо розуміти — на той момент взагалі мови про Росію та зміну статусу Криму ще не велося. Мені переповідали слова Олександра Мельника, який щосили намагався «продавити» свою кандидатуру: «У нашій групі є 25 голосів. Ми висуваємо свого кандидата у прем'єри Криму — Віктора Плакіду. Якщо ви не врахуєте нашу думку, ми встаємо й ідемо». Цю групу з 25 депутатів, про яку йшлося, складали депутати з фракції Партії регіонів.
Після цього Константинов оголосив перерву в засіданні й «регіонали» пішли на засідання фракції. Цікаво, що на тому засіданні також були присутні три депутати від «Руської єдності» Аксьонова. Тоді навіть не всі розуміли, чому це засідання проводиться спільно з ними. На ньому Сергій Цеков звернувся до депутатів зі словами: «Я всіх дуже прошу підтримати кандидатуру Сергія Аксьонова, яку я вношу. Ця кандидатура узгоджена з Володимиром Володимировичем Путіним. Прошу це врахувати».
Тоді депутати відверто здивувалися цій фразі, бо не зрозуміли, до чого тут Путін? Та й формально узгодження кандидатури мало б відбуватися з Януковичем за процедурою. Чому кандидатуру Аксьонова затвердили, сказати складно. Або прізвище Путіна так подіяло на депутатів, або з ними до того провели якусь роботу чи щось пообіцяли. Але очевидно, що на той момент в них не було розуміння, що насправді Кремль намагається контролювати ситуацію у Криму і вони наосліп підігравали цьому, бувши переконаними, що самостійно ухвалюють історичні рішення».
Сергій Громенко, кандидат історичних наук
«26 лютого 2014 року я пішов у бік Верховної Ради Криму. Дорогою мені трапився невідомий хлопець років двадцяти, який запитав мене, котра година. Це привернуло мою увагу, бо в тому місці, де ми зустрілися, не запитують про час — усі місцеві знають, що треба просто підняти голову і побачити великий годинник на офісному центрі. Це так абсурдно, як запитувати «котра година» на вокзалі.
Також я помітив, що цей хлопець говорить якоюсь специфічною російською мовою, що помітно відрізняється від вимови кримчан. Я назвав йому час, а після цього він спитав мене, де розташована Верховна Рада Криму. І в цей момент я вже остаточно переконався, що він не місцевий. Вже потім я дізнався, що саме в цей час до стін кримського парламенту почали прибувати перші севастопольці на підтримку «Русского єдінства».
А наступного дня ми всі прокинулися під російськими прапорами на захоплених адмінбудівлях. Я спочатку подумав, що це справа рук козаків та «самооборони» Аксьонова, яка на той момент уже активно формувалася. Потім була версія, що це бунтівний «Беркут», який повернувся до Криму з Євромайдану, і який на той момент уже розформовували в Києві. Але перший тривожний дзвінок для мене пролунав тоді, коли до захопленої будівлі парламенту Криму стали запускати депутатів, які проголосували за відставку уряду Анатолія Могильова. Я зрозумів, що якщо вже в загарбників є «ручний» парламент, то надалі слід чекати чого завгодно.
Другий дзвіночок для мене пролунав наступного дня, коли так звані «зелені чоловічки», які на той момент ще приховували своє російське походження, захопили аеропорт Сімферополя. Тоді вже остаточно стало зрозуміло, що це ніякий не бунтівний «Беркут», а російські солдати. Так стали справджуватися найстрашніші прогнози про російське захоплення Криму, які задовго до цього з’являлися у ЗМІ».
Детальніше спогади свідків анексії Криму дивіться в книзі «Люди «сірої зони».