1894 - народилася Харитина Пекарчук, хорунжа Армії УНР

1894, 13 жовтня – народилася Тіна Ізбицька, яка стане відомою військовичкою, хорунжою Армії УНР. Вона увійде в історію під іменем Харитини Пекарчук (за прізвищем свого другого чоловіка). Отримає нагороду жетон ордена Залізного хреста № 1 та Хрест Симона Петлюри.

«Козак Тіна» (Харитина Пекарчук). Фото: culture.voicecrimea.com.ua

Життєвий шлях Харитини був сповнений стількох подій та поворотів долі на тлі карколомних історичних подій, що просто вартий екранізації. Маючи польське походження, народившись у заможній родині в Криму, вона свідомо віддалася українській справі, яку втілювала усе життя.

За даними Романа Коваля, народилася Харитина у селі Новоолександрівці Таврійської губернії (нині це Херсонська область) в родині Антона та Марії Ізбицьких, які володіли землями в Таврії та виноградниками і садами біля Сімферополя. Саме з цим містом були пов’язані дитячі та юнацькі роки Харитини. 

«Родина моя була заможна, культурна, людинолюбива, –  дізнаємося з її спогадів «Вояцьким шляхом». – Батько помер рано (1905 р.), а адміністрування наших маєтків маму абсорбувало, то наша няня, українська селянка, була нашою постійною опікункою і виховницею. Її ми шанували та любили. Нас було четверо: три дочки й один син… Весь час склад служби був у домі український, тож українська мова була нам однаково рідна».

З дитинства захоплювалася «малоросійським» театром, відвідувала усі вистави українських театральних труп, які приїжджали в місто. Мамин брат подарував дівчині «Кобзар» Тараса Шевченка, відтоді ця книга стала улюбленою. Харитина приносила книжку в приватну школу шляхетних дівчат, де навчалася і на перервах читала своїм колежанкам, аж поки їх е викрили вчительки та заборонили читати «мужицькою» мовою.

У п’ятнадцять років вийшла заміж за Андріана Книшенка, якого мобілізували на фронт у 1914-му. Після цього Харитина пішла працювати в губернську земську управу в Сімферополі. Паралельно вона ходила на курси сестер милосердя (ще їх називали сестрами-жалібницями). Протягом цих років дівчина перебувала під впливом Петра Близнюка – чиновника бухгалтерського відділу Сімферопольської земської управи. Близнюк з дружиною відкрито демонстрували свою етнічну приналежність: у Сімферополі вони ходили виключно в українському народному  одязі. У них Харитина брала українські книги, під їхнім впливом закохалася в Україну, і як сама пізніше згадувала «остаточно зукраїнізувалася». Вони стали однодумцями, увійшли до Сімферопольського осередку Української партії соціалістів-революціонерів (УПСР),  а в 1917-му заснували у місті «Просвіту».

Події Української революції 1917-1921 років сколихнули в дівчині потребу служити Батьківщині. Вона вирішила іти у військо. На той час її чоловік чи то загинув, чи то збільшовичився і подружжя розлучилося через  ідеологічні розбіжності. Відтак Харитину ніщо не тримало вдома. «Мені хотілося доказати, що між українцями є патріотки, які будуть боротися за свій край зі зброєю в руках… –  зі спогадів Харитини Пекарчук. – Я обстригла коси, надягла однострій і прийшла попрощатися, коли вже частина мала вирушати. Мама була така вражена моїм рішенням, що дістала удар… А я була одержима думкою  служіння і ніщо не могло стримати мене від того». 
24 липня 1917 року почалася військова служба Харитини в Українському маршовому батальйоні 34-го запасного полку, куди вона записалася як «Степан Книшенко».  

На початку 1918 року вона змушена приїхати до Сімферополя, але через деякий час тікає звідти через більшовицькі облави та загрозу арешту. Чекісти її все-таки впіймали у Кременчуці. «Перебування в ЧК було кошмаром. Щоночі мене викликали «на допрос» і вимагали видати українців, яких я знала. Потім ставили під стінку в пивниці і стріляли. То було залякування, бо коли б хотіли розстріляти, то вбили б одразу». У березні 1918-го до міста увійшли союзні УНР німецькі війська і звільнили заарештованих. Після цього Харитина  працювала друкаркою в повітовій комендатурі Єлисаветграда (нині це Кропивницький). Присягати на вірність гетьману Павлу Скоропадському не захотіла. 

Осінню 1918-го Харитина очолювала санітарний потяг для поранених та хворих. Їй доводилося часто самій їздити і підбирати поранених на полі бою, доставляти їх, лікувати, доглядати хворих на тиф, опікуватися самій усіма, не маючи  фахової медичної освіти. Невдовзі Козацька рада підрозділу «Запорозька Січ», яким командував отаман  Юхим Божко вирішила доручити Харитині Книшенко очолила санітарний потяг цього військового формування. Вона погодилася, щоб бути якомога ближче до сотника Січі Івана Пекарчука, з яким побралася. 

Харитина Пекарчук у грудні 1919 року вирушила в Зимовий похід разом зі своїм чоловіком у складі кінного полку імені гетьмана Івана Мазепи Армії УНР. Вона пройде найважчі бої разом зі своєю частиною, побуває в трикутнику смерті, перехворіє на  тиф, отримає важке поранення в живіт, а потім контузію. На завершення Зимового походу вона не могла пересуватися самостійно, бо частина тіла була паралізована. Трохи підлікувавшись у Проскурові, в листопаді 1920-го вона була інтернована в польські табори. Важкі роки чекали на подружжя за кордоном, здоров’я обох було підірване, Харитина мала інвалідність. На новому місці треба було починати все з нуля, виснажлива фізична праця не додавала здоров’я, перспектив у Польщі для подружжя не було, тож вони перебираються до Чехословаччини. Тут Харитина вчиться на матуральних курсах (щоб отримати свідоцтво про середню освіту, яке у вирі війни було втрачене). Вступила до Карлового університету, але вищу освіту так і не отримала через загострення сухот.

У 1941-му подружжя приїздить до Вінниці. Іван тут представляв керівництво штабу Українського визвольного війська, а Харитина організувала філію  «Жіночої служби України». У 1945 році Харитина та Іван Пекарчуки опинилися у таборі для переміщених осіб Рейнхард у Новому Ульмі. 
Харитина Пекарчук завершила своє життя 11березня 1973 року в  будинку для літніх людей у Дорнштадті (Німеччина).