Інформаційні матеріали до 150-річчя від народження Миколи Міхновського
31 березня цього року виповнюється 150 років від дня народження Миколи Міхновського – громадського та політичного діяча, учасника боротьби за незалежність України в XX столітті, основоположника українського самостійницького руху й ідеолога української державної незалежності, автора «Кредо молодого українця» та «Самостійної України».
Відповідно до Постанови Верховної Ради України «Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2022–2023 роках» ця дата відзначається на державному рівні.
10 фактів про Миколу Міхновського
1. Родина
Народився 1873 року в селі Турівка (тоді Прилуцького повіту Полтавської губернії, нині – Згурівської територіальної громади Броварського району Київської області). Був нащадком старовинного козацького роду. Його батько був освіченим священником-українофілом. Під час богослужіння виголошував проповіді українською. Любив і знав чимало народних пісень і дум. Цю любов до українського передав дітям – чотирьом старшим синам, доньці Олімпіаді та наймолодшому – Миколі. Дід (також священник) і батько Міхновського були знайомі з Тарасом Шевченком. Поет інколи гостював у Турівці в поміщицькому маєтку Миколи Маркевича.
2. Навчання
Молода громада і «Братство тарасівців». Микола навчався у Прилуцькій чоловічій гімназії, з якою пов’язують початок його культурно-політичної діяльності. А з 1891 року був студентом юридичного факультету Київського університету Святого Володимира. В університеті Міхновський приєднався до Молодої громади. Згодом був одним з ініціаторів створення таємної політичної організації «Братство тарасівців», співавтором програми братства – «Кредо молодого українця». Реалізувати власні ідеї, серед яких була автономія всіх націй у Російській імперії, братство не змогло – натомість практично всі його учасники опинилися за ґратами.
3. Адвокат українців
Микола Міхновський мав власну юридичну контору, що забезпечувало йому статки. Брав участь у роботі Харківського юридичного товариства при Харківському університеті. У 1907 році він був серед захисників у справі, відомій як Лубенський процес проти організаторів «Лубенської республіки», по якій проходили його товариші брати Шемети. У 1909-му Міхновський брав участь у гучному харківському процесі мільйонера Алчевського – той після доведення царатом його бізнесу до банкрутства покінчив життя самогубством або був убитий за незʼясованих обставин. На тому процесі Міхновський виголосив блискучу промову.
Нерідко виступав захисником у судових процесах над учасниками нелегальних українських організацій та партій. Але також Міхновський переважно безкоштовно ставав на захист селян, учасників аграрних заворушень, за що одержав прізвисько «Адвокат голодранців».
4. Громадська діяльність
Ще бувши в Києві, він головував на зборах місцевого нелегального осередку «Братства тарасівців»*. У Харкові швидко зійшовся з місцевою українською громадою. 1900-го разом зі студентами влаштував у місті концерт до 100-річчя «Енеїди» Івана Котляревського, залучивши до нього театральну трупу Кропивницького, яка саме тоді гастролювала в Харкові. Також включився в діяльність Харківського товариства поширення в народі грамотності, яке обстоювало необхідність початкової освіти та видання книжок українською мовою – рідною для населення краю. Також Міхновський виступав на Шевченківських святах у Полтаві та Харкові, закликав до збройної боротьби за права українського народу.
5. «Тогочасний екстреміст»
На межі ХІХ–XX століть культурницький молодіжний рух переріс у політичний. Визріла необхідність створення української партії, щоб відмежуватися від російських революціонерів. Перша така політична сила – Революційна українська партія (РУП)** була створена 1900 року в Харкові. Міхновський відгукнувся на пропозицію її керівників написати маніфест під назвою «Самостійна Україна». 1902-го, після розриву з РУП, Міхновський заснував Українську народну партію (УНП)***, для якої написав декларацію «10 заповідей УНП». Щосили він намагався донести свої ідеї до людей: друкував дописи у пресі, видавав книжки невеликих форматів, виголошував програмні промови на судових процесах над українськими активістами. Крім того, заснував чимало українських часописів: «Самостійна Україна» (1905), «Хлібороб» (1905), «Запоріжжя» (1906), «Слобожанщина» (1906), «Сніп» (1912–1913).
6. Співорганізатор «війни памятників»
1904 року Міхновський був серед тих, хто організував підрив пам’ятника Пушкіну у Харкові (щоправда, тоді пам’ятник, незважаючи на вибух, вистояв). У листівці бойової організації «Оборона України» йшлося: «Цієї ночі зривано монумент, виставлений поету Пушкіну в місті Харкові на Театральній площі. Цим ми заявляємо московському суспільству і правительству ось що: 1) На території Слобідської України, традиції якої сягають аж до славних часів Гетьмана Богдана, не має бути нікому ніякого монументу з чужинців. Пушкін був цілковито діячем для московського народу і ніякої культурної ваги для нас не має, хіба тілько нікчемної деморалізуючої… 2) Хай знає московське суспільство, що пам’ятник Пушкіну не має собі місця на Україні ще і тому, що наш національний геній – поет Шевченко...»
7. Перша світова війна та Українська революція
Під час війни Миколу Міхновського мобілізували у царську армію. Служив у Київському військовому суді – був військовим юристом. Одним з перших відстоював ідею формування українських збройних сил. На початку Української революції 1917–1921 років заснував та очолив Український військовий клуб імені Павла Полуботка****, став одним з організаторів 1-го Українського полку імені Богдана Хмельницького. Влітку 1917 року – як офіцера – його примусово відправили на Румунський фронт, щоб таким чином мінімізувати вплив Міхновського на формування українського війська в Києві. У грудні 1917-го повернувся на рідну Полтавщину. Був розчарований крайнім соціалізмом Центральної ради. Тоді ж Міхновського обрали Лубенським мировим суддею.
8. За Української Держави Павла Скоропадського
Спершу Микола Міхновський відмовився від пропозиції працювати у владі через засилля російських шовіністів в уряді. Докладав зусиль, щоб гетьманська влада стала владою українською. Зокрема, його кандидатура неодноразово розглядалась на пост прем'єр-міністра. До Директорії УНР поставився скептично через її соціалістичне спрямування. На той момент його союзниками були Євген Коновалець, Дмитро Донцов, Сергій Шемет. У 1918 році Міхновський захворів на тиф і потрапив до лікарні у Кременчуці. Коли місто захопили більшовики, його заарештували. Проте тримали недовго – відпустили на прохання місцевої інтелігенції.
9. Більшовицька окупація
Коли червоні захопили Україну, Міхновський деякий час жив на Кубані, яка на той час була під контролем денікінців. Намагався емігрувати, але не отримавши дозволу на виїзд, залишився в Новоросійську. Активно займався українізацією краю, заселеного переважно українцями. Викладав українську мову на вчительських курсах, потім – завідував педагогічним технікумом і там викладав ще й українську літературу, історію, історію та теорію кооперації, завідував кабінетом українознавства, керував літературним гуртком. Загалом за Міхновського технікум став головним основним осередком українства на Кубані. Партійне керівництво не схвалювало таку діяльність, тож Міхновський, під тиском обставин та побоюючись нового арешту, залишив Кубань.
10. Повернення в Київ і трагічна смерть
1924-го повернувся до Києва, де оселився в помешканні товариша – Володимира Шемета на вулиці Жилянській. Його заарештовували «чекісти». Та після кількох днів допитів відпустили, поставивши умову про співпрацю.
Наступного дня після звільнення, 3 травня 1924 року, Миколу Міхновського знайшли повішеним у саду в садибі його друга Володимира Шемета. Більшість сучасників схилялися до версії про самогубство і писали у спогадах про передсмертну записку, в якій Міхновський висловив приблизно таке: «Ніж вони мене, краще я сам себе»… Закінчив життя так, як багато інших українських героїв, які обирали смерть стоячи, ніж рабське життя на колінах.
Переглянути і завантажити інфографіку про Миколу Міхновського
10 цитат із праць Миколи Міхновського
З «Самостійної України»:
«Коли в української держави відібрано право бути державою, то… правительство чужинців розпоряджається на території колишньої української республіки наче в завойованій свіжо країні, висмоктує останні сили, висмикує ліпших борців, збирає останній гріш з народу».
«Просвіта занедбана, культура знівечена і темрява панує скрізь по Україні. І от посеред таких лихих обставин ми зійшлися до купи, ми згромадилися в одну сім’ю перейняті великим болем та жалем до тих страждань, що вщерть наповнили народну душу. Ми виписали на прапорі: одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпатських аж по Кавказькі».
«Як головний аргумент проти нашого права на національне існування, проти нашого права на самостійність державну виставляють те, що ми не маємо історичної традиції, не маємо минулого… Та й врешті, хіба українська національність не є тільки різноманітність російської нації? Коли б навіть це було доведено, то й тоді нелюдські відносини росіян до нас освячують нашу до них ненависть і наше моральне право убити насильника, обороняючись від насилля».
«Як не можна спинити річку, що, зламавши кригу навесні бурхливо несеться до моря, так не можна спинити нації, що ламає свої кайдани, прокинувшись до життя. Наша нація ступила на новий шлях життя, а ми мусимо стати на її чолі, щоб вести до здійснення ідеалу. Ми розуміємо, що боротьба буде довга і люта. Що ворог безпощадний і дужий. Ми востаннє виходимо на історичну арену, і або поборемо, або вмремо».
«Нехай вчені розшукають, хто був кому родичем, – ображене чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати моральні зв'язки з російською нацією! Через те ми можемо обсуджувати тільки засоби і способи боротьби!».
«Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтеліґенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок. Вона віддає себе на служення цьому великому ідеалові…».
«І доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, доти українська інтеліґенція не покладе оружжя, доти всі покоління українців йтимуть на війну. І ця війна провадитиметься усіма засобами, і боротьба культурна вважається також відповідною, як і боротьба фізичною силою. Потреба боротьби випливає з факту нашого національного існування. Нам належиться будуччина, бо зовсім неможливо, щоб 1/30 частина усієї людности, ціла велика нація могла зникнути, могла бути задушеною».
З брошури «Справа української інтелігенції в програмі Української Народної Партії»:
«Останніми часами життя поневолених народів конституційного Заходу стало щораз більше звертати на себе увагу українського інтелігента: він побачив, що і певний конституційний устрій в культурних державах гарантує інтереси тільки пануючої нації, а зовсім не гарантує інтересів поневоленої, навіть навпаки: свобода слова, друку, совісті, свобода зборів, кас, асоціацій, свобода научування – все це – пусті звуки для поневоленої нації в конституційній державі. І почали українці турбуватися про будучність своєї нації».
«Велике лицемірство під формою єднати (на словах) народності для братерства і любові, а в дійсності – єднати їх силою рушниці і меча, примусом і насиллям для власного вжитку».
Зі статті Міхновського «До українського народу»:
«Перед ясним ідеалом самостійної України най згинуть усі свари, уся ворожнеча, усе безладдя українців; хай усі стежки, усі шляхи ведуть до неї; хай усім борцям за щастя, за визволення свого народу світить сонце самостійної України».
Місця пам’яті Миколи Міхновського
Село Згурівка Київської області
Джерело фото: ukrnationalism.com
На батьківщині діяча у 2020 році відкрили пам’ятник, кошти на спорудження якого збирали всією громадою.
Прилуки на Полтавщині
Класична чоловіча гімназія, заснована Григорієм Галаганом (на світлині вгорі), стала першою освітньою сходинкою Миколи Міхновського. Особливий хист юнак проявляв у гуманітарних дисциплінах – мові, історії, географії, а от з математики мав «задовільно».
Київ
Правничий факультет Київського університету святого Володимира став наступною сходинкою в освіті Міхновського.
Після завершення навчання молодий правник винаймав квартиру на вулиці Фундуклеївській, 48 (нині вулиця Богдана Хмельницького). Будинок добре зберігся.
Жилянська, 76 – остання адреса, пов'язана з життям Миколи Міхновського. Тут він недовго жив після повернення з Кубані. 4 травня 1924 року в садку біля дому (не зберігся) Міхновського знайшли повішеним. Обставини смерті досі достеменно не встановлені.
Похований Микола Міхновський на Байковому кладовищі в Києві (його могила на фото вгорі, джерело: wikiwand).
Харків
Особисті обставини змусили Міхновського залишити Київ і перебратися до Харкова. Тут є кілька адрес, пов’язаних з життям і працею Миколи Міхновського. Перша – Римарська, 23, де почав практикувати молодий правник (будинок не зберігся, на його місці тепер Харківський театр опери та балету).
На вулиці Конторській, 21 (ріг Конторської і Клещіївського провулку) з 1909-го до 1914-го Міхновський мешкав (будинок зберігся, однак жодних згадок про перебування там батька українського самостійництва/державності немає).
Єдина меморіальна дошка Міхновському в Харкові встановлена на фасаді колишнього корпусу Харківського університету, а нині Харківської інженерно-педагогічної академії на вулиці Університетській, 16. На дошці вказано, що саме в цій будівлі 26 лютого 1900 року Микола Міхновський виголосив текст знаменитої «Самостійної України». Однак достеменно невідомо, де саме у Харкові це відбулося. А за першість в оприлюдненні тексту брошури Харків сперечається з Полтавою.
Розквіт юридичної практики Миколи Міхновського пов’язаний із нинішнім майданом Небесної Сотні, тоді Скобелєвським. Це не випадково, бо саме на цьому майдані знаходився Будинок судових установ, тепер – Харківський апеляційний суд.
Фото Артема Донця, джерело: nakipelo.ua
6 березня 2022 року будівля понівечена внаслідок російської ракетної атаки – вибухова хвиля вибила всі вікна і двері, пошкодила внутрішні приміщення, пожежа охопила дах.
До відома також – недалеко від майдану Небесної Сотні є вулиця, названа на честь Миколи Міхновського.
Будинок купця Щеклєєва
Будинок купця Щеклєєва на Соборному майдані, нині вулиця Університетська, який був осередком українського Харкова на зламі ХІХ і ХХ століть, не зберігся. Втім упродовж багатьох років там розташовувалося Третє Харківське товариство взаємного кредиту, яке слугувало легальним прикриттям для «Першого куреня» Миколи Міхновського. Саме в цьому будинку 16 березня 1917 року відбулися перші після Лютневої революції збори харківських українців, що завершилися створенням Губернського організаційного комітету на чолі з Сергієм Тимошенком. У квітні-травні 1917-го в ньому розміщувалася редакція тижневика «Рідне слово» – перший пореволюційний офіс Гната Хоткевича. Микола Міхновський, Гнат Хоткевич, Сергій Тимошенко, Володимир Доленко – ключові діячі українського Харкова бували тут.
Полтава
Будинок навпроти земської управи засланого сюди російським царатом подружжя Олександра та Софії Русових (будівля на Воскресенському узвозі, 3 збереглася, на її стіні у 2015 році встановлено меморіальну дошку).
Є припущення, що тут Міхновський публічно виголосив 19 лютого 1900 року текст «Самостійної України». Це сталося на публічній вечірці до Шевченківського дня, в якій брали участь студенти Полтавської духовної семінарії, зокрема й Симон Петлюра та його брат Олександр, а також Іван Липа – письменник, співзасновник «Братства тарасівців» (надалі як міністр віросповідань УНР ініціював ведення церковного діловодства українською мовою, входив до складу комісії з підготовки Конституції УНР, міністр охорони здоров’я в уряді УНР в екзилі), Дмитро Антонович – історик мистецтва й театру (згодом співзасновник Української академії мистецтв, морський міністр УНР, один із засновників музею визвольної боротьби у Празі), Кость Мацієвич – учений-аграрник, співробітник Полтавського аграрного товариства, (пізніше також був членом Української Центральної Ради, міністром закордонних справ УНР, професором Української господарської академії в Подєбрадах, головою Української наукової асоціації та Українського дипломатичного клубу в Празі).
Перший пам’ятник Івану Котляревському відкрили 12 вересня 1903 року в Полтаві на Протопопівському бульварі (тепер бульвар Котляревського). В цьому місті український письменник народився і прожив більшість життя. Пам’ятник збудовано на громадські кошти – за 1895–1898 роки зібрали понад 11,5 тисяч карбованців. На урочистості до Полтави з’їхалася вся українська еліта, за що цю подію образно назвали «святом української інтелігенції». На ньому відзначився Микола Міхновський. Він виступив із протестом проти заборони міністра внутрішніх справ виголошувати вітальні промови українською.
Зі спогадів Дмитра Дорошенка: «Головний бій» мав бути увечері на академії. Перед самими зборами розійшлася чутка, що гостям з Галичини та Буковини дозволено виголосити привіти в українській мові, але більше нікому. Зближається черга на «своїх» промовців. …Першою говорить Ольга Андрієвська від чернігівського літературно-театрального товариства. Говорить тихим голосом, але українською мовою. Як тільки це розібрав Трегубов, підводиться з свого крісла, перебиває Андрієвську, сам блідий, і заявляє, що має наказ від міністра не допускати українських привітів. …Тоді встає і наближається до столу президії Микола Міхновський. Заявляє, що прибув як делегат від харківської адвокатури, привіз привіт українською мовою, але передає одну тільки обкладинку, текст повезе назад. …Михайло Коцюбинський робить те саме. Трегубов… мовчки приймає обкладинки, і їх скоро набралася ціла гора. В цей час з галереї чуємо голос: «Виходьте всі з зали». І вся публіка як один муж підводиться з своїх місць, і протягом короткого часу театр спорожнів».
Лубни
Наприкінці 1917-го та на початку 1918-го Микола Міхновський мешкав родині Шеметів і працював мировим суддею в Лубенському суді, який розміщувався в будинку архітектора Олексія Бекетова. Нині в будівлі розташована Лубенська районна держадміністрація.
Збудували її на початку ХХ століття за сприяння тодішнього голови суду Лубенської округи Олександра Тимофеєва, батька відомого лікаря Сергія Тимофеєва. Архітектуру відрізняє офіційний класичний стиль, центральний і боковий фасади увінчано порталами з колонами. Вони з’єднують обидва поверхи і завершуються фронтонами з великими карнизами.
У 20-х роках ХХ століття в Лубенському окружному суді відбулося багато бурхливих подій. Одна з них – слухання у 1909 році справи організаторів «Лубенської республіки», адвокатом яких був Микола Міхновський.
Над матеріалами працювали Ганна Байкєніч, Олена Охрімук, Марія Тахтаулова
Рецензент: Юрій Юзич
* Братство тарасівців – таємна революційна організація, створена влітку 1891 року харківськими та київськими студентами. На початку 1890-х ідеї харківського «Братства» поширилися в інших містах України. Товариство мало статут «Profession de foi молодих українців» – першу викладену на папері програму української революційної молоді, яка містила вимоги знищення національного гноблення, єдності українців, відродження української нації, автономії всіх націй Російської імперії.
** Революційна українська партія – перша політична партія на українських землях у складі Російської імперії. Автором ідеї і назви РУП був Михайло Русов, який в 1899 році заявив про необхідність ідейно-організаційної трансформації українського національного руху.
*** Українська народна партія – перша українська партія самостійницького напряму в Наддніпрянській Україні. Заснована Міхновським та його однодумцями у 1902 році. Організаційну основу партії склало національно-радикальне крило РУП.
**** Український військовий клуб імені гетьмана Павла Полуботка – українська військова громадсько-політична організація самостійницького спрямування, створена 29 березня 1917 року рішенням Установчих зборів української військової ради. Клуб відповідав за ідеологічну складову національного українського руху в російській армії. Очолив його Микола Міхновський. За прикладом Києва українські військові клуби почали створюватися в багатьох містах України.