1835 – народився Василь Симиренко, меценат
1835, 7 березня в селі Мліїв на Черкащині в родині співзасновника знаменитої фірми «Брати Яхненки – Симиренко» Федора Симиренка народився син Василь, в майбутньому – відомий промисловець-цукрозаводчик, винахідник і меценат.
Василь Симиренко. Фото: uk.wikipedia.org
Василь був молодшим братом Платона Симиренка, який значно розвинув і зміцнив родинну справу. Василь же свої молоді роки присвятив освіті і професійному зросту: навчався у вищому комерційному пансіоні в Москві, Петербурзькому технологічному інституті, стажувався в лабораторії Жана Бусенго (французського вченого, засновника агрономічної хімії), продовжив навчання в Паризькому політехнічному інституті. У 1861 році отримав диплом інженера-технолога з цукроваріння і залишився у Франції, щоб вдосконалювати знання.
Однак, у 1963 році несподівано помирає Платон Симиренко і Василь повертається додому, щоб перебрати на себе керівництво батьковою фірмою, справи якої тоді йшли не найкраще. За десять років йому так і не вдалося подолати збитковість підприємства. До цього додалися іще суперечки за спадок брата. У 1873 році Василь Федорович відмовляється від утримання та прав на спадщину і залишає родову оселю в Млієві.
Василь Симиренко (стоїть) з братом Антоном та Іваном Терентієвичем Яхненком. На руках в АНтона Федоровича - майбутній відомий помолог Левко Симиренко. Фото: ck.archives.gov.ua
Оселяється в селі Сидорівка Київської губернії, де відроджує напівзруйновану цукроварню, яку оснащує новітнім устаткуванням власної конструкції. За деякий час цукроварня стала високорентабельним підприємством і своєрідною лабораторією, де господар випробовував на практиці свої винаходи. Крім цукру завод в Сидорівці випускав пастилу та мармелад, які розходилися по всій Європі. Водночас стає одним із фундаторів Київського відділення Руського технічного товариства з цукроваріння.
За традиціями Симиренків, він запровадив і в Сидорівці «народний капіталізм». При заводі був організований аматорський український театр, в якому, крім місцевої молоді та робітників грали Михайло Старицький, Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич-Карпинська, Ганна Борисоглібська. Планував, як і в Млієві, відкрити народну школу, але змушений був відмовитися від цього через урядову заборону викладати українською мовою.
Ще в юності Василь Симиренко став членом «Старої Громади», хоча й не часто брав участь у засіданнях. Тоді ж дав слово, що десятину своїх прибутків він даватиме на українську справу. Ставши на ноги, почав активно підтримувати культурні ініціативи, наукові розвідки, друкарство. Протягом багатьох років його коштом видавалися газети «Рада», «Громадська думка», «Літературно-науковий вісник», його фінансова підтримка дозволила зберегти журнал «Киевская старина» та діяльність видавництва «Вік». Також він намагався поширювати українські ідеї за кордоном, фінансуючи закордонні видання «Україна Рундшау» і «Рутеніше Рев'ю», дав кошти Михайлу Драгоманову на відкриття української друкарні в Женеві.
Члени «Старої Громади». 1874 рік. Серед присутніх - Михайло Драгоманов та Павло Чубинський, яким допомагав Симиренко. Фото: uk.wikipedia.org
Коштом Симиренка вийшла низка українських книжок, серед яких кілька видань «Кобзаря» Тараса Шевченка, на його щорічну допомогу в 600 крб. Петро Ніщинський переклав «Іліаду», видану у Львові. Він підтримував «Одеську Громаду», призначав стипендії окремим письменникам, зокрема Михайлу Коцюбинському, Борису Грінченку, Іллі Шрагу. Фінансував наукові розвідки Павла Чубинського і Михайла Грушевського. У 1912 році виділив 100 тисяч золотом на придбання будинку для штаб-квартири «Наукового товариства Т.Г.Шевченка» у Львові, а після смерті заповів 300 000 карбованців «Товариству для підмоги українській літературі, науці і штуці».
Як і брат, Василь Симиренко не афішував свого меценатства і просив про це інших. Серед «громадівців» він мав псевдо Великий Хорс на честь слов`янського бога Сонця, тож про його добрі справи ходила приказка «Хорс засіяв». Саме про Василя Симиренка Євген Чикаленко сказав, що це «найвидатніший, найщиріший українець з-поміж так званих буржуїв, який захоплювався українською справою не тільки до глибини своєї щирої душі, а й до глибини своєї кишені».
Колишній особняк Симиренків у Києві на вул. Десятинній, 9. Нині там - Посольство Великої Британії в Україні. Фото: uk.wikipedia.org
Завжди підтримувала чоловіка в українських справах і його дружина Софія Іванівна. За заповітом Симиренка, вона отримала у спадок 10 мільйонів рублів, які мали піти на українську справу. Після смерті чоловіка вона викупила відому друкарню Барського на Хрещатику, де планувалося друкувати нову щоденну українську газету «Нова рада», а решта коштів після її смерті перейшли в розпорядження спеціально створеного комітету. Маєток у селі Сидорівка дружина заповіла на заснування сільськогосподарської садівничої школи імені Василя Симиренка. Решту власних коштів – на народний університет його ж імені у Києві з викладанням українською, а свій особняк – українському науковому товариству.
Василь Федорович Симиренко помер 1 грудня 1915 року і був похований на Аскольдовій могилі. Місце поховання не збереглося.