Українці у нацистських і комуністичних концтаборах

Українці – в’язні нацистських концтаборів

За час свого перебування при владі (1933-1945 рр.) нацисти створили на території Третього Рейху й окупованих землях 1 634 табори та їх зовнішні команди (філії). Система таборів слугувала німцям для ізоляції, знищення або використання праці ув’язнених і полонених. Через них пройшли близько 2,3 млн людей різних національностей, велика частина (щонайменше – 1,7 млн) з них загинула у газових камерах, під час медичних експериментів, нелюдських умов утримання чи виснажливої роботи.

Перший концентраційний табір нацистської Німеччини – Дахау – виник у 1933 р. Після нього з’явилися Заксенхаузен та Папенбург (1936 р.), Бухенвальд (1937), Маутхаузен, Флоссенбург, Нойенгамме, а також жіночий концетабір Равенсбрюк (1938 р.).

Після вибуху Другої світової війни на окупованій території Польщі нацисти створюють за випробуваними зразками концтабори Аушвіц, Майданек, Гросс-Розен, Штуттгоф.

Не оминула схожа доля й українські землі. За підрахунками історика Марини Дубик, під час війни на території сучасної України існувало 367 нацистських таборів: 2 концтабори (Янівський у Львові та Сирецький у Києві), 78 виправно-трудових таборів і таборів примусової праці для євреїв, 7 виправно-трудових таборів, 15 таборів примусової праці, 23 пересильні табори, 242 табори для військовополонених.

Основний контингент таборів формувався із людей, яких нацисти визнали «небажаними елементами». Під цю категорію потрапляли противники нацистської ідеології й режиму, кримінальні злочинці та євреї.

Тисячі українців опинилися за колючим дротом нацистських фабрик смерті, розташованих як на українській території, так і поза її межами. Точний підрахунок в’язнів – вихідців із території України – наштовхується на низку проблем, обумовлених історично та геополітично. Як на початку війни, так і по її завершенню Україна не мала власної державності. Більшість українців, які потрапляли в табори, нацисти «маркували» як радянських, польських чи угорських громадян. Частина з них взагалі не проходила реєстрації, а потрапляла відразу до крематорію. По завершенні війни під час обрахунку жертв у СРСР рахували також «радянських громадян».