«Протягом року я не отримував зарплати від петлюрівського уряду. Тому ліквідував свою місію»
100 років тому Україна встановила дипломатичні відносини з Чехією.
"Головним моїм обов'язком було здобути визнання у чехословацького уряду Української Народної Республіки і Директорії як її верховної влади. Я повинен був добитися допомоги зброєю для петлюрівської армії. Укласти економічні договори, підготувати політичні умови, спрямовані проти радянської Росії або іншої країни, що вела боротьбу з Україною або Чехословаччиною", – згадував 1945 року колишній голова Надзвичайної дипломатичної місії УНР у Празі Максим Славинський.
Чехословаччина проголосила незалежність наприкінці жовтня 1918-го – після розпаду Австро-Угорської імперії. На початку 1919 року прем'єр-міністр тодішнього українського уряду Володимир Чехівський доручає громадському і політичному діячеві Максиму Славинському встановити дипломатичні зв'язки з країною. Той особисто знає президента Чехословаччини Томаша Масарика. Вони познайомились 1911-го в Петербурзі. Професор Празького університету приїжджав до російської столиці з лекціями. Славинський тоді працював редактором місцевих видань і в його квартирі Томаш Масарик зустрічався з українськими письменниками Петром Стебницьким і Олександром Лотоцьким.
76-річного дипломата і перекладача Максима Славинського затримали радянські розвідники у Празі 1945-го, коли почули від нього українську мову. Звинуватили у ”контрреволюційній діяльності”. Відвезли до Києва і посадили в Лук'янівську в'язницю, де він помер. Фото з кримінальної справи. Галузевий державний архів Служби безпеки України
Із Києва до Праги місія вирушає 19 січня 1919 року. На дорогу витрачають два тижні. Томаша Масарика про прибуття місії попереджає посол УНР у Відні В'ячеслав Липинський. Крім Славинського, до неї входять представник уряду ЗУНР Айталь Вітошинський, викладач Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький, аташе місії і журналіст Іпполіт Бочковський, літератор Василь Королів із дружиною Наталеною, яка стає друкаркою місії.
Перші зустрічі з керівництвом Чехословаччини розчарували київських посланців. Їм дали зрозуміти, що орієнтуються на країни Антанти. Ті політику відносно Східної Європи базують на відновленні "єдиної Росії" та "великої Польщі". Масарик у розмові зі Славинським зауважує, що готовий підтримувати УНР де-факто, але де-юре – тільки після визнання Антантою.
"Я звернув свою увагу на допомогу численним військовополоненим, біженцям і особливо дітям, яких вислав сюди з Галичини уряд колишньої Австрійської імперії, – розповідав після арешту 1945-го радянським слідчим Максим Славинський. – Одночасно почав працювати над організацією українського комітету, який у випадку ліквідації місії, яку я передбачав, міг би перейняти на себе згадану опіку".
Першочерговим завданням для дипломатичної місії УНР у Празі стає інформування про історію, культуру, державність та національно-визвольну боротьбу українців. Разом з українсько-чеським кооперативом "Час" започатковують серію брошур "Пізнайте Україну". Випускають 41 книжку.
"Намагались донести жителям Чехословаччини, що Україна має право на самостійне існування, – пояснював пізніше дипломат. – Така пропаганда була потрібна. Тому що більшість населення вважало, що Росія і Україна – одне і те ж. Я розмовляв із президентом Масариком, міністром закордонних справ Бенешем та іншими, котрі в делікатній формі говорили, що Антанта не зацікавлена у створенні Української держави".
"Українці прийшли і перемогли. Ми мало про них знали і тяжко кривдили, коли несвідомо і без інформацій з'єднували їх проти волі в одне ціле з народом московським, – пише диригент чеського хору "Глагол" Ярослав Кржічка у празькій газеті в травні 1919-го. – Саме наше бажання "великої і неподільної Росії" є слабим аргументом проти природи цілого українського народу. Для нього самостійність є всім, як була колись і нам".
Тоді до Праги прибуває Українська республіканська капела під проводом диригента Олександра Кошиця. Вона створена з ініціативи голови Директорії та головного отамана військ УНР Симона Петлюри. З Чехії розпочинає європейське турне. Перший же виступ має шалений успіх.
"Їх було 80 осіб, і нам довелося організовувати для них гідні умови. Домовитись про виступи. Співаки знайомили Чехословаччину з українськими піснями і народною творчістю. Капелу надіслала Директорія з пропагандистськими цілями", – згадував Максим Славинський.
З’їзд керівників українських дипломатичних місій і посольств, які працювали в Європі. Максим Славинський (стоїть шостий справа) очолював тоді представництво у Празі. Відень, серпень 1919-го
Чехословацькі експерти і преса не шкодують для українців компліментів. Професор Празького університету Зденек Неєдли стверджує: "Хто полюбив співи Української капели, не може не полюбити України всією душею".
Завдяки Максиму Славинському укладають торгову угоду між Чехословаччиною і Західно-Українською Народною Республікою на постачання галицької нафти і нафтопродуктів. Вивозять кілька ешелонів. Та через війну між ЗУНР із Польщею договір перестають виконувати.
"У 1920 році мені вдалося дістати через Червоний Хрест для петлюрівської армії три вагони медикаментів і два вагони білизни для госпіталів, – розповідав він на допиті 16 серпня 1945-го. – Все відправили до Вінниці. На той час це була велика кількість ліків. Про зброю не вдалося домовитися. По-перше, Масарик заявив, що він не вважає зручним продавати нам зброю для війни з Росією. А по-друге – у них її немає".
Українська дипломатична місія в Празі допомагає емігрантам-українцям із роботою та навчанням. Надає матеріальну підтримку.
Організовують наради голів дипломатичних місій УНР. Одна з таких проходить 8–14 серпня 1919 року в Карлсбаді – тепер Карлові Вари у Чехії. Її відвідують голови українських представництв в Англії, Австрії, Бельгії та Голландії, Данії, Італії, Німеччині, Угорщині, Скандинавських країнах та Фінляндії. Обговорюють внутрішнє і зовнішнє становище УНР і домовляються про тіснішу співпрацю. Наступного року збираються у Відні. Через важке становище дипломат Олександр Шульгин пропонує ліквідувати дипмісії в Греції, Данії та Голландії. Відстоює представництва у Чехословаччині, Болгарії, Туреччині та Угорщині.
На початку 1923-го міністр закордонних справ Чехословаччини Едуард Бенеш заявляє Максиму Славинському, що його уряд встановив дипломатичні відносини з Радянським Союзом. Тому українську місію мають ліквідувати.
Президент Томаш Масарик запевняє про подальшу підтримку українських політичних емігрантів. Уряд виділяє на потреби Українського громадського комітету близько 1 млн чехословацьких крон щороку. На них організовують Українську господарську академію в Подєбрадах, Педагогічний інститут у Празі, Модржанську гімназію та українські школи. До Чехословаччини перебираються тисячі українців з інших країн.
"З урядом УНР питання про закриття місії я не узгоджував. Частину архіву знищив, а решту надіслав поштою на адресу Андрія Лівицького (український громадсько-політичний діяч, президент УНР в екзилі у 1926–1954 роках. – Країна). Одержав відповідь, що він отримав матеріали. Жодних нарікань не було, – згадував пізніше Максим Славинський. – До цього хочу додати, що протягом року я не отримував зарплати від петлюрівського уряду. Тому ліквідував свою місію".
255 поховань представників української військово-політичної еміграції в Чехії має на обліку Український інститут національної пам'яті. На Ольшанському кладовищі в Празі покояться міністр УНР Григорій Сидоренко, державний писар УНР Іван Мірний, педагог Софія Русова, організатор кооперативного руху в Україні Сергій Бородаєвський, драматург і педагог Спиридон Черкасенко, полковник Армії УНР Юрій Добриловський.
Вважають першим коханням Лесі Українки
"Геть від Москви, від всякої Москви – червоної і білої. Подалі від режиму – царського, більшовицького і демократичного, від всякої імперської єдності – зовнішньої і внутрішньої, геть від Москви взагалі, – каже Максим Славинський під час доповіді "Національно-державна проблема в СРСР". Виголосив її в залі Географічного товариства в Парижі 17 травня 1937 року. Там відбувалося засідання Комітету дружби народів Кавказу, Туркестану й України. – Терор є невід'ємною приналежністю радянського режиму. Національні жертви незчисленні, без перебільшення – мільйони".
Максим Славинський народився 24 серпня 1868-го у містечку Ставище – тепер райцентр на Київщині. Закінчив юридичний та історико-філологічний факультети Київського університету. Жив у Катеринославі – нині Дніпро, редагував газету "Придніпровський край".
Львівська друкарня Товариства ім. Тараса Шевченка 1892-го видає "Книгу пісень" Генріха Гейне, яку переклали Максим Славинський і Леся Українка. Автори вперше вживають в українській літературній мові слова "завжди", "промінь", "палац" і "прийдешність". Дослідники вважають Славинського першим коханням письменниці. Дипломат Олександр Шульгин згадував: "То був зворушливий роман із великою українською поетесою. В її душі він лишив глибокий слід". До "пана Максима" звернуті слова: "Милий мій! Ти для мене зруйнований храм".
З 1898-го в Петербурзі працює в газетах. Перекладає і видає російською "Кобзар" Тараса Шевченка і двотомний довідник "Украинский народ в его прошлом и настоящем". 1918 року стає радником міністра закордонних справ, представником Української держави на Кубані та очолює комісію на переговорах із більшовицькою Росією. Згодом очолює міністерство праці.
Після розпуску дипломатичного представництва у Празі 1923-го викладає історію в Українській господарській академії в Подєбрадах та Українському високому педагогічному інституті у Празі. Живе на кошти від перекладів класиків західноєвропейської літератури українською.
Його дружина – на 11 років молодша Марія Сосчина – викладає французьку мову в Подєбрадах та англійську в Українському вільному університеті в Празі.
Під час Другої світової війни Славинський продовжує жити у Празі. 27 травня 1945 року його арештовує СМЕРШ (від складноскороченого гасла "Смерть шпигунам!" – відділ контррозвідки, що діяв із квітня 1943 року до березня 1946-го. – Країна) 4-ї гвардійської танкової армії. Він підходить до групи радянських солдатів, що розмовляють українською. На це звертають увагу розвідники. Після допитів Максима Славинського доправляють до Києва. Там помирає в Лук'янівській в'язниці 23 листопада 1945-го. Місце поховання невідоме. Дружина померла у Празі 1958 року. На її могилі на Ольшанському кладовищі поставили символічний пам'ятник чоловіку.
Передрук: gazeta.ua