Питання відповіді

Згідно із Законом України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» до архівної інформації репресивних органів відноситься вся інформація, зафіксована на будь-яких носіях, що була створена, отримана або перебувала у репресивних органах. В свою чергу носієм архівної інформації є «будь-який матеріальний носій, на якому зафіксована архівна інформація репресивних органів».

Така інформація може міститися в різних типах документів: кримінальні (слідчі) справи, справи про адміністративні правопорушення, з питань грошового забезпечення співробітників (картки грошового забезпечення), з кадрових питань (особового складу), особові, робочі справи позаштатних співробітників репресивних органів, оперативно-розшукові (контррозвідувальні) справи, інші оперативні справи, внутрішня, вхідна та вихідна кореспонденція тощо.

Згідно із Законом, під визначення «репресивні органи» підпадають органи, які діяли на території України у 1917-1991 роках, застосовували засоби і методи державного примусу і терору стосовно конкретних осіб або груп осіб із політичних, соціальних, класових, національних, релігійних або інших мотивів, діяльність яких характеризувалася численними фактами порушення прав людини. Зокрема, до них відносяться:

1) Всеросійська надзвичайна комісія по боротьбі з контрреволюцією і саботажем (ЧК), Всеукраїнська надзвичайна комісія для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією, саботажем та службовими злочинами (ЧК), Верховний Суд, Верховний касаційний суд, Верховний касаційний трибунал, Головне розвідувальне управління (ГРУ) (Розвідувальне управління Штабу Робітничо-селянської червоної армії, Четверте управління Штабу Робітничо-селянської червоної армії, Інформаційно-статистичне управління Робітничо-селянської червоної армії, Розвідувальне управління Робітничо-селянської червоної армії, П’яте управління Народного комісаріату оборони, Розвідувальне управління Генерального штабу Червоної армії, Головне розвідувальне управління Народного комісаріату оборони, Головне розвідувальне управління Генерального штабу Збройних сил), Державне політичне управління (ГПУ/ДПУ), Єдиний верховний трибунал, Комітет державної безпеки (КГБ/КДБ), Міністерство внутрішніх справ (МВД/МВС), Міністерство державної безпеки (МГБ/МДБ), Міністерство охорони громадського порядку, Міністерство юстиції, Народний комісаріат внутрішніх справ (НКВД/НКВС), Народний комісаріат державної безпеки (НКГБ/НКДБ), Народний комісаріат юстиції, Об’єднане державне політичне управління (ОГПУ/ОДПУ), прокуратура Верховного Суду, прокуратура (Генеральна прокуратура, Державна прокуратура), Управління контррозвідки «СМЕРШ», народні суди, губернські, окружні, обласні суди, революційні, військові трибунали;

2) територіальні, функціональні, структурні підрозділи органів, зазначених у пункті 1, а також безпосередньо підпорядковані цим органам бойові загони, конвойна охорона (варта, конвойна варта, конвойні війська), війська (війська внутрішньої служби (охорони), внутрішні війська), прикордонна охорона (війська), війська урядового зв’язку, інженерно-будівельні та спеціальні частини;

3) Головне управління виправно-трудових таборів (ГУЛаг/ГУТаб), трудових поселень та місць ув’язнення, включаючи табірні управління, табірні відділення та пункти, колонії та спецкомендатури, особливі наради та особливі комісії при органах, зазначених у пункті 1, міжвідомчі позасудові органи у складі Народного комісара внутрішніх справ (начальника Управління Народного комісаріату внутрішніх справ області) та прокурора Української РСР (області) («двійки»), республіканські, обласні «особливі трійки», продовольчі загони (продзагони), війська допоміжного значення, що перебували у розпорядженні господарських відомств.

Водночас, цей список не є вичерпним, оскільки існували й інші органи разом із їхніми територіальними, функціональними або структурними підрозділами та посадові особи, діяльність яких була несумісною з основоположними правами і свободами людини і громадянина, характеризувалася масовими порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань, використання примусової праці або інших форм фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних або інших мотивів, заподіяння моральних та фізичних страждань під час застосування психіатричних засобів у політичних цілях, порушень свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутності політичного плюралізму.

Так.

21 травня 2015 року набрав чинності Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років», метою якого є забезпечення відкритості архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років.

З моменту прийняття Закону будь-хто має можливість працювати та безкоштовно копіювати всі документи репресивних органів. Родичі – нарешті вивчити біографії своїх репресованих предків, історики – дослідити замовчувані або перекручені «білі плями» історії України. Відкриття архівів дає можливість людям звільнитися з полону радянських міфів, переосмислити власну історію та подивитися на майбутнє через призму історичних знань про минуле.

Принцип дії Закону можна записати чотирма словами – «Все відкрито для всіх».

Доступ до такої інформації забезпечується «шляхом надання кожному для ознайомлення носія архівної інформації або його копії (в тому числі цифрової); виготовлення копії носія архівної інформації або його окремих частин; надання копії носія архівної інформації або його окремих частин на запит особи; виготовлення архівних довідок, витягів із документів; популяризації архівної інформації репресивних органів; ефективного використання архівної інформації репресивних органів та задоволення запитів фізичних і юридичних осіб».

Усі.

Право на доступ до архівної інформації репресивних органів має кожен громадянин України, іноземець або особа без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні. Рівне право на доступ до цієї інформації надається незалежно від ознак раси, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак.

В Україні, на щастя, немає правонаступника жодного із репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму, тому такі документи зберігаються лише в архівах. Згідно із Законом, до розпорядників архівної інформації репресивних органів відносяться Галузевий державний архів Українського інституту національної пам’яті, а також державні органи, органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, архівні установи, які фактично володіють такою інформацією:

- 2 центральні державні архіви – Центральний державний архів громадських об'єднань України та Центральний державний архів вищих органів влади та управління України;

- місцеві державні архівні установи, куди входять 24 державних архіви областей, державні архіви в Автономній Республіці Крим, міст Києва і Севастополя, архівні відділи районних, районних у містах Києві і Севастополі державних адміністрацій;

- відомчі архіви силових органів (Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Національної гвардії, Міністерства оборони, Державної прикордонної служби);

- архів Міністерства юстиції, в тому числі Галузевий державний архів у сфері виконання кримінальних покарань та пробації;

- органи прокуратури та міграційної служби;

- лікарні, які застосовували психіатричні засоби в політичних цілях;

- місцеві загальні та апеляційні суди.

У місцевих державних архівних установах на зберіганні перебувають 3 403 фонди з 2 290 395 справами, з них у державних архівах – 3 245 фондів, 2 260 416 справ, а в архівних відділах райдержадміністрацій та міських рад – 158 фондів, 29 979 справ. Переважно це управлінська документація, слідчі справи, особові справи співробітників, оперативна робота місцевих районних та обласних відділів органів державної безпеки, міліції, прокуратури, судів, революційних трибуналів, відділів юстиції, тюрем та інших репресивних органів за 1917-1991 роки.

Ознайомитися зі списками архівних фондів (нефондових комплексів), у яких виявлено та встановлено фактичну наявність архівної інформації репресивних органів за період 1917-1991 роки, можна на веб-сайтах державних архівів, а також у зведеному вигляді на порталі Державної архівної служби України.  

Частково.

До архівної інформації репресивних органів відноситься інформація, яка була створена, отримана або перебувала у органах запису актів громадянського стану у період з 10 липня 1934 року по 1 січня 1957 року.

Згідно з пунктами 2-3 постанови Центрального виконавчого комітету СРСР від 10 липня 1934 року «Про створення загальносоюзного Народного комісаріату внутрішніх справ» у складі Народного комісаріату внутрішніх справ було створено Відділ актів громадянського стану. У союзних республіках відповідно були утворені республіканські народні комісаріати внутрішніх справ, а в автономних республіках, краях та областях – управління народних комісаріатів внутрішніх справ союзних республік. У складі таких республіканських народних комісаріатів та їхніх управлінь діяли відповідні органи запису актів громадянського стану. 18 травня 1946 року згідно з ухваленим Верховною Радою СРСР законом Народний комісаріат внутрішніх справ було реорганізовано у Міністерство внутрішніх справ.

Згідно з пунктом 18 постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 25 жовтня 1956 року «Про заходи щодо покращення роботи Міністерства внутрішніх справ СРСР», органи ЗАГС були виведені з підпорядкування МВС та до 1 січня 1957 року підлягали передачі у підпорядкування виконавчим комітетам місцевих рад.

Так.

Будь-які носії інформації, у яких міститься інформація, яка була створена, отримана або перебувала у розпорядженні репресивних органів за 1917-1991 роки незалежно від наявності або відсутності у цих носіях ознак власне «репресивних дій радянської влади», незалежно від форми та виду, є носіями архівної інформації репресивних органів за 1917-1991 роки.

Тому документи, утворені до 1991 року включно, які нині зберігаються в Державній міграційній службі України, територіальних органах, територіальних підрозділах, на підприємствах, установах та організаціях, що належать до сфери управління Державної міграційної служби України, є носіями архівної інформації репресивних органів за 1917-1991 роки.

Відповідно до постанов Ради Міністрів CРСР від 21 жовтня 1953 року «Про затвердження Положення про паспорти в СРСР» та № 677 від 28 серпня 1974 року «Про затвердження Положення про паспортну систему в СРСР», робота щодо практичної реалізації даних нормативно-правових актів покладалася на Міністерство внутрішніх справ. Отже, заяви на видачу паспорта громадянина СРСР (форма № 1), журнали обліку заяв, картотека заяв, реєстраційні журнали про видачу паспортів, інша документація паспортних столів (служб, відділень) та відділів віз і реєстрації (іноземців) велася Міністерством внутрішніх справ СРСР, Міністерством внутрішніх справ УРСР, інших радянських республік та їхніх територіальних органів, які визначені Законом як репресивні органи.

Так.

Інформація, яка міститься в архівних документах, пов’язаних із політичними репресіями та іншими злочинами, вчиненими представниками націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, є інформацією про факти порушення прав і свобод людини і, відповідно, суспільно необхідною. Тому і доступ до такої інформації є вільним.

Відповідно до частини 4 статті 16 Закону України «Про Національний архівний фонд та архівні установи», доступ до документів Національного архівного фонду, що містять конфіденційну інформацію про особу, а також створюють загрозу для життя чи недоторканності житла громадян, обмежується на 75 років від часу створення цих документів, якщо інше не передбачено Законом. Раніше зазначеного строку доступ здійснюється з дозволу громадянина, права та законні інтереси якого можуть бути порушені, а в разі його смерті – з дозволу спадкоємців, а також у разі, коли така інформація є суспільно необхідною або обмеження доступу до неї заборонено законом.

Згідно з абзацом 4 частини 4 статті 21 Закону України «Про інформацію» до інформації з обмеженим доступом не можуть бути віднесені відомості «про факти порушення прав і свобод людини, включаючи інформацію, що міститься в архівних документах колишніх радянських органів державної безпеки, пов’язаних з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні та іншими злочинами, вчиненими представниками комуністичного та/або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів».

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 5 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» «архівні документи, зокрема документи колишніх радянських органів державної безпеки, пов'язані з політичними репресіями, Голодомором 1932-1933 років в Україні, іншими злочинами, вчиненими представниками комуністичного або націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів, а також будь-яка інформація, що міститься в них, не належать до інформації з обмеженим доступом».

Частиною першою даної статті Закону також передбачено, що «держава вживає заходів, спрямованих на ліквідацію наслідків таких злочинів та відновлення історичної справедливості, зокрема шляхом дослідження та встановлення кількості жертв комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років в Україні, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму, визначення та упорядження місць масових поховань таких жертв, збору, узагальнення та оприлюднення інформації про розкуркулення, репресії, масові та індивідуальні страти, смерті, депортації, катування, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідування з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіяння моральних і фізичних страждань під час застосування психіатричних заходів у політичних цілях».

Крім того, варто зазначити, що відповідно до частини другої статті 2 Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» «націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим визнається в Україні злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з расових, етнічних мотивів, порушенням свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим, спираючись на встановлені Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом 1945-1946 років факти, засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина». Тобто Законом визначено, що сама діяльність націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму і його структур порушувала права і свободи людини і громадянина.

Починаючи з 1989 року країни Центральної та Східної Європи для подолання наслідків тоталітарного минулого рухалися в напрямку створення окремих цивільних інституцій з архівами таємної поліції. Подальше використання інформації з цих документів регламентувалося через ухвалення парламентами держав спеціальних законодавчих актів, за якими матеріали колишніх комуністичних спецслужб виділені в окрему категорію й означені як особливо важливі. Такі окремі закони діють в Албанії, Болгарії, Німеччині, Польщі, Румунії, Словаччині, Угорщині, Чехії. На пострадянському просторі Литва, Латвія, Естонія та Україна наразі залишаються єдиними країнами, в яких існує спеціальне законодавство щодо архівів комуністичних спецслужб і ведеться цілеспрямована робота з вивчення документів.

Перший подібний закон був прийнятий в грудні 1991 року в Німеччині. Його ключові положення закріплені у законодавчих актах й інших посткомуністичних держав:

• доступ до інформації про осіб, причетних до функціонування комуністичних органів безпеки та репресивної системи;
• захист персональної інформації про згаданих у документах третіх осіб через анонімізацію;
• право особи, що постраждала від діяльності спецслужб, на певний час обмежити доступ до своєї справи;
• вимоги більшої відкритості інформації стосовно публічних осіб;
• відповідальність дослідників за можливе розголошення особистої інформації.

Головною ідеєю цих законів став пріоритет захисту прав жертв тоталітарних режимів перед правами осіб, які працювали на ці режими.

У більшості посткомуністичних країн були створені спеціальні державні органи, які вилучали документи з державних органів безпеки, займалися упорядкуванням отриманих архівів та організацією історичних досліджень і юридичних процесів проти осіб, запідозрених у співпраці з репресивними спецслужбами. Першим архівом такого типу в Європі стала установа, очолювана Федеральним уповноваженим з документів служби державної безпеки колишньої НДР. Протягом 1990-2000 років подібні установи виникли майже у всіх посткомуністичних країнах.

До вступу в дію Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» архівісти дуже часто відмовлялись видавати справу дослідникам, оскільки вони разом із запитувачем несли відповідальність за оприлюднену інформацію. Нині Закон знімає відповідальність за поширення будь-якої відкритої інформації зі співробітників архівних установ. Відповідальність за наслідки поширення архівної інформації репресивних органів несуть особи, яким надається доступ до такої інформації. Це європейський підхід до регулювання питання. Обов’язок архівіста – видати документи заявникові, а відповідальність за поширення інформації, що в них міститься, нестимуть ті, хто її поширить.

Звісно, якщо сам архівіст є запитувачем і отримує доступ до документів на загальних засадах, він особисто нестиме відповідальність.

Якщо архівісти безпідставно відмовили в доступі до архівної інформації або ж надали її не в повному обсязі, не опускайте руки. Закон дозволяє оскаржити незаконні дії чи рішення посадових чи службових осіб архівів до:

- керівника архівної установи;

- органу вищого рівня, якому підпорядковується архів: щодо центральних державних архівів – до Державної архівної служби України (Укрдержархіву), щодо державних архівів області – до відповідної обласної державної адміністрації, щодо галузевих державних архівів – до органу, де створений відповідний архів;

- Державної архівної служби України (Укрдержархіву) як центрального органу виконавчої влади, який реалізує державну політику у сфері архівної справи;

- суду.

Архівна установа може обмежити доступ до архівної інформації репресивних органів лише у двох випадках – особа скористалася правом на обмеження доступу до особистих даних про себе або носії архівної інформації репресивних органів містять грифи секретності відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю».

1. Жертва репресивних органів, члени її сім’ї та родичі до 20 травня 2016 року включно мала право звернутися до архівної установи з клопотанням про обмеження доступу до архівної інформації про себе на строк до двадцяти п'яти років. У цьому випадку доступ обмежується тільки до конкретної інформації, а не до всього документа чи справи. Такі документи, за винятком засекречених ділянок, будуть доступними. Якщо ж особи, які працювали на комуністичну репресивну машину, самі згодом ставали її жертвою, вони не мають права обмежувати доступ до інформації про них, адже були задіяні у порушенні прав і свобод людини і громадянина.

Правом на обмеження доступу до особистих даних про себе скористалися дві особи: Федірко Олексій Олексійович – жертва репресивних органів та Стекляр Ірина Борисівна – член родини, яка не була представником радянських репресивних органів.

2. Носії архівної інформації репресивних органів містять грифи секретності «таємно», «цілком таємно», «особливої важливості», відповідно до вимог Закону України «Про державну таємницю». Наносити вищезазначені грифи секретності мають право посадові особи державних органів, органів місцевого самоврядування, установ та організацій України безпосередньо на матеріальний носій секретної інформації. На документі має бути зазначено: гриф секретності, номер примірника документа, стаття Зводу відомостей, що становлять державну таємницю, на підставі якої здійснюється засекречення, посада та підпис особи, що наносить гриф.

Будь-яких інших підстав для обмеження доступу Закон не передбачає –документ з грифом «ДСК (для службового користування)» чи процесуального характеру, ще не минуло 75 років з дати створення документу, особа нереабілітована, необхідно підтвердити родинні зв’язки із особою, потрібен дозвіл від особи чи їхніх спадкоємців, інформація конфіденційна, внутрішні нормативно-правові акти розпорядників архівної інформації репресивних органів (накази/інструкції/роз’яснення/тощо) ще не приведені у відповідність до Закону тощо.

Ні.

Законодавство України не передбачає обмеження доступу до документів із радянськими позначками «секретно», «совершенно секретно» та «особой важности». До прийняття Закону «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» доволі часто архівісти автоматично поширювали радянські позначки на документах «секретно» і «совершенно секретно» на наш час, вважаючи їх ідентичними сучасним «таємно» і «цілком таємно». Проте з моменту набрання чинності Закону всі документи, які не мають грифів секретності України, автоматично стають доступними.

Так.

Закон передбачає, що архівна інформація репресивних органів про штатних або позаштатних працівників репресивних органів є відкритою, доступ до такої інформації не може бути обмежений з будь-яких підстав. За Законом, це не тільки особи, що перебували в офіційних трудових або службових відносинах із репресивними органами, але також особи, що у 1917-1991 роках перебували на обліку у таких органах як агенти або резиденти всіх категорій, позаштатні оперативні працівники, власники або утримувачі конспіративних квартир, явочних адрес, довірені чи інші особи, які будь-яким чином співпрацювали з репресивними органами.

З вступом в дію Закону України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» всі носії архівної інформації, які не мають грифів секретності України, автоматично стають доступними, а відмова у доступі до них під приводом таємності є порушенням чинного законодавства. Архівні працівники зобов’язані видати абсолютно всі документи, незалежно від того чи є там якісь згадки про прізвища та/або псевдо агентів, працівників чи співробітників репресивних органів. Прізвище, свідчення чи загалом факт співробітництва з репресивними органами не є державною таємницею в державі Україна. Стаття 8 Закону України «Про державну таємницю» відносить до державної таємниці відомості про особовий склад; засоби, зміст, плани залучення до співпраці на конфіденційній основі органами, що проводять оперативно-розшукову, розвідувальну і контррозвідувальну діяльність. Законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про розвідувальні органи України» та «Про контррозвідувальну діяльність» визначений вичерпний перелік таких органів, в якому, очевидно, немає репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років.

Ні.

Дія Закону України «Про захист персональних даних» не поширюється на право отримання архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років.

Ні.

Архівна установа може обмежити доступ лише до конкретної інформації, яка належить до інформації з обмеженим доступом, а не до всього тексту документу. Це поширена європейська практика.

Звернення щодо пошуку інформації про репресованих родичів чи дослідження «білих плям» історії ХХ століття подається фізичною або юридичною особою в усній чи письмовій формі під час особистого прийому, надсилається звичайною чи електронною поштою, передається особисто чи через уповноважену ним особу, на яку оформлена довіреність, або через законних представників.

Звернення пишеться у довільній формі і обов’язково повинно містити наступні блоки інформації:

• прізвище, ім’я, по батькові (найменування) запитувача, поштову адресу, адресу електронної пошти або номер телефону (якщо такі є);
• назву та адресу установи, куди звертаєтеся;
• суть звернення, в якому максимально повно описується наявна інформація. Основою для пошуку є прізвище, ім’я та по батькові запитуваної особи, дата та місце народження. Якщо відомі інші важливі факти біографії, їх бажано вказати (дата та місце арешту чи винесення вироку, назва органу, який виніс рішення, місця відбування покарань, подальша доля, місце поховання тощо);
• очікувану форму подальшої співпраці (надати наявну у відповідача інформацію у вигляді архівної довідки чи електронних копій документів, можливість ознайомитися з наявною інформацією в читальній залі архіву);
• підпис і дату (за умови подання письмового звернення).

Швидкість та результативність пошуку залежать від повноти й точності вказаних вами вихідних даних.

До 30 днів з моменту надходження та реєстрації в установі – такий термін виконання звернень від юридичних та фізичних осіб згідно Закону «Про звернення громадян».

Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, з дозволу керівництва установи встановлюється необхідний для його розгляду термін, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати 45 днів.

Якщо питання, порушені в одержаному установою зверненні, не входять до її повноважень, воно в термін не більше п’яти днів пересилається відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі, якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз’ясненнями.

Звернення та паспорт.

Після отримання відповіді на звернення про можливість роботи в читальному залі архіву заявнику потрібно прийти у погоджену дату та час роботи з документом, що посвідчує особу (найкраще – паспорт). Будь-які інші документи – клопотання від навчального закладу, підтвердження родинних зв’язків із особою, яка проходить за справою, нотаріально завірений дозвіл від родичів або спадкоємців тощо, – працівники архіву не мають права вимагати від заявника. Вже безпосередньо в читальній залі необхідно заповнити заяву користувача встановленого зразка.

Перед початком роботи з носіями архівної інформації особа інформується про те, що вона несе повну відповідальність за форму та зміст поширеної нею архівної інформації репресивних органів, а також за всі можливі правові наслідки такого поширення. Доступ до інформації репресивних органів у читальній залі архіву безкоштовний. Працівники архіву не мають права вимагати жодної плати за надання потрібних справ зі сховища.

Працюючи з архівним документом, заявник може робити з нього виписки та нотатки, знімати копії як окремих фрагментів, так і всього документа чи справи. Також заявник має право робити копії власноруч безкоштовно або замовити копію в архіві за гроші.

Ні.

Архівні установи можуть передавати заявнику лише копії запитуваних документів, зберігаючи оригінали у справі.

Право реабілітованих осіб та їхніх спадкоємців на одержання рукописів, фотокарток, інших особистих речей, які збереглися у справах, свого часу було передбачено пунктом 15 Постанови Верховної Ради України «Про тлумачення Закону України "Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні"». Проте Закон України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» скасував дану норму Постанови Верховної Ради України, а Закон України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо удосконалення процедури реабілітації жертв репресій комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» скасував вищезазначену Постанову в цілому.

Так.

Особа має право самостійно виготовляти копії архівних документів репресивних органів, у тому числі за допомогою власних технічних засобів (смартфон, планшет, фотоапарат тощо). Також не існує обмеження на якусь певну кількість документів. Це може бути і вся справа повністю у десятках томів. Проте варто пам’ятати, що відвідувачі під час копіювання повинні не завдати шкоди архівним документам та не заважати іншим користувачам.

Копіювання інформації репресивних органів в архіві власними технічними засобами абсолютно безкоштовне.

Закон забороняє архіву вимагати будь-яку пряму або опосередковану оплату (в тому числі за надання документів для копіювання технічними засобами користувачів) з відвідувача за самостійне виготовлення копій архівної інформації репресивних органів незалежно від кількості документів. За можливість копіювання в читальному залі заявник платити не повинен.

Водночас, якщо заявник просить здійснити копіювання інформації (оцифрування чи ксерокопіювання) силами архіву, він мусить відшкодувати фактичні витрати на таке виготовлення. На замовлення користувачів і відповідно до технічних можливостей архіви виготовляють ксерокопії, мікрокопії, фотокопії, цифрові копії документів.

Ні.

Витяг із документу або архівна довідка про репресованого видається безкоштовно. Закон чітко передбачає, що доступ до архівної інформації репресивних органів забезпечується шляхом виготовлення архівних довідок та витягів із документів.

Законом України «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років» передбачено створення окремої цивільної установи – Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті, якому будуть передані носії архівної інформації репресивних органів за 1917-1991 роки (за винятком носіїв архівної інформації, які зберігаються в центральних та обласних державних архівах) для забезпечення повноцінного доступу.

ГДА УІНП утворений постановою Кабінету Міністрів України від 21 грудня 2016 р. № 1000 «Про створення галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті» як державна архівна установа, що належить до сфери управління Українського інституту національної пам’яті.

Положення про ГДА УІНП затверджено наказом Міністерства культури України та Міністерства юстиції України від 07.02.2019 №91/372/5, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 21 лютого 2019 року за №181/33152. Відповідно до Положення про ГДА УІНП до складу документів ГДА УІНП входять носії архівної інформації репресивних органів комуністичного тоталітарного режиму 1917-1991 років, носії архівної інформації іноземних спецслужб, структур та діячів українського визвольного руху, документи з різними носіями інформації, що були створені, отримані або перебувають в УІНП (далі – профільні документи). 

Основними завданнями ГДА УІНП є:

1) забезпечення пошуку, приймання, формування, обліку та зберігання профільних документів, а також використання інформації в них;

2) забезпечення права на доступ до інформації, що міститься в профільних документах та довідковому апараті.

ГДА УІНП після передачі архівних документів із силових відомств зберігатиме найбільшу кількість документів репресивних органів за 1917-1991 років в Європі. В Україні сконцентровані документи, які готувалися в Москві, але поширювалися як на всю територію Радянського Союзу, так і на окремі адміністративні одиниці, які могли не мати жодного стосунку до України.

Доступність архівів залежить передусім від фактичного місця зберігання історичних документів. У Білорусі, Росії, Казахстані, країнах Центральної Азії документи радянських спецслужб і надалі зберігаються в архівах вже сучасних спецслужб. І доступ до них суттєво обмежений.

Натомість у тих країнах, де ці документи передані в спеціалізовані цивільні установи, а доступ гарантований відповідним законодавством, помітна незворотність змін – там архіви комуністичних спецслужб відкриті, і будь-хто та будь-коли, незалежно від політичних змін, має можливість вільно працювати з оригіналами документів. Прикладом в цьому є Німеччина, Чехія, Польща.

Підтвердженням необхідності зберігання документів репресивних органів саме в окремій цивільній установі є досвід Латвії, де вперше на теренах СРСР вдалося заволодіти архівами КГБ разом з повною картотекою агентів. У 1994 році Латвія прийняла спеціалізований «Закон про зберігання й доступ до звітів колишнього Комітету державної безпеки і про перевірку фактів щодо співробітництва окремих осіб із КГБ» і вслід за Німеччиною та Естонією увійшла до трійки країн в Європі, де діяло таке законодавство. Але сьогодні в силу різних обставин документи репресивних органів Латвії розпорошені між Національним архівом та Бюром із захисту Конституції (контррозвідка). Із двох десятків архівістів, які працювали в Національному архіві у відділі з документами КГБ, нині працює лише дві особи, а спецслужба дуже неохоче видає історичні документи. Крім того, представники нинішніх спецслужб Латвії постійно підкреслюють, що документи неіснуючої держави нібито містять державну таємницю незалежної країни і вимагають від усіх зацікавлених документ з оформленим правом на доступ до секретної інформації. Самі ж науковці не погоджуються на такий крок, цілком логічно вважаючи ці документи абсолютно відкритими і такими, які не можуть містити будь-яких таємниць.

Ще одним аргументом на користь створення спеціалізованого архіву є той факт, що у силових відомствах історичні документи за 1917-1991 роки перебувають у неспеціалізованих архівах, часто в секретаріатах чи режимно-секретних підрозділах. Зберігання історичних документів і вивчення історії України – це не властиві для силових відомств функції. Їхні основні завдання кардинально інші – ловити злочинців, забезпечувати безпеку, протидіяти тероризму тощо. Крім того, подальше перебування документів репресивних органів робить ці силові відомства певними продовжувачами ганебної практики, яка існувала в СРСР. Тому важливо позбутися цієї спадщини радянського тоталітарного минулого. Також приміщення силових відомств є режимними об’єктами, і це викликає незручності та накладає обмеження як на самих працівників архівів, так і на відвідувачів: у архіву немає можливості проводити оцифрування документів шляхом залучення людей та обладнання ззовні, відвідувачам необхідно щоденно тратити зайвий час на отримання перепусток, журналістам – заздалегідь домовлятися про дату та годину зйомки.

Нині в Україні повноцінно відкритий лише один силовий архів, у якому зберігаються документи комуністичних спецслужб, – Архів СБУ. Натомість документи інших репресивних органів розкидані по багатьох установах. Про існування цих архівів знає значно менше коло осіб, навіть істориків чи дослідників. А користувалися такими документами ще менша частка громадян. 

ГДА УІНП розпочав свою роботу у червні 2019 року. 

Для розміщення ГДА УІНП розпорядженням Кабінету Міністрів України від 05.06.2019 № 427-р «Про передачу нежитлових приміщень у м. Києві до сфери управління Українського інституту національної пам’яті» передано нежитлові приміщення у будівлі (корпус № 5) по вул. Пухівській, 7 у м. Києві загальною площею 11 109,9 кв. метра, які закріплені на праві оперативного управління за ГДА УІНП та потребують реконструкції. ГДА УІНП визначений замовником з розробки проектної документації та проведення реконструкції об’єкту «Реконструкція нежитлових приміщень у будівлі (корпус № 5) для розміщення Галузевого державного архіву Українського інституту національної пам’яті по вул. Пухівській, 7 у м. Києві». На сьогоднішній день розроблено проєктну документацію стадії «Проєкт» та подано її на експертизу.

ГДА УІНП має офіційну сторінку в соціальній мережі Facebook.

До ГДА УІНП будуть передані документи репресивних органів за 1917-1991 роки з:

- галузевих державним архівів силових органів (Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Міністерства внутрішніх справ, Національної поліції, Національної гвардії, Міністерства оборони, Державної прикордонної служби);

- архіву Міністерства юстиції, в тому числі Галузевий державний архів у сфері виконання кримінальних покарань та пробації;

- органів прокуратури та міграційної служби;

- лікарень, які застосовували психіатричні засоби в політичних цілях;

- місцевих загальних та апеляційних судів.

Ні.

Центральні та державні архіви областей, в Автономній Республіці Крим, в містах Києві та Севастополі входять до системи архівних установ України і є спеціалізованими архівними установами, які були створені саме з метою зберігання і використання архівних документів. Відповідно, носії архівної інформації репресивних органів залишатимуться в них і надалі.

Документи репресивних органів, які перебувають в регіональних архівах Служби безпеки, Міністерства внутрішніх справ, Міністерства оборони, Міністерства юстиції, Державної міграційної служби, органів прокуратури та судів будуть передані до ГДА УІНП. Але не лише в Київ! З метою максимального наближення до кінцевого споживача ГДА УІНП матиме регіональні представництва для зберігання документів на місцях. У яких саме містах будуть розміщені регіональні архіви ГДА УІНП ще не вирішено до кінця. Скоріше за все це буде кущовий принцип, коли в одному місті будуть зібрані справи із сусідніх областей. Це робиться для того, щоб місцеві дослідники і надалі мали змогу на місцях працювати з документами. Успішність такої моделі підтверджує польський досвід, де архів Інституту національної пам’яті розміщений у п’ятнадцяти регіональних відділеннях.

Важливо забезпечити громадянам доступ до оригіналів носіїв архівної інформації репресивних органів. Філософія закону в тому, що ці носії не повинні зберігатися в режимних приміщеннях архівів сучасних спецслужб та правоохоронних органів, які не мають функцій досліджувати минуле. Закон передбачає створення цифрових копій носіїв архівної інформації репресивних органів, але їхні обсяги є дуже великими. Ця робота на роки. Передача носіїв та оцифрування інформації мають відбуватися як паралельні процеси.

Як показує європейська практика, немає необхідності в закритті доступу до архівної інформації репресивних органів на час передачі. Наприклад, у найближчих сусідів процес передачі основного масиву документів тривав: у Польщі – два місяці, а в Чехії – півроку. І весь цей час доступ до архівної інформації не припинявся.