Дайджест «Історичного спротиву»: правда про Другу світову війну в Росії, деколонізація в Україні та історичні відмінності між українцями й росіянами

Проєкт «Історичний спротив» започаткували Міністерство культури та інформаційної політики України та Український інститут національної пам’яті за підтримки медіагруп національного телевізійного марафону. Він передбачає ефіри з істориками, політологами та філософами, які розвінчують російські історичні фейки. Проєкт виходить в ефір щопонеділка, щосереди та щоп’ятниці в межах телемарафону єдиних новин.

​​Чому у путінській Росії забороняють правду про Другу світову війну?

Тези з ефіру Вікторії Яременко, кандидатки історичних наук, заступниці начальника наукового управління Українського інституту національної пам'яті.

• Версія Другої світової війни, яку так оберігає Росія, – це «напрацювання» Радянського Союзу. Тому що міф Великої вітчизняної війни і «побєди», яка мала тільки світле потрактування в СРСР, саме там і зародився, активно культивувався й утверджувався за допомогою маси повоєнних фільмів, пісень. Сьогодні ми спостерігаємо, як, зокрема в Росії, продовжують працювати сенси про Другу світову, закладені в радянський час.
• Росія послуговується цим міфом не тільки для внутрішнього вжитку. Звісно, вона спрямовує його і на своїх громадян як об’єднавчу ідею, нав’язуючи їм таке бачення світу, в якому саме вони, тобто Росія, – на боці світла, бо нацизм – це було зло, і саме Радянський Союз «переміг цю темряву». Але РФ також експортує цей міф назовні і в такий спосіб намагається заявляти про себе на геополітичному рівні. Якщо подивимося на країни, що постали на руїнах СРСР, бачимо, що Росія пропонує цей міф їм – і таким чином намагається втримати їх у своїй орбіті та під своїм контролем.

​​Перед повномасштабним вторгненням Путін іронічно сказав, що раз Україна хоче декомунізації, то отримає її. У результаті сама Росія отримала дерусифікацію, яка набирає обертів всередині України та й по всьому світові.

Лише за останній час:

• пам’ятники Пушкіну демонтували у Тернополі, Ужгороді, Мукачеві, селі Заболотівці Львівської області
• керівник київського метро виступив з ініціативою перейменувати 5 станцій, серед яких – Площа Льва Толстого
• в Києві зі стели міст-героїв на Шулявці прибрали назви білоруських і російських міст. Натомість там з’явилися назви українських міст-героїв: Харків, Херсон, Чернігів, Миколаїв, Волноваха, Охтирка, Буча, Ірпінь, Гостомель і Маріуполь
• у Верховній Раді зареєстрували законопроєкт про деколонізацію географічних назв в Україні

Чи повинна в Україні відбутися деколонізація, зокрема культурного простору?

Тези з ефіру Володимира Тиліщака, кандидата історичних наук, заступника голови Українського інституту національної пам’яті.

• Ми повинні пам’ятати, що комуністичний режим, а до того і російський імперський режим намагалися сформувати стереотип про вторинність української культури та її зв’язок з російською культурою. Для Кремля головною заслугою українських митців була їхня дружба з російськими митцями. Цей стереотип продовжує домінувати серед росіян. І, зокрема, на його основі росіяни відмовляють українцям у праві існувати.
• Перед нами, українцями, стоїть завдання великого переосмислення нашого минулого, нашої культури. Той процес, який ми називаємо декомунізацією та який набув загальнодержавного рівня після Революції гідності, потребує продовження. Український інститут національної пам’яті почав працювати над осмисленням нашого минулого того періоду, коли українські землі були в складі Російської імперії, та пам’яті про нього ще кілька років тому.
• Коли йдеться про пам’ятники, назви, присвячені російським діячам, якими рясніють наші міста, ми повинні розуміти, що у більшості вони присвячені не просто діячам культури, а тим, кого, за влучним висловом Еви Томпсон, можна назвати трубадурами імперії. Ці назви, пам’ятники не були ініціативою місцевих громад. Вони були нав’язані імперським центром, щоб прив’язати українську історію, культуру до імперії.
• Очищення публічного простору від маркерів імперської спадщини повинно супроводжуватися глибшим переосмисленням цієї спадщини.

​​У чому історичні відмінності між українцями та росіянами?

Тези з ефіру Кирила Галушка, історика, публіциста, координатора громадського проєкту «LIKBEZ. Історичний фронт».

• Ідеологія сьогоднішньої війни з боку агресора ґрунтується не стільки на його оцінці сучасності, скільки на баченні минулого. І це є яскравим прикладом того, як неадекватне бачення минулого може жахливо і брутально впливати на сучасність.
• Теза про «єдиний народ» слугує місії насильства щодо української «частини» цього «народу» та прагненню знищити її власну ідентичність. Повне нерозуміння і незнання історії України веде до прагнення просто «позбутися» цих «непорозумінь» у військовий спосіб.
• Боротьба з «українським нацизмом», що виросла з всеросійського шаманізму «побєдобєсія», вказує на відсутність розуміння реалій XXI століття поза межами демагогії і цинічної пропаганди. Ця пропаганда просуває думку, що «Велика перемога» над абсолютним злом нацизму дала повну індульгенцію сталінському тоталітаризму та експансії, а за його аналогом – і сучасній Росії, і тому Росія має продовжувати цю вічну позаісторичну «місію». Боротьба за «денацифікацію» приховує той факт, що сама Росія не знає, що вона може запропонувати світу, крім крові і жертв.
• «Національна ідея» для «русскіх» чи «росіян» являє собою хаотичну кашу та набір ідеологічних напівфабрикатів, які суперечать один одному, на тлі аксіоми про «виключність Росії» (невідомо яку) та вічну «зовнішню загрозу». Це створює у росіян та їхніх самовпевнених і зарозумілих вождів незрозумілий їм самим світоглядний хаос, який вщент руйнує критичне мислення, раціональність, адекватність оцінки реальності. Але найголовнішим у цьому світоглядному покручі чи мутанті «російської ментальності» є нищення всього загальнолюдського: передовсім розрізнення добра і зла. Численні злочини сучасних росіян проти людяності є цьому незаперечним свідченням.
• Якщо ми говоримо про те, що притаманне росіянам, – то це владна вертикаль, сувора дисципліна, інтереси колективу і держави, які домінують, а життя окремої людини губиться. І головний критерій у різниці ментальностей – це  ціна людського життя. Кожен український солдат чи цивільна людина, які загинули, – пораховані або обов’язково будуть пораховані. І прогалина між українцями і росіянами у ставленні до того, скільки коштує людське життя і чи варте воно уваги та пошанування, дуже яскраво демонструє різницю між нами.
• Треба називати речі своїми іменами: злочини в Україні чинять не «рашисти», а РОСІЯНИ. Бо у 2022 році це слово абсолютно чітко окреслює найбрутальнішу і цинічну антилюдську практику у XXI столітті без якихось зайвих уточнень.

Публікуючи озвучені думки експертів, ми також запрошуємо вас до рефлексії, критичного осмислення та, за бажання, дискусії. У війні, в якій Україна відстоює свою державність, суб’єктність та ідентичність, такі речі, як історія, пам’ять і розуміння минулого, стали ключовим фактором. Історичні наративи продовжують відігравати значну роль, поки війна триває, та матимуть не менше значення для розбудови стійкої держави і суспільства після перемоги.