Інформаційні матеріали до Дня пам’яті та примирення та Дня перемоги над нацизмом у Другій світовій війні
Друга світова війна стала найбільш кривавою і жорстокою в історії людства (загинуло від 50 до 85 мільйонів людей). Україна вшановує пам’ять кожного, хто боровся з нацизмом, а також інших жертв війни. Та війна стала можливою через змову антигуманних режимів – нацистського і радянського, які ставили геополітичні інтереси вище прав і свобод людини. Крім того, слабкість, страх і нерішучість міжнародної спільноти заохочували агресорів до все більшого розмаху злочинів.
Українці воювали на боці антигітлерівської коаліції (Об’єднаних Націй) і зробили значний внесок у перемогу над нацизмом та союзниками гітлерівської Німеччини. Ціною цього стали надзвичайні втрати упродовж 1939–1945 років – українців та інших народів, які проживали на нашій землі й боролися проти тоталітарних режимів. Тоді загинуло понад вісім мільйонів осіб. Ми добре знаємо ціну війни, тому плекаємо мир.
Акцентуємо в ці дні на людське, а не лише на геополітику і військову стратегію й тактику. Надзвичайно важливо згадувати та вшановувати подвиг ветеранів, котрі боролися з нацизмом і перемогли його. Але не менше заслуговують на увагу та пам’ять інші, кого торкнулась війна – військовополонені, остарбайтери, підпільники, діти війни, цивільні, які постраждали від окупації і бойових дій, що прокотилися через їхні міста і села. Війна це не лише танки, гармати і видовищні бої – війна це мільйони маленьких і великих людських бід, які тривали роками.
Зараз, як і в роки Другої світової війни, Україна воює з агресором. Сьогодні це путінська Росія, яка посягає на нашу територіальну цілісність, намагається зруйнувати міжнародну систему безпеки і потенційно загрожує миру у всій Європі. Ця боротьба триває щоденно вже шість років і ми не маємо права програти, бо, як і 75 років тому, захищаємо рідну землю, боронимо своє право вільно обирати майбутнє. Для нас це війна за свободу, цивілізованість, демократію та європейські цінності проти імперських амбіцій підступного агресивного сусіда-злочинця. Міць наших збройних сил є запорукою існування держави та збереження прав людини для громадян.
Жодна країна не може претендувати на визнання власної виняткової ролі у перемозі над нацизмом. Перемога – плід титанічних зусиль десятків держав та сотень народів. Так само неприпустимими є спроби прикриватися моральним авторитетом переможця у Другій світовій для ведення агресивної політики у наш час. Сьогодні влада Росії поводиться як руйнівник системи міжнародних відносин, заснованої державами-переможцями Другої світової війни. У цьому вона більше нагадує гітлерівську Німеччину 1930-х, напередодні глобального конфлікту.
День пам’яті та примирення та День перемоги над нацизмом у Другій світовій війні символізує не тріумф переможців над переможеними, а має бути нагадуванням про страшну катастрофу і застереженням, що не можна розв’язувати складні міжнародні проблеми збройним шляхом, ультиматумами, агресією, анексією. Найважливішим підсумком війни має бути не культ перемоги, а вміння цінувати мир, категорично і безкомпромісно захищати його всіма розумними засобами. Наша пам’ять є запобіжником від того, щоб подібні лиха ніколи не повторювалися. Саме тому ми обираємо європейську відповідальну модель пам’ятання під гаслом “Ніколи знову” замість екзальтованої маніпуляції під гаслом “Можєм повторіть”. Зважаймо, що у державах, де важливе кожне людське життя, де гуманність визнається найвищою цінністю, ідеї про «повторіть» не приживаються, адже повага до людської гідності – це свого роду «імунітет» від вірусів дегуманізації. В цьому контексті мир це не закляклий страх перед ворогом, не капітуляція, не просто відсутність військових дій, а ключова умова для гармонійного розвитку особистості та суспільства.
Трагедія Українського народу в роки Другої світової полягала в тому, що на час початку війни він був розділений між кількома державами. Українці, позбавлені власної державності, змушені були воювати за чужі інтереси і вбивати інших українців. За панування над Україною воювали дві тоталітарні системи (нацисти і комуністи), що однаково не рахувалися з ціною людського життя. Кожна сторона протистояння використовувала у власних цілях “українське питання”. Однак єдиним справді українським політичним суб’єктом у роки війни був визвольний рух – люди і організації, що боролися за незалежність від обох тоталітарних систем. До таких організацій, зокрема, зараховують і Українську повстанську армію.
Історія нас вчить, що Український народ перемагає тоді, коли ми єдині, соборні, діємо разом і захищаємо те, що нам дороге. Коли ми разом, коли ми відчуваємо, що справедливість на нашому боці і стоїмо за свою землю, тоді ми непереможні.
Завершення Другої світової війни, на жаль, не звільнило світ від тоталітарних режимів. Наприклад, той самий комуністичний Радянський Союз скористався із перемоги над нацизмом і укріпив свої позиції у світі. Він проіснував аж до 1991 року і за цей час був ініціатором або причетним до численних злочинів (геноциди, військові інтервенції, каральна психіатрія, розробка та використання заборонених озброєнь тощо).
Гасло інформаційної кампанії: “1939–1945. Пам’ятаємо. Перемагаємо”
Ми пам’ятаємо, яким страшним лихом для українців була Друга світова війна. Пам’ятаємо, що агресора зупинили спільними зусиллями Об’єднані Нації. Не забуваємо: той, на чиєму боці справедливість, хто захищає свою землю, завжди перемагає. Ця пам’ять робить нас сильнішими. Вона – запорука того, що в майбутньому подібна трагедія не повториться.
Фото з книги Ramona Saavedra Santis: Im Auftrag der Erinnerung: Antonina Nikiforova und das Ravensbrück-Gedächtnis. Metropol Verlag 2013. – S.108
Вона була легендою руху спротиву в нацистському таборі Равенсбрюк. Доцентка Одеського педагогічного інституту Євгенія Клем очолила в таборі підпільну координаційну групу, до якої входили жінки з різних країн. Вільно володіючи німецькою, французькою, англійською та іншими мовами, вона збирала інформацію з газет, які потрапляли до табору, проводила політінформації, влаштовувала акції непокори.
Друга світова застала Євгенію Клем в Одесі. Із педагога вона стала фельдшеркою і перекладачкою, брала участь в обороні Одеси та Севастополя. Але на початку липня 1942 року разом з госпіталем та іншим медперсоналом потрапила в німецький полон.
Під час пересилки з табору в табір (а їх кидали із Севастополя в Славуту на Хмельниччині, тоді – в табір Зоест у Вестфалії) Євгенія стала лідером серед сестер по нещастю. Коли у Вестфалії їх захотіли позбавити статусу військовополонених і відправити на військові заводи, вона підбила усіх не погоджуватися. Кілька днів без їжі та води не зламали їхнє рішення.
«Тоді Євгенія Клем попросилася на прийом до коменданта й від імені полонених німецькою мовою заявила: «Подальші катування полонених не принесуть бажаного вам результату. На військову машину німців ніхто з нас працювати не буде, а застосування тортур є порушенням міжнародної конвенції про військовополонених», - переповідали нащадки очевидців.
На ранок усю групу полонених, 536 жінок, доправили у концтабір Равенсбрюк. Їй пощастило, що німці не розпізнали в ній єврейку. Вона ж стала лідером руху опору в таборі. Один з епізодів: коли нацисти, як покарання, змусили радянських жінок марширувати на плацу, це з акту приниження стало демонстрацією сили – жінки люто чеканили крок, а потім заспівали «Вставай, страна огромная».
Її звільнили у квітні 1945-го. Але додому Євгенія Лазарівна повернулася не героїнею, яка чинила спротив нацизму, а зрадницею. Почалися щоденні виклики в НКВД, принизливі допити. В Одеському педагогічному інституті, де вона поновилася на роботі, почали скорочувати години, а потім її курс взагалі вилучили із програми занять.
Не витримавши цього, 3 вересня 1953-го Євгенія Клем наклала на себе руки. Про неї в Одесі згадали за кілька років – коли мужню жінку почали розшукувати члени міжнародної організації колишніх в'язнів концтабору Равенсбрюк.
За час існування найбільшого суто жіночого нацистського концтабору Равенсбрюк (розташовувався на околиці Фюрстенбергу, за 80 км від Берліну) «пройшло» понад 130 тисяч жінок із 23 країн Європи, понад 90 тисяч загинуло. Найбільшу групу становили бранки із Польщі (понад 40 тис.), другими за чисельністю були жінки із Радянського Союзу (23-25 тисяч).
Загалом в нацистських таборах для військовополонених загинул понад 3,5 млн радянських солдат.
Фото з книги: В.В'ятрович. Україна. Історія з грифом "Секретно".– 2014.
На нього полювали радянські спецслужби, своєю підпільною діяльністю він був небезпечний для окупаційної нацистської влади у роки Другої світової, а за порятунок євреїв мав би бути розстріляний.
Федір Іванович Вовк на початку Другої світової жив у Нікополі. До приходу німців він працював директором школи, а під нацистською окупацією – головним агрономом земельної управи Нікопольської округи.
Влітку 1941-го року в регіоні з’явилася похідна група ОУН (б), до складу якої увійшов Федір Вовк. Він став керівником ОУН на Нікопольщині, почав розбудовувати підпільну мережу, яка нараховувала близько 100 членів. Як посадовець місцевої управи він подавав німецькій адміністрації занижені цифри збору врожаїв, аби приховані рештки розподілити між людьми. Підробляв документи і рятував від примусового вивозу на роботу до Німеччини.
Коли почалися переслідування євреїв, Федір Вовк разом з дружиною врятував родину своєї колишньої колежанки вчительки Сари Бакст.
Уже після смерті свого рятівника Сара дала свідчення для інституту «Яд Вашем» в Ізраїлі, спеціальна комісія у 1998 році визнала Федора Вовка та його дружину Праведниками народів світу. «Я зі своїм п’ятирічним сином жила у Мізіної, яка згодилась прийняти нас, – розповідала Сара Бакст. – Оскільки будинок, в якому жив тоді Ф.І. Вовк, знаходився неподалік, а малому в погребі, куди ми з ним ховалися вдень, було погано, то Вітю через деякий час забрали від мене і він майже три місяці жив у квартирі Федора Івановича вже як член його сім’і під іменем «Володя». Згодом мій чоловік приніс довідку-перепустку на виїзд з Нікополя і звелів бути готовою до від’їзду в Кіровоградську область згідно плану Ф.І. Вовка».
МВД намагалося тримати у своєму фокусі Федора Вовка, зокрема у «Довідці про стан боротьби з учасниками оунівського підпілля» станом на жовтень 1953-го йшлося про «розшук видатного українського націоналіста Вовка Федора, який у 1943 році з сином Вадимом та дружиною утекли в Західну Україну…»
З наближенням радянських військ до Нікополя Вовк вирушив на Галичину. 1944-го року його обирають віцепрезидентом Української головної визвольної ради.
За дорученням українського підпілля Федір Вовк їде до Словаччини, згодом до Німеччини. В еміграції він редагує часописи, має близьке спілкування зі Степаном Бандерою.
У цей час Федір Вовк більше відомий на псевдо «Іван Вовчук» живе у Мюнхені і за документами на це ім’я у 1950-му році емігрує до США.
Праведниками народів світу визнаються неєвреї, які під час Голокосту, ризикуючи життям рятували євреїв. 2 515 українців визнано Праведниками і їхні імена викарбувано на Стіні честі в Саду Праведників у Яд Вашемі в Ізраїлі. Україна є четвертою за кількістю Праведників країною після Польщі, Франції та Нідерландів.
Жертвами Голокосту у Європі стали понад 6 млн. євреїв. В Україні їх було знищено понад 1,5 млн. в найбільших місцях страт: Бабин Яр (Київ), Богданівка, Дальник (Одещина), Дробицький Яр (Харків), Сосонки (Рівне).
Фото з архіву Центру Досліджень Визвольного Руху
У 1998 році Американська жіноча громада включила її в список «100 найвизначніших героїнь світу» - жінок, які боролися за свободу свого народу і за права людини. Теофілія Бзова була знайома з керівництвом Проводу ОУН – Степаном Бандерою, Романом Шухевичем, Василем Куком, Михайлом Лебедем, Ярославом Старухом. Вона забезпечувала передачу важливої інформації, виконувала доручення Проводу, допомагала своєму чоловіку – Петру Федорову, співробітнику референтури Служби Безпеки Центрального проводу ОУН. Затримана польськими спецслужбами, пережила жорстокі катування і була засуджена до 10 років ув’язнення. Попри це вона жодного разу не пошкодувала, що все своє життя присвятила боротьбі за Самостійну Україну і за право українців жити на своїй землі.
Філя (так її називали рідні) народилася в заможній родині в селі Носів Підгаєцького повіту (нині – Тернопільщина). Закінчила львівську семикласну школу ім. Маркіяна Шашкевича, учительську семінарію Українського педагогічного товариства «Рідна школа», була активним членом «Пласту» та Союзу української націоналістичної молоді.
У 1937 році «Гава» (таким тоді було псевдо Філі Бзової) очолила Підгаєцький повітовий провід ОУН. Саме тут Василь Кук, вийшовши з польської в’язниці, на одному з хуторів організував підпільну друкарню Крайової Екзекутиви ОУН. За що у серпні 1939-го Бзова була заарештована та потрапила до польського концентраційного табору Береза Картузька. За місяць Польща опинилася в епіцентрі Другої світової війни і табір було розпущено. Філя їде до Кракова, де входить до референтури пропаганди ОУН.
Її готували до роботи на території СРСР – планували разом з однією із похідних груп Схід відправити до Кривого Рогу, однак через слабкі легені (у Філі була початкова стадія туберкульозу) Степан Бандера особисто викреслив її зі списку і відрядив до Львова. Тут разом із чоловіком, Петром Федоровим (псевдо «Дальнич») координувала роботу підпілля, підтримувала зв’язки з провідними діячами Проводу, передавала секретну інформацію (у серпні 1943 року «Дальнич» відповідав за охорону III Надзвичайного великого збору ОУН).
У 1945 році Провід ОУН призначив Петра Федорова референтом СБ крайового проводу на Закерзонні. Філя поїхала з ним – організувати зв'язкові пункти для членів ОУН, які продовжували боротьбу на українських етнічних територіях. Під час операції «Вісла» та інших каральних акцій польської влади змушена була переховуватися.
Петра «Дальнича» польські спецслужби захоплять 19 вересня 1947 в одному з бункерів. 20 січня 1950 року польським військовим трибуналом він буде засуджений до вищої міри покарання. Філя перед тим встигне переправитися в Ольштинське воєводство. Але 29 вересня 1947-го постукають і в її дім.
Катування тривали майже два роки. А тоді засудили на 10 років ув’язнення. Але страшнішою за вирок стала звістка про смерть чоловіка.
У 1960 році виїхала в Канаду. Вдруге вийшла заміж за Романа Стахова. Була активісткою Комітету українців та Ліги українських жінок Канади. «Багато часу присвячувала молоді, вчила їх писати писанки, розмальовувати кераміку, вишивання та мережива. Молоді потребували мене, а я їх – ще більше», - писала вона.
Про свою боротьбу лишила яскраві спогади: книгу, яка так і називається – «Теофілія».
Точна кількість жінок, які перебували в лавах ОУН та УПА досі невідома. Більшість із них були на нелегальному становищі, виконувала допоміжні функції - збирали та передавали інформацію, носили їжу й ліки, доглядали поранених. В деяких районах жінки становили третину українського підпілля. Найбільше їх було в Українському Червоному Хресті УПА, працювала Жіноча мережа ОУН. Тисячі українок пройшли через ГУЛАГ, польські в'язниці, нацистські табори.
З перших днів на війні був уродженець села Мамашай Бахчисарайського району Абдураїм Решидов, який здійснив 222 бойові вильоти, завдаючи бомбових ударів по стратегічних об'єктах і скупченнях військ противника, здійснюючи розвідувальні вильоти. У складі 5-ї повітряної армії 2-го Українського фронту Решидов брав участь у битві за Дніпро, у Кіровоградській, Корсунь-Шевченківській, Умансько-Ботошанській наступальних операціях. Він був командиром ескадрильї, пізніше – заступником і командиром авіаполку. День Перемоги зустрів у небі над Чехословаччиною.
Вперше подання на присвоєння Абдураїму Решидову звання Героя Радянського Союзу надійшло ще в листопаді 1941 року – за 71 бойовий виліт у найскладніших умовах першого періоду війни. Однак тоді це найвище звання замінили орденом Леніна. Пізніше у відважного льотчика були інші високі нагороди, але лише після війни, 27 червня 1945 він отримав звання Героя.
Але жодні фронтові заслуги не допомагали Абдураїму Решидову вирішити головну проблему – повернутися додому. Після 20-річних поневірянь у розпачі 4 листопада 1967 він направив телеграму на адресу Головного маршала авіації Костянтина Вершиніна: «За бездушне ставлення до моєї долі як до колишнього офіцера-льотчика з боку партійних і радянських органів, влади міста Сімферополя... у зв'язку з відмовою в задоволенні житлоплощею, 6-7 листопада 1967 кінчаю життя самоспаленням. Герой Радянського Союзу Решидов».
КГБ не могло допустити такого скандалу. Квартиру в Сімферополі йому таки дали. І вона одразу ж стала прихистком для всіх кримських татар, які потрапляли на півострів. «Герой Радянського Союзу Решидов Абдураїм, що активно підтримує «автономістів», практично перетворив надану йому квартиру в Сімферополі в місце зборищ татар. У бесідах з ними веде підбурювальну роботу, агітуючи за масове повернення татар до Криму», - повідомляло КГБ СРСР в 1972 році.
Абдураїм Решидов помер 24 жовтня 1984 в Сімферополі. Масове повернення корінного народу до Криму почалося лише наприкінці «перебудови» 1989 року.
У травні 1944 року, згідно Постанови Державного комітету оборони СРСР «Про кримських татар» співробітниками НКВД було депортовано понад 191 тис. кримських татар з Кримського півострова. Протягом року від голоду, хвороб та виснаження з них загинуло понад 30 тис.
Фото з Архіву Центру досліджень визвольного руху. Джерело: www.istpravda.com.ua
Військова кар’єра Петра Федуна починалася лейтенантом Червоної армії, а закінчилася – полковником УПА.
Він планував стати лікарем, але найбільшого успіху досяг як ідеолог і виховник Української повстанської армії.
Петро Федун – провідний пропагандист українського визвольного руху, більше знаний під псевдонімом «Петро Полтава».
У 1940-му 21-річного студента Львівського медичного інституту Петра Федуна мобілізували до Червоної армії. Освіченого юнака відправили на курси командного складу. Петро Федун служив в артилерійському полку у місті Павлограді, що на Дніпропетровщині.
У лавах Червоної армії воював проти Фінляндії. Реальні події цієї війни лягли в основу оповідання «Прапор Фінляндії», у якому червоноармійці з України знаходять у вбитої снайперки-фінки національний прапор і задумуються: а який же прапор в України?
Після нацистського вторгнення лейтенант-артилерист Федун воював на німецько-радянському фронті й разом з іншими червоноармійцями потрапив у полон, з якого вдалося звільнитися.
У 1942 році він відновив навчання у Львові. Паралельно включився в антинацистське підпілля ОУН, членом якої був ще з гімназійних часів. Тут Федун став одним із керівників бандерівської «молодіжки» – Юнацтва ОУН і проявив себе як талановитий публіцист і редактор. Свої ідеологічні праці він підписував псевдонімом «Петро Полтава».
Підпільна діяльність усе більше поглинала Федуна, тож із березня 1944 року він перейшов на нелегальне становище. Федуну стали доручати відповідальну роботу.
Тепер він працівник референтури пропаганди крайового проводу ОУН(б) в Галичині та одночасно начальник політвиховного відділу штабу групи УПА-Захід. А за рік Федун уже піднявся на найвищий щабель у структурах підпілля – став референтом пропаганди Проводу ОУН(б) і начальником політвиховного відділу Головного штабу УПА.
Його війна не припинилася із завершенням Другої світової.
«Полтава» аргументовано критикував більшовицьку окупаційну політику, розмірковував про різні аспекти ідеології українського націоналізму та розробляв оригінальну концепцію устрою майбутньої Української держави. Завдяки «Петру Полтаві» в завдання визвольного руху вплелася боротьба за соціальну справедливість.
Петру Федуну належить найкращий популярний виклад основ націоналістичної доктрини та завдань боротьби ОУН і УПА – праця «Хто такі бандерівці і за що вони борються» (1950 рік).
23 грудня 1951 року оточений солдатами МҐБ у бункері в Карпатах Петро Федун-«Полтава» застрелився, щоб не потрапити в полон.
Прапор Перемоги, піднятий у травні 1945-го року над Рейхстагом, став однією з ключових міфологем радянської пропаганди. Імена росіянина Михайла Єгорова та грузина Мелітона Кантарії знали всі радянські школярі, починаючи з першокласників. От тільки мало хто здогадувався, що в цьому списку мало бути іще одне ім’я – українця Олекси Береста.
Він був одинадцятим із шістнадцяти дітей в родині Берестів із села Горяйстівка Охтирського району, що на Сумщині. Йому пощастило вижити в часи Голодомору, який забрав батьків і вісьмох братів і сестер. Працював у колгоспі нарівні з дорослими, закінчив курси трактористів.
В армію пішов добровольцем ще в жовтні 1939-го, брав участь у Зимовій війні проти Фінляндії, врятував життя командира. Пройшов усю війну, був у найгарячіших точках, у складі 150-ї стрілецької дивізії 1-го Білоруського фронту брав участь у вигнанні нацистів з території Польщі, брав Берлін.
Радянське командування велике значення приділяло різним ідеологічним моментам, одним з яких було встановлення Червоного прапора Перемоги над Рейхстаґом. Напередодні штурму Військова рада 3-ї ударної армії 1-го Білоруського фронту підготувала дев’ять прапорів Перемоги, які були передані представникам дев’яти дивізій, що входили до її складу. Розвідгрупу, яка 1 травня 1945 року прикріпила полотнище №5 над Рейхстаґом, очолював українець, лейтенант Олексій Берест.
У Берліні довелося йому відзначитися і ще в одному епізоді. На ранок 1 травня офіцери СС, які захищали Рейхстаґ, викинули білий прапор і висловили готовність до переговорів – але лише з офіцером рангом не нижче полковника. Найвищим чином був комбат, капітан Неустроєв. Але він був надто непрезентабельний: сухорлявий, невисокий на зріст. Не довго думаючи, Неустроєв дав команду перевдягти в полковника богатирського зросту Береста, а сам пішов при ньому «ад’ютантом». Після чотирьох годин перемовин німці погодилися здатися.
Але про це все в переможному екстазі радянського керівництва якось забулося. 8 травня 1946 року за встановлення прапора Перемоги над Рейхстаґом звання Герой Радянського Союзу отримали: капітан Давидов, сержант Єгоров, молодший сержант Кантарія, капітан Неустроєв, старший лейтенант Самсонов. 15 травня такої ж честі був удостоєний старший лейтенант Сьянов, який забезпечував прикриття групі Олексія Береста. Самого Береста нагородили лише орденом Червоного Прапора. Спроби побратимів після війни добитися відновлення справедливості не мали успіху – на всі запити приходила відповідь, що за один і той самий подвиг двічі не нагороджують.
Досі лишається загадкою, хто викреслив Олексу Береста із списку «прапороносців Перемоги»? За однією з версій, це зробив маршал Жуков, який не долюблював політпрацівників. За іншою – сам Сталін, який хотів, щоб у символічному списку фігурували лише представники двох народів: росіянин і грузин. Відомо лише, що в офіційному поданні на нагородження хтось владною рукою над прізвищем Береста накреслив резолюцію: «Кр. Знамя».
Олексій Берест демобілізувався з армії у 1948 році, оселився з дружиною в Ростові-на-Дону. Непоступливий характер і загострене почуття справедливості стали причиною частої зміни роботи. У 1953-му його звинуватили в розтратах кіномережі, яку він очолював. А більше – у тому, що він викинув із 2-го поверху слідчого, який поставив під сумнів його бойові заслуги. Вирок – 10 років пермських таборів (через 5 років його звільнять по амністії).
У 1970-му році Олекса Берест трагічно загинув на очах 5-річного онука, рятуючи з-під потяга дівчинку, яку зіштовхнули з перону. Герою було лише 49.
Для фону використано постановочну фотографію фотокора ТАРС Євгена Халдея з червоним прапором над Рейхстагом. Джерело: www.thetimes.co.uk
Зроблена світлина 2 травня 1945 року, коли вже скінчилися вуличні бої і Берлін було повністю окуповано радянськими військами. До того ж, на Рейхстазі було встановлено багато червоних прапорів. Фотограф попросив перших солдатів, які трапилися йому, допомогти зробити фотознімки. Невдовзі він відзняв із ними дві касети.