Інформаційні матеріали про історично населені українцями території РФ

У цьому інформаційному матеріалі розшифровуємо, що означає формулювання «історично населені українцями території РФ». Йтиметься про Стародубщину, Східну і Північну Слобожанщину, Кубань, Зелений, Жовтий та Сірий клини. Також про спільну історію українців та цих територій. Ці землі нині перебувають у складі РФ. 

Стародубщина: де вона є і коли увійшла до складу Росії?

Стародубщина – історичний регіон у межах сучасної Брянської області РФ, який приблизно відповідає території чотирьох північних повітів колишньої Чернігівської губернії: Стародубського, Новозибківського, Мглинського і Суразького.

В часи Русі майбутня Стародубщина належала до Чернігівської землі та князівства. На зламі ХІІ та ХІІІ століть Стародуб став центром власного удільного князівства.

Згодом території Стародубщини увійшли до складу Великого князівства Литовського. Після чергової московсько-литовської війни у 1503 році Стародубське князівство опинилося у складі Московського царства. Втім на початку XVII століття внаслідок вдалого спільного походу польського королевича Владислава Вази, що претендував на московський трон, та козацького війська на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним, Стародубщина повернулася у Велике Князівство Литовське вже у складі Речі Посполитої. Це був час інтенсивного економічного розвитку. Стародуб, а також міста Почеп, Погар, Мглин, Новгород-Сіверський отримали магдебурзьке право.

За часів національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького на цей край поширюється козацька адміністрація. Близькі до сучасних північні, східні та західні межі Стародубщини з’являються після Зборівської угоди 1649 року. В цей час регіон входить до різних козацьких полків. А у 1663 році створено Стародубський полк, який виокремили з Ніжинського.

У складі Гетьманщини Стародубський полк був центром козацького літописання. Саме тут з’явився один з перших Літопис Самовидця. Також у Стародубі був знайдений рукопис Історії Русів. Після ліквідації козацького самоврядування у 1782 році Стародубщина опинилася в складі Новгород-Сіверського намісництва, з 1796-го – у другій Малоросійській губернії, а з 1802 року і до повалення Російської імперії – в Чернігівській губернії. Протягом 270 років з часів Хмельниччини Стародубщина безперервно перебувала у складі козацької держави або адміністративних утворень з центрами на українському Лівобережжі. Зі Стародубщиною були пов’язані чимало діячів української історії. Місцеве коріння мали Микола Миклухо-Маклай, Леся Українка, Павло Скоропадський.

Ще за часів Гетьманщини Стародубщина стала об’єктом колонізації білорусами та російськими старообрядцями, які рятувалися від царських репресій. Згодом вони істотно змінили етнічний та культурний ландшафт регіону. Етнографічні карти 2-ї половини ХІХ століття вже фіксують переважно білоруський характер Суразького повіту, а перший російський перепис 1897 року вже констатував абсолютну меншість українського населення в усіх чотирьох повітах Стародубщини.

В листопаді 1917 року Стародубщина разом з усією Чернігівською губернією увійшла до Української Народної Республіки за ІІІ Універсалом Центральної Ради. Протягом 1918 року значну частину Стародубщини, включно з самим Стародубом, контролювала Українська Держава гетьмана Скоропадського.

 Лише у лютому 1919 року на нараді у Москві ухвалили рішення про кордони між УСРР та РСФРР, за яким  Стародубський, Мглинський, Суразький та Новозибківський повіти Чернігівської губернії визнавалися частиною РСФРР. Остаточно північний кордон оформився у 1925 році після передачі Росією незначної частки земель Стародубщини до складу УСРР.

Як і коли Північна і Східна Слобожанщина опинилася у складі Росії?

Заселення майбутньої Слобожанщини почалося наприкінці 30-х років XVІІ століття. Тоді це були землі  Дикого поля, які лише номінально входили до Московського царства.  Сюди прибували у пошуках кращої долі активні люди та селилися по слободах (тип поселення, що звільнявся на певний період від податків та повинностей). Внаслідок кількох хвиль міграцій з Правобережної України утворилось п’ять слобідських козацьких полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Острогозький. Останній охоплював території на обох берегах річки Дон, нині це частина Воронезької області РФ. Переселенці переносили козацький полково-сотенний устрій та систему управління, яку очолював полковник і старшина.

Самобутній устрій слобідських полків скасувала російська імператриця Катерина ІІ у 1764 році, а в наступному запровадила Слобідсько-Українську губернію, яка охоплювала територію колишніх козацьких полків. У 1779 році східну частину Слобідсько-Української губернії разом з Куп’янськом і Острогозьком передали до складу Воронезького намісництва. Згодом і решту Слобідсько-Української губернії реорганізувати у Харківське намісництво. Після відновлення Слобідсько-Української губернії в 1797 році, їй на короткий час повернули її землі на Дону, але в 1802-му знову вилучили Острогозьк і Старобільськ, передавши їх Воронезькій губернії. Врешті-решт, у 1819 році Старобільський повіт повернувся до Слобідсько-Української (з 1835-го – Харківська) губернії, а Острогозький і Богучарський відтоді і до самої революції залишилися у складі Воронезької.

Незважаючи на відірваність від Харківщини, північні території колишнього Острогозького полку тривалий час зберігали і подекуди продовжують зберігати український етнічний характер.

За ІІІ Універсалом Центральної Ради до складу УНР мала увійни Харківська губернія. Однак, не забували батьки нації також про Східну Слобожанщину у складі Воронезької губернії. В тексті Універсалу зазначалося, що належність суміжних територій, де українці становили більшість, мала визначитися у майбутньому “по згоді зорганізованої волі народів”.

Закон про вибори до Українських установчих зборів вже прямо передбачав існування 10-ї виборчої округи – Острогозької. До неї мали увійти суміжні з Україною повіти, де більшість складали українці: Острогозький, Валуйський, Бірючанський і Богучарський повіти Воронезької губернії та Новооскольский Курської губернії. 

Претензії на українські етнічні землі Воронежчини та Курщини уряд УНР висував і під час підготовки до  укладання миру з радянською Росією у лютому 1918 році. Новий адміністративний поділ України, запропонований законом 6 березня, передбачав існування на цих територіях землі Подоння. 

В Українській Державі Павла Скоропадського уряд визначив, що українська влада мала розповсюджуватися на Путивльський, Суджанський, Грайворонський, Рильський, Білгородський, Корочанський, Новооскільський повіти Курської губернії, Валуйський повіт Воронезької губернії. За межами України в такому разі залишалися б деякі регіони Воронезької губернії, де більшість населення складали українці, тоді як повіти Курської губернії, де українці такої більшості не становили, приєднали б. 

Остаточно російсько-український кордон визначався вже у совєтських реаліях, де етнографічний принцип поступився політичній доцільності. Делегація УСРР пропонувала обміняти Східний Донбас (переважно російський за етнічним складом) на українські землі північної і східної Слобожанщини. Крапку в цьому питанні остаточно поставили ухвалою ЦВК СРСР від 16 жовтня 1925 року. За цим рішенням, Україна й справді втратила значну частину Донбасу, однак натомість отримала лише дрібні прикордонні території на Слобожанщині. Так поза межами УСРР опинилися майже пів мільйона українців. За переписом населення 1926 року, в окремих прикордонних з Україною районах РСФРР проживало до 99 % українців. Щоправда, діячі радянської України порушували питання кордонів аж до кінця 1920-х років, але значних успіхів не досягли.

Що таке Кубань? 

Після ліквідації Запорозької Січі у 1775 році частина запорозьких козаків знайшла прихисток на теренах Османської імперії, заснувавши там Задунайську Січ, хоча деякі залишилися у підданстві Росії. З числа останніх сформували Чорноморське козацьке військо, яке у 1792 році за наказом Катерини ІІ почали переселяти на Кубань – колишнє володіння анексованого Росією Кримського ханства. Напередодні у 1783 році російські війська Суворова вчинили тут різанину ногайців.

Чому українці складали більшість населення Кубані, а нині це територія РФ?  

Перші 12 тисяч запорожців дісталися Таманського півострова морем і суходолом, Наступного року вони заснували місто Катеринодар (нині Краснодар). 

За Адріанопольським мирним договором з Османською імперією 1829 року Росія отримала морське узбережжя Кавказу від Тамані до Абхазії, пізніше більша частина цієї території була включена до складу Чорноморської губернії. Однак внутрішні гірські регіони лівобережжя річки Кубань (Черкесія) ще кілька десятиліть залишалися непідвладними Петербургу. На них точилася антиколоніальна боротьба черкесів проти російського поневолення. Офіційно Кавказька війна Росії проти горців завершилася лише в 1864 році. Царський режим реалізував політику геноциду черкесів, змушуючи їх масово залишати рідну землю і рятуватися в Османській імперії. На жаль, інструментом Росії у цій ганебній справі були також козаки.

1860 року Чорноморське військо об’єднали із західною частиною Лінійного козацького війська, яке переважно складалося із росіян. Так виникло Кубанське козацтво.

За ХІХ століття на Кубані оселилися десятки тисяч мешканців колишньої Гетьманщини та Слобожанщини. Вони осіли переважно вглибині території. Ту територію стали називати Малиновим клином. За переписом 1897 року, в Кубанській області українці складали 53 %. Цікавий факт – радянський перепис 1926 року засвідчив, що після складних воєнних і революційних перипетій кількість українців в регіоні навіть зросла.

Кубанці тривалий час пам’ятали про своє коріння. У 1918 році козаки проголосили Кубанську Народну Республіку, яка прагнула встановити тісні зв’язки з УНР та Українською Державою. Врешті кубанці так само  програли в протистоянні з червоними. Але якщо на території Наддніпрянської України більшовики створили УСРР, яка зберігала формальні ознаки суверенітету й увійшла до складу СРСР на правах союзної республіки, то Кубань стала одним з регіонів РСФРР, не отримавши навіть автономії. Щоправда, більшовики мусили рахуватися з українським характером  регіону і поширити на нього політику українізації.

Чому і як зникла українська ідентичність українців у РФ?

Події Української революції 1917–1921 років сприяли пробудженню національного і культурного життя українців. Стихійна «українізація» в чорноморських станицях Кубані розпочалася ще 1918 року – за рішеннями громад школи переводять на українську мову навчання. За рік до цього кубанські вчителі організували з'їзд, на якому порушили питання негайного запровадження навчання рідною мовою. Наслідком цього став випуск у 1917 та 1918 роках двох накладів «Українського букваря». На середину 1920-х у Гомельській губернії РСФРР, куди входили землі Стародубщини, діяли вже 19 українських початкових шкіл.

Коли в 1923-му більшовики вимушено взяли курс на коренізацію (українізацію), то поширили цю політику і на етнічні українські території поза межами УСРР.

Кроки з українізації, розроблені Миколою Скрипником, передбачали комплекс заходів із активного впровадження української мови в освіту, культуру, пресу. Реалізували їх частково, але й це дало потужний результат.

Особливо показовою була ситуація на Кубані. Уже на початок 1930 року в Кубанському окрузі працювало понад 300 українських шкіл, 53 гуртки української мови, а в самому Краснодарі – 30 гуртків. На українському відділі робітфаку навчалось близько сотні осіб, українському відділенні педтехнікуму – 70, у педтехнікумі станиці Полтавської – 300 і на українському відділенні Кубанської радпартшколи – 60. 40 % програм Кубанського радіоцентру транслювалися українською мовою. Майже в кожній станиці існував драматичний гурток, лише у Краснодарі їх налічувалось близько 10.

У 1931-му у видавництвах Північного Кавказу вийшло 149 українських книг та брошур. А на кінець наступного року на Північному Кавказі повністю чи частково українізували 1868 шкіл, 12 педагогічних технікумів, Північнокавказький педінститут. 

Але політика коренізації більшовикам потрібна була лише для того, щоб укорінитися на окупованих територіях. Тому коли українізація, на думку комуністичного керівництва, вийшла з-під контролю, її згорнули. Так постановою ЦК ВКП(б) та РНК СРСР «Про хлібозаготівлі в Україні, на Північному Кавказі та в Західній області» від 14 грудня 1932 року, крім завищених норм хлібозаготівель, в «українських» районах Північного Кавказу примусово на російську мову перевели діловодство, газети і журнали, шкільну освіту. А з 1 січня 1933-го припинилося й українське радіомовлення. Дозволили лише фольклорні колективи, наприклад, Кубанський козачий хор, репертуар якого чи не на половину складався із російських пісень. Ба більше, нащадкам кубанських козаків після 1933 року заборонили називатися українцями. Ідентифікувати себе дозволено було лише тим українцям, які щойно оселилися в регіоні. В той же час українцям Слобожанщини, що опинилися в Росії, не забороняли означувати себе як українців.   

Згадаймо, що це був розпал Голодомору, який торкнувся в тому числі українців на Північному Кавказі. Тут жертвами штучного голоду стало 25–30 % населення, а в деяких поселеннях – і до 60 –70 %. Голодомор ще й супроводжувався масовими репресіями щодо тих, хто продовжував відстоювати свою українську ідентичність. Уманську, Полтавську, Медведовську та Урупську станиці, мало того, що занесли на «чорні дошки», з них примусово виселили до Сибіру 51600 мешканців  за підозрою у «контрреволюційній діяльності».

Багато кубанців тікали від голодної смерті в різні регіони СРСР. Як наслідок, уже Всесоюзний перепис населення 1939 року показав, що в місцях компактного проживання українців в Росії їхня чисельність катастрофічно впала. Але навіть перетворившись на «росіян», скажімо, кубанці так і не стали громадянами «першого сорту». Серед них культивується комплекс меншовартості з допомогою ганебних прізвиськ «кубаноїди» та «кубаньки», вигаданих уже після розпаду СРСР, і глузування з усього, що нагадує про зв’язок Кубані з Україною: прізвищ, кухні, звичаїв, а особливо – із залишків української мови, яку тут перейменували на так звану «балачку» – діалект російської.

Чи мали кубанці свою культуру і митців?

«В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізняли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: “У нас, на Україні… Я завше згадую з великим задоволенням і почуттям вдячності тих людей і той край, ті свої поїздки по Кубанщині та ті переживання, які я тоді мав. Що то тепер зісталось від цього оригінального фрагменту історичного, від рештів нашого козацтва?...» – так згадував відомий український диригент, композитор, етнограф Олександр Кошиць про фольклорну експедицію на Кубань 1903–1905 років. Тоді він зібрав 700 українських кубанських пісень.

Не дивно, що тамтешньою самобутньою пісенною творчістю цікавився і Олександр Кошиць, і Микола Лисенко. Вони підтримували творчі зв’язки із одним із найяскравіших діячів музичної культури Кубані, композитором, диригентом, педагогом, хормейстером Григорієм Концевичем (1863–1937). Його розстріляли в 74-річному віці за сфальсифікованим обвинуваченням у замаху на Сталіна, а унікальну колекцію кубанських народних пісень, нотних збірників, книг (разом – майже 13 тисяч одиниць) знищили.

Життя і побут, бойові походи краян описали кубанські історики, серед яких помітним явищем був високоосвічений поліглот Іван Попко (1819–1893) з книжкою «Чорноморські козаки в їхньому цивільному та військовому побуті» (1858). Також слід згадати історика, економіста, статистика, соціолога Федора Щербину (1849–1936) за його працю «Історія Кубанського козацького війська» (1910–1913). До слова, з переписуванням документів в архіві Кубанського козацького війська для цієї книги Щербині допомагав Симон Петлюра, котрий у той час мешкав у тому краї. На жаль, Щербині вдалося видати лише 2 томи, доведені до 1860-х років. Після поразки визвольних змагань учений мешкав у Празі, хоча й там доклався до розвитку українського руху – працював професором Українського вільного університету та Української господарської академії в Подебрадах.

Якщо говорити про художнє слово, то класиком української кубанської літератури визнано наказного отамана Якова Кухаренка (1799–1862). Найвідомішим його твором є п’єса «Чорноморський побит на Кубані», на основі якої Михайло Старицький написав лібрето до опери Миколи Лисенка «Чорноморці». Не менше Яків Кухаренко прославився й дружбою з Тарасом Шевченком, і популяризацією Кобзаря. А Тарас Шевченко, до речі, присвятив Якову Кухаренку поему «Москалева криниця».

Помітне місце займає і Василь Мова (Лиманський, 1842–1891) – автор поеми «Козацький кістяк», драми «Старе гніздо і молоді птахи», незавершеного переспіву українською  «Слова про похід Ігоря» та багатьох інших поезій, драм, історичних нарисів. Більшість із них вийшла друком через багато років після смерті митця. 

Вельми оригінально менталітет і особливості кубанського характеру розкрив козак станиці Павлівської Олександр Півень (1872–1962). Його гумористичні «Збірники сміховинок, брехеньок, видумок, приказок, поговірок і дечого іншого з побуту козаків Чорноморського (Кубанського) війська» і «Збірники кубанського фольклору» виходили свого часу кількатисячними накладами у видавництвах Одеси, Києва, Харкова, Катеринодара і Москви. Цей письменник також помер на еміграції в 1962 році.

Що таке Зелений Клин?

Зелений Клин (Закитайщина) – це неофіційна назва території, заселеної етнічними українцями на Далекому Сході. Зелений Клин знаходиться на узбережжі Тихого океану і омивається Охотським та Японським морями. Це землі, розташовані в нижній течії річки Амур, що нині входять до Амурської області, Єврейської автономної області, Приморського краю, південної частини Хабаровського краю сучасної РФ. Загальна площа Клину сягає понад 1 млн квадратних кілометрів.

Назва походить від місцевих зелених густих лісів. А «клин» означає  ділянку (шмат) землі.

Далекий Схід українці почали активно заселяти у другій половині ХІХ століття. Після підписання Айгунського (1858) та Пекінського (1860) договорів між Китаєм і царською Росією до останньої перейшли згадувані малозаселені території. Для їх освоєння російська влада залучила українських селян, які після скасування кріпацтва у 1861 році відчували брак землі.

1883 року відкрилися морські рейси з Одеси до Владивостока, якими українці, переважно за власний кошт, вирушали в далеку подорож. Протягом 1883–1897 років з України на ці території відбуло понад 4 тисячі родин, які заснували тут 86 поселень з промовистими назвами: Чернігівка, Кирилівка, Покровка, Ракитно, Ромни, Березівка, Іванківці, Богословка. Хабаровськ – одне з найбільших міст російського Далекого Сходу, заснував виходець із Полтавщини Яків Дяченко. Він командував 13-им Сибірським лінійним батальйоном, який у 1858 році висадився на березі річки Амур і в цьому місці утворив військовий пост Хабаровка. У 2008-му до 150-річчя міста вдячні хабаровчани встановили йому пам’ятник у центрі міста.

Після спорудження Транссибірської залізниці, яка з’єднала  Владивосток із центральними губерніями Росії, дорога до цього краю стала суттєво дешевшою та коротшою. Відтак міграція посилилася. До того ж Російська влада заохочувала до переселеня різноманітними пільгами. Так держава взяла на себе витрати на дорогу, звільняла від податків, надавала безвідсоткові кредити та безкоштовну оренду на родину 100 десятин землі (109 гектарів). У Чернігівській губернії в цей же час на господарство припадало лише 8 десятин.

За 1858–1916 роки на Далекий Схід (у тому числі до Сахаліну та на територію китайської Маньчжурії) прибуло 276 тисяч осіб – вихідців із українських губерній, переважно Лівобережжя. 1920-го у Відні дипломат Юрій Гасенко опублікував мапу розміщення українців по світу. За його даними, українці становили 82% населення серед представників європейських народів Зеленого Клину та частини Сахаліну.

Саме за рахунок цих українців відбувалося освоєння Далекого Сходу, розбудова економіки краю та її включення у загальноімперську. Також Російська імперія, на противагу Китаю та Японії продемонструвала свою військово-політичну присутність у регіоні.

У Зеленому Клину розвивався український рух. У Владивостоці існувало «Студентське товариство українців», у Нікольсько-Уссурійському була заснована «Просвіта».

 

Під час революційних подій 1917-го  українське культурне життя краю пожвавилося. Протягом 1917 – 1918 років відбулося чотири Далекосхідні українські з’їзди. На Третьому було утворено Українську Далекосхідну Крайову Раду і Секретаріат (своєрідний уряд). Також діяло десять Українських окружних рад. Серед українців Зеленого Клину ширилася ідея приєднання краю до УНР у вигляді колонії.

Друга сесія Крайової Ради у 1919-му погодила Конституцію національно-культурної автономії (самоврядування) українців на Далекому Сході.

Фрагмент з карти «Світова мапа з розміщенням Українців по світу» Юрія Гасенка, видана в 1920 році у Відні

У 1917–1922 роках українцям Далекого Сходу довелося вести боротьбу як проти білогвардійців, так і проти більшовиків.

Після встановлення совєтської влади почалися масові арешти українських діячів. Припинила існування Українська Далекосхідна Крайова Рада. Голову її секретаріату Юрія Глушка-Мову заарештували. Погром українського руху на Далекому Сході сприяв подальшій русифікації місцевих українців. 

Протягом усього періоду існування СРСР потік українців до Далекого Сходу не припинявся. Різні обставини змушували людей шукати порятунку у цих землях: голод 1920-х років, примусова колективізація, Голодомор 1932–1933, голод 1940-х. Совєтська влада продовжувала заохочувати молодь їхати розбудовувати регіон за комсомольськими направленнями на будівництво промислових об’єктів, за розподілом фахівців після закінчення вищих навчальних закладів. Також відсоток  українців збільшився за рахунок репресованих: примусово депортованих та в’язнів ГУЛАГу. Так, у 1932–1937 роках тут перебував на засланні Іван Багряний. Жахи перебування в ув’язнені він описав у романі «Тигролови».  

Що таке Сірий Клин (Сіра Україна)?

Наприкінці ХІХ століття так почали називати регіон компактного розселення українців у південно-західному Сибіру в Росії (південь Омської та Новосибірської областей та Алтайський край сучасної РФ) і північному Казахстані (так званий Середньоазійський степ).

Підкорення Сибіру та включення його до Московського царства тривало не одне століття. Колонізувавши ці території, московські царі почали їх «освоювати» за рахунок переселенців з інших регіонів. Примусове переселення українців активно відбулося після поразки Івана Мазепи і тривало все ХVІІІ століття. Сюди засилали представників козацької старшини з родинами.

У 1870-1880-х роках заселення українцями, переважно вихідцями з Лівобережної України, відбувалося у межах стихійних пореформених аграрних переселень на неосвоєні землі степу та лісостепу. Що було зумовлене безземеллям селян підросійської частини України. Сплеск нової хвилі переселення відбувся наприкінці ХІХ століття. Цьому сприяло будівництво західного та центрального відгалужень Транссибірської залізничної магістралі.

За переписом 1897 року, в цьому регіоні проживало понад 200 тисяч українців. Для малозаселених сибірських земель така кількість була чималою. 

Найактивніше Сірий Клин заселявся українцями в період Столипінської аграрної реформи. Урядові заходи сприяли переселенському руху до Сибіру та Середньої Азії, позаяк на 1 душу у степовій смузі відпускалося 15 десятин землі, а у нестеповій – 8 десятин.

Яскравий період в історії Сірого Клину пов’язаний із Лютневою революцією 1917 року, коли мешканці цих територій намагалися добитися незалежності. Тоді ж відбулася перша масова маніфестація українців у Томську, на яку вони підготували хоругву із написом «Республіка. Автономія України». Серед активних учасників українського життя там були полонені вояки австро-угорської армії, зокрема січові стрільці.

У липні – серпні 1917 року в Омську відбувся Перший Український з’їзд Сибіру. Він створив представницький орган місцевих українців – Головну Українську Раду Сибіру. У серпні 1918-го відбувся другий з’їзд, який вимагав самоврядування для сибірських українців. Українці на Сірому клині також створили свої територіально-адміністративні одиниці – Алтайську Українську губернську раду в Каїнську, Томську й Новомиколаївську Українські окружні ради, а також Акмолинську Українську раду, що діяла на теренах нинішнього північного Казахстану. А в Омську розміщувалася Головна Українська рада Сибіру.

Після встановлення совєтської влади місцеве українське населення зазнало розкуркулення та переселення до Північного Сибіру. Натомість сюди переселяли розкуркулених селян з підрадянської України, а в роки Великого терору 1930-х років Сірий Клин став місцем заслання для репресованих українців, яких знищували або асимілювали.

За даними середини 1920-х років, на території Сірого Клину проживало до 1,5 млн українців. 

Що таке Жовтий Клин?

Жовтий Клин охоплює Надволжя (Астраханська, Волгоградська, Саратовська, Самарська області сучасної РФ).

Після розпаду Золотої Орди на означеній території у XV столітті утворилися Казанське та Астраханське ханства. Московія прагнула освоїти золотоординський простір, здійснюючи експансію на ці землі, які зрештою захопила у 1550-х роках. Відтоді розпочинається переселення українців на простори Нижнього Поволжя і Середнього Подоння.

У XVII столітті цю територію почали заселяти козаками, які служили в залогах і на пограниччі. У 1718 році на Поволжі почалося спорудження сторожової лінії із центром у місті Царицин (нинішній Волгоград). Сюди переселили українських козаків із сім’ями, які заснували кілька слобод. Серед них – слободу Дубівка, яка стала центром заснованого в 1733 році Волзького козацького війська, котре складалося з українських та донських козаків. Надволжя стало місцем міграції українського козацтва, що в той час зазнавало утисків на Гетьманщині та Слобожанщині. Для українців цей регіон ніби став «новою Січчю». 

Важкі природні умови не стали на заваді вихідцям з України, які шукали свободу. Українські селяни принесли у ці суворі степи культуру землеробства. Будувати села українці починали із спорудження церкви. Від назви храмів походили й найменування українських поселень. Наприклад, ще до середини XIX сторіччя селище Рудня Волгоградської області мало назву слобода Успенська – у центрі селища і нині є храм Успіння Пресвятої Богородиці. Село Ільмень мало назву слобода Богословська – за церквою Івана Богослова, що існувала в селі від його започаткування у 60-х роках XVII століття і була зруйнована у 60-і роки XX століття.

На нові місця проживання українці часто переносили назви з батьківщини. Так у поволзьких степах з’явилися слободи та села Українка, Новокиївка, Стара Полтавка, Баранниково, Лемешкіно, Бородаївка,  Красний Яр, Недоступів, Дорошево, Неткачево, Крячки.

У ХVІІІ столітті розпочинається активний видобуток солі в озері Ельтон, чим скористалися українські чумаки, перетворивши його на свій основний заробіток. У 1797-му указом Сенату чумаків визнали державними солевізниками. Вони перевозили копалину аж до 1828 року, доки поклади солі не почали вичерпуватися, і чумаків позбавили пільг, перевівши до категорії державних селян.

Про українських чумаків – засновників слободи Покровської (сучасне російське місто Енгельс) нагадують зображення на його гербі: жовто-блакитне тло, віл з повним чаном солі на спині.

Історик Микола Костомаров після ліквідації російською владою   Кирило-Мефодіївського братства з 1847 року перебував на засланні в Саратові. Тут він зацікавився минувшиною Саратовської губернії, описав у дослідженні, зокрема, губернський центр, більшість населення якого складали українці, мокша, татари та ерзя. Етнічні росіяни становили не більше 20 % від усього загалу містян. Історик підкреслив особливу роль українців у колонізаційних та економічних процесах у регіоні, на відміну від етнічних росіян, які на той час відігравали другорядні ролі.

 Який сучасний стан української діаспори в РФ? 

За даними останнього перепису населення в СРСР 1989 року, в Росії проживало майже 4,4 мільйона українців. Тобто українці в РФ були третім за чисельністю народом після росіян і татар і найбільшою українською діаспорою в світі. Більше половини українців Росії жили в Москві та Московській області, в Краснодарському краї та Ростовській області, Тюмені та Приморському краї.

Демократичні зміни, які почалися в Росії наприкінці 1980-х – на початку 1990-х років, активізували й українське життя в РФ, прагнення до самовизначення. По всій країні почали виникати українські громадські організації, культурні товариства, центри, бібліотеки, творчі колективи. У 1992 році з’явилося «Об’єднання українців Росії» – центральна координаційна організація для української національної меншини в Росії (зареєстрована в Міністерстві юстиції РФ лише в 1994-му). А в 1998-му утворилося одне із найбільших об’єднань українців Росії – Федеральна національно-культурна автономія «Українці Росії». У тому ж році на Арбаті відкрився «Культурний центр України у Москві».

Українські організації існували по всій території РФ, де жили українці. Особливо активними вони були на Далекому Сході, в Сибіру, на Східній Слобожанщині, у Москві та Санкт-Петербурзі. Лише перелік таких організацій зайняв більше 50-ти сторінок у довіднику «Громадські організації Росії», виданому Міжнародним інститутом освіти, культури та зв’язків з діаспорою Національного університету «Львівська політехніка» (МІОК) у 2014 році. Основною метою їхньої діяльності було відродження культури, традицій, мови, налагодження культурних зв’язків з Україною.

Утім, уже в другій половині 2000-х в РФ почався тиск на українство: спочатку прихований, потім – відкритий. Почалися напади на українських активістів, які ніхто не розслідував. Так, у 2003 році в потязі Івано-Франківськ–Москва невідомі побили вікарія московської парафії Святого Ігнатія Богоносця Єпископа Антіохійського Олександра Сімченка (УГКЦ), внаслідок чого той кілька тижнів провів у лікарні. Після чого сталося іще кілька подібних інцидентів. У липні 2006-го в Тулі жорстоко побили голову Ревізійної комісії Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФКНАУР) Наталю Ковальову, а в грудні вбили її чоловіка Володимира Сенишина – члена Ради Об’єднання українців Росії, голову Тульської регіональної організації «Батьківська стріха». 

Траплялися й інші загадкові вбивства осіб, пов’язаних з українським культурним рухом: у 2002-му в Івановській області вбили бізнесмена, мецената і члена Українського культурного товариства «Мрія» Володимира Побуринного, а в квітні 2004-го у Владивостоці – керівника українського хору «Горлиця» Анатолія Криля, лікаря за фахом.

Під кінець 2000-х наступ на українство став системним. У 2008 році в Москві ліквідували Український освітній центр. У 2010 році Верховний суд РФ скасував реєстрацію Федера́льної націона́льно-культу́рної автоно́мії «Українці Росії», а в 2012-му – і «Об’єднання українців Росії». 

Також у 2010 році було порушено кримінальну справу проти директорки єдиної офіційної Бібліотеки української літератури в Москві Наталії Шаріної. Їй інкримінували зберігання «екстремістської літератури», зокрема, книги Дмитра Корчинського «Війна у натовпі». У 2013 році справу закрили, але в 2015-му поновили і влаштували в бібліотеці новий обшук. За дивним збігом обставин, книгу Корчинського «знайшли» знову. Також «естремістськими» були названі книги Дмитра Павличка і дитячий журнал «Барвінок». 5 червня 2017 року Міщанський райсуд Москви засудив Шаріну до 4-х років позбавлення волі умовно. Бібліотеку ліквідували, а її фонди (48 тисяч книг) передали до сховищ Бібліотеки іноземної літератури.

У 2016 році тиску зазнав Український культурний центр у Москві. Незважаючи на те, що його діяльність регламентувала міжурядова Угода між Україною та РФ, підписана 1998 року, росіяни стали блокувати роботу установи. Центр кілька разів зазнавав нападів місцевих екстремістів, які зривали з будівлі український прапор. Нині Український культурний центр у Москві існує лише формально.

Почалися репресії і проти інших впливових українських організацій. 28 серпня 2020 року Омський обласний суд ліквідував реєстрацію регіональної громадської організації «Сибірський центр української культури «Сірий клин». А 19 липня 2021 року Артемівський міський суд Приморського краю Росії ухвалив рішення про ліквідацію автономної некомерційної організації «Далекосхідний український духовний культурно-просвітницький центр «Просвіта».

11 липня 2019 року Генеральна прокуратура Росії визнала «небажаною організацією на території РФ» Світовий конгрес Українців. Через два роки Рада директорів СКУ, щоб не наражатися на небезпеку, позбавила членства своїх локальних організацій, а також провідників у Росії. Однак це не зупинило тиск російської влади на українські організації.

Нині, за словами співголови Об’єднання українців Росії Валерія Семененка, в Росії українським організаціям неможливо підняти голову. «Навіть культурно-просвітні заходи усюди згортаються. Як тільки почують «Україна», чи «українське» – все. Якщо ти мовчатимеш і з усім погоджуватимешся, тобі нічого не загрожує. А от якщо українець десь себе проявить, наприклад увімкне у машині пісню українською, то начувайся. Все українське рубають під корінь», - заявив він.

Сам Валерій Семененко у 2023 році змушений був виїхати до Вірменії, після обшуків у його помешканні. Також на еміграції у Фінляндії опинився Дмитро Доровських – лідер політичного руху «Малиновий клин», який виступає за створення Кубанської держави з проєвропейською орієнтацією.

В таких умовах частина українців в Росії асимілювалася і воліє не згадувати про своє коріння, частина – виїхала з країни-терориста. За даними перепису населення 2010 року, українцями себе визнали лише 1,9 мільйона громадян.

Чи залишалася українська культурна спадщина в Росії?

Проживання українців на своїх етнічних територіях, які нині опинились у складі Російської Федерації позначилось не лише значними пластами духовної культури, а також відобразилось і в матеріальній культурній спадщині. Насамперед йдеться про архітектуру.

Архітектурний стиль українське бароко, або козацьке як його ще називають, свою східну географічну межу має далеко за межами сучасної України.

У 18 ст., українські політичні та церковні ієрархи опинялись на різних щаблях влади по всій тодішній Росії, що позначалось на культурних зв’язках між територіями. Виключенням у цьому плані можна назвати Стародубщину, адже це колишня територія української держави – Гетьманщини, тому архітектура козацького бароко там цілком питома.

Найвизначнішими пам’ятками архітектури стилю українського бароко, які нині збереглись в Росії є: собор Різдва Христового у м. Стародуб, Брянської обл., збудований протягом 1677-1678, 1744 рр; комплекс Троїцького монастиря у м. Севськ (Сівськ), Брянської обл., збудований у середині-кінці 18 ст., перебудований у сер. 19 ст; Воскресенській військовий собор у станиці Старочеркаській, Ростовської обл., збудований у 1706-1719 рр; комплекс Троїцького монастиря у Тюмені, зведений на початку – в середині 18 ст; Покровський собор у Тобольську, Тюменської обл., збудований у середині 18 ст.,

В час коли будь-що пов’язане з присутністю українців на Кубані старанно відводиться на другий план, українська культурна спадщина й досі дає про себе знати.

Поширений на початку 20 ст. український архітектурний модерн (найбільш знані майстри: Василь Кричевський, Іван Левинський, Опанас Сластіон) на Кубані знайшов своє відображення завдяки архітектору Сергію Тимошенку.

За його проєктами були збудовані комплекси залізничних станцій на Чорноморсько-Кубанській залізниці: вокзальні будівлі, споруди залізничної пристанційної інфраструктури (школи, лікарні, житлові й службові виробничі будівлі тощо).

До нашого часу у Краснодарському краї збереглась низка будівель залізничних вокзалів в стилі українського архітектурного модерну, а саме на станціях: Тимашевська, Протока, Ведмідівка (!), Албаші, Полтавська, Титарівка.