Дві агресії і ще одна. Як Москва “гібридно” воювала з Україною

Сучасну російсько-українську війну на Донбасі називають гібридною. Можна почути навіть такий аргумент: під час агресії Росія застосувала не відомі раніше способи та методи, до яких українська держава та суспільство не були готові. Це твердження справедливе лише наполовину. Україна дійсно не була готова, що сусід, який за міжнародними угодами зобов’язався визнавати нашу територіальну цілісність, раптом перетвориться на агресора. Однак застосовані Москвою "гібридні" методи агресії не нові.

---

Стаття Володимира Бірчака та Сергія Рябенка

У ХХ столітті їх використовували у війнах проти інших держав більшовицька Росія, а потім і СРСР. Дві своїх перших агресії більшовики здійснили саме проти України. І вже потім, випробувавши "гібридні елементи" на нашій території та переконавшись у їхній дієвості, використали їх проти інших країн.

Тож пострадянська "демократична" Росія насправді не вигадала майже нічого нового, хіба що трохи пристосувала до нових реалій методи попередників.

І якби деякі військові та політичні керівники Української Народної Республіки, котрі майже сто років тому так само воювали проти Москви, опинилися навесні 2014 року у Криму та на охопленому війною Донбасі, то побачене майже напевно викликало б у них стійке відчуття дежавю.

Та про все по порядку.

"...Російській республіці довелося допомогти радянізації України військовою силою": перша війна радянської Росії проти України

Більшовики прийшли до влади у Росії внаслідок Жовтневого перевороту 1917 року. Одним з перших рішень їхнього уряду – Ради народних комісарів – стала "Декларація прав народів Росії", у якій проголошувалося "право народів Росії на вільне самовизначення аж до відділення і утворення самостійної держави".

Центральна Рада засудила більшовицький переворот та не визнала Раднарком. Натомість 20 листопада 1917 року прийняла ІІІ Універсал, яким проголосила створення Української Народної Республіки у межах населених українцями колишніх губерній Російської імперії.

Проголошення ІІІ Універсалу Центральної Ради. У центрі зліва направо стоять: Симон Петлюра, Володимир Винниченко, Михайло Грушевський

Формально в Універсалі про незалежність не йшлося: лише зазначалося про необхідність перетворення Росії на федерацію "рівних і вільних народів", серед яких мала бути й Україна.

Але водночас Центральна Рада проголошувала себе та утворений нею уряд – Генеральний секретаріат – єдиною легітимною владою на всій території УНР до скликання Установчих зборів.

Із існуванням формально самостійної від Росії України, нехай навіть у формі "квазідержави", радянський уряд погодитися не міг.

Спроба захопити владу у Києві силами місцевих більшовицьких осередків зазнала невдачі – вірні Центральній Раді війська придушили заколот. Тому вже на початку грудня Раднарком надіслав українському урядові ультиматум.

Його зміст уповні відображав усю різницю між деклараціями та реальним ставленням більшовиків до "самовизначення" та суверенітету України.

З одного боку радянське керівництво стверджувало, що начебто визнає "Народну Українську Республіку, її право зовсім відділитися від Росії або вступити у договір з Російською Республікою про федеративні чи подібні взаємні відносини між ними".

З іншого – у категоричній формі вимагало від української влади припинити роззброєння радянських та червоногвардійських частин на території України, а натомість сприяти більшовикам у придушенні повстання на Дону. Ультиматум закінчувався погрозою:

"у випадку не отримання задовільної відповіді на ці питання протягом 48 годин Рада народних комісарів вважатиме [Центральну] Раду у стані відкритої війни проти радянської влади в Росії та на Україні".

Одночасно більшовики спробували змінити керівництво Центральної Ради на скликаному у Києві Всеукраїнському з'їзді рад. Однак їхні спроби призвели до  протилежного результату.

Ультиматум українська влада відкинула, наголосивши, що Раднарком не має права втручатися у внутрішні справи України. А З'їзд рад абсолютною більшістю голосів підтримав Центральну Раду та засудив Жовтневий переворот.

Більшовики зазнали невдачі, однак не збиралися здаватися. Примусити Україну "самовизначитись" правильним чином було вирішено за допомогою військової сили.

Раднарком очікувано визнав відповідь української влади на свій ультиматум "незадовільною". І постановив: "вважати [Центральну] Раду у стані війни з нами". Члена більшовицького уряду Володимира Антонова-Овсієнка призначили уповноваженим з організації "боротьби та бойових дій з [Центральною] Радою".

Володимир Антонов-Овсієнко Фото: wikiwand.com

На кордоні з Україною почали концентруватися червоні російські війська. Однак оголошувати війну УНР Раднарком не поспішав. Для цього були причини - більшовики розуміли, що не мали в Україні достатньої підтримки, а відкрита агресія лише згуртувала б українців довкола Центральної Ради.

Відомий радянський діяч Володимир Затонський охарактеризував ультиматум Раднаркому як "іноземне втручання у місцеві справи", а тому "доводиться вести війну з українським народом, а більшовиків лише невеличка купка".

Тож свої агресивні наміри уряд радянської Росії вирішив ретельно приховати. План, за словами одного з місцевих більшовиків, був доволі простий: "треба тут же, на Україні, створити військовий центр, а то Пітеру (Петрограду - авт.) незручно вести війну".

Для цього вже у грудні 1917 року під приводом боротьби з "контрреволюційним заколотом" на Дону, російські червоні загони Антонова-Овсієнка увійшли до українського Харкова.

Під їх прикриттям і за допомогою Раднаркому місцеві більшовики скликали власний "Всеукраїнський з'їзд рад". Він, на відміну від ранішого "київського", представляв лише меншість рад України, зате абсолютна більшість його делегатів були членами більшовицької партії.

На з'їзді проголосили утворення "паралельної" УНР у формі "республіки рад". Трохи згодом призначили й альтернативний "уряд" - Народний секретаріат.

Утім маріонетковий характер "радянської" УНР усвідомлювали навіть самі новопосталі "керманичі". Вже згадуваний Затонський визнавав: "який же з нас уряд без армії, фактично без території, бо навіть Харківська рада нас не визнавала".

Втім, мети було досягнуто. Ширма у вигляді альтернативної "народної республіки" дозволила Раднаркому приховати свою відповідальність за подальшу агресію проти України – адже про боротьбу з Центральною Радою формально оголосила у своєму маніфесті саме "радянська" УНР.

А "харківський з'їзд" повідомив, що "якщо проллється в Україні братня кров, то вона проллється не в боротьбі українців з великоросами, а в класовій боротьбі українських трудящих мас із [Центральною] Радою".

Тож тепер ніщо не заважало видати вторгнення за громадянський конфлікт всередині самої України – мовляв, це місцеві робітники й селяни "повстали" проти "нелегітимної" київської влади.

Для "керівництва" цією "боротьбою" у складі Народного секретаріату навіть запровадили посаду секретаря з військових справ та призначили "головнокомандувача" збройними силами.

Однак Василь Шахрай та Юрій Коцюбинський, які обійняли ці посади, отримали не більше влади, ніж інші члени "уряду". За словами Шахрая: "за єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну з Росії Антонов і шо на все українське дивиться, як на вороже, контрреволюційне".

Михайло Муравйов у формі підполковника Російської імператорської армії

Насправді, як зараз на окупованому Росією Донбасі, так і тоді реальна влада належала росіянам – командувачеві прибулих з Росії червоних військ Антонову-Овсієнку та "надзвичайному комісару" Раднаркому Григорію Орджонікідзе.

Безпосереднє керівництво червоними частинами, що наступали на Київ, теж здійснював російський воєначальник Михайло Муравйов. Його вояки навіть не приховували свого ставлення до України як до ворожої держави.

Просуваючись Лівобережною Україною, червоні використовували досить цікаву "гібридну" тактику. Щойно більшовицькі загони опинялися біля великих міст, як у них немов за помахом чарівної палички спалахували повстання місцевих більшовиків.

На допомогу "повсталим українським робітникам" вступали прибулі російські частини, і міста ставали "червоними". Таку саму тактику Москва збиралася застосувати і щодо української столиці - Києва.

І цю ж "гібридну" тактику майже через сто років застосовуватиме для окупації українських міст Криму та Донбасу сучасна Росія та створені або підтримувані нею загони "самооборони" та "ополченців".

"За спиной Сил Самообороны Крыма, конечно, встали наши военнослужащие, - зухвало розповідав у інтерв’ю російському телеканалу Владімір Путін. - Они действовали очень корректно, но, как я уже говорил, действовали решительно и профессионально. По-другому провести референдум, чтобы он прошел свободно, было просто нельзя."

Завдяки підкріпленням з Росії та через те, що під впливом комуністичної пропаганди частина українських військ оголосила про нейтралітет, спочатку червоні доволі швидко просувалися вперед. Але з Петрограду постійно вимагали прискорити наступ.

У радянській Росії не вистачало продовольства, і запобігти голоду більшовицький уряд розраховував саме за допомогою вилучених в Україні ресурсів. Ленін вимагав від Антонова-Овсієнка та Орджонікідзе "вжити якнайнещадніших заходів. [...] Усіма силами просувати вагони з хлібом у Петроград, інакше загрожує голод". Та була для поспіху ще одна, не менш важлива причина.

У ці дні у Бресті відбувалися перші за всю історію Великої Війни мирні перемовини. Ці переговори стали вирішальними для щойно створеної Української держави.

Делегація УНР, яка прибула до Бресту, одразу поставила питання про свою участь у перемовинах як повноправна сторона.

Делегація УНР на Берестейських мирних переговорах на пероні вокзалу. Серед присутніх: Микола Любинський, Олександр Севрюк, Михайло Полоз, Микола Левицький. Берестя, січень 1918 р. Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Радянський нарком закордонних справ Лев Троцький змушений був заявити, що російська делегація визнає право націй на самовизначення і не вбачає перешкод для участі делегації УНР у переговорах як самостійної.

Однак формальне визнання України як самостійної держави Четверного Союзу відкладали до укладення миру.

Та згодом з'ясувалося, що більшовики "визнають право націй на самовизначення" лише декларативно.

"Прикладом більшовицького насильства, - як зазначав представник німецької делегації генерал-майор Гофман, - являється Україна. Коли її населення виявило свою волю до самовизначення. Петроградський уряд вислав до Києва ультиматум з погрозами, що він застосує зброю, якщо український народ пробуватиме здійснювати своє право на самовизначення."

Але на всі закиди радянські делегати відмовчувалися, або переводили розмову в інше русло.

Троцький наполіг на перерві у перемовинах до кінця січня 1918 року. За цей час "червоні" сподівалися захопити більшу частину території України та змінити розклад сил на свою користь.

Однак, коли переговори у Бресті поновилися, Троцький усіляко заперечував факт агресії з боку більшовицької Росії. А саму війну, яка вже йшла повним ходом, намагався представити виключно як внутрішньоукраїнську справу.

Іоффе та Троцький в німецькому автомобілі на переговорах у Брест-Литовську Фото: TUT.by

Доходило до абсурду: у той час, коли червоні російські загони Муравйова та Антонова-Овсієнка захоплювали одне за одним міста і містечка на лівобережній Україні, Троцький виголосив заяву про те, що "на Україні нема жодних окупаційних військ".

А трохи згодом узагалі почав вимагати залучити до переговорів окрім делегації УНР ще й представників Народного секретаріату – мовляв, унаслідок успішної боротьби "українських рад" із "київською Центральною Радою" вплив останньої постійно зменшується, і питання, хто "матиме право остаточно провадити переговори про мир в імені Української Народної Республіки, розв'яже вислід боротьби між двома організаціями".

Більш того, відкидаючи не лише декларації власного уряду, але й навіть попередню заяву очолюваної ним делегації про визнання самостійності УНР, Троцький категорично заявив, що "тільки такі умови миру з Україною можуть бути визнані, які будуть формально стверджені правительством федеративної республіки Росії".

Через сто років так само і майже тими ж самими словами заперечуватиме присутність на території України російських військ сучасний господар Кремля Владімір Путін.

"Наших войск на Украине нет", - сказав 7 березня 2018 Владімір Путін. Джерело

"Совпадєніє?" - як казав один із пропагандистів на російському ТБ.

"Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна Республіка…"

На початку січня 1918 року червоні російські війська вже окупували Харківську, Катеринославську та Полтавську губернії. Наступ на Київ більшовики вели двома групами: одна вздовж залізниці Харків-Полтава-Київ, інша - у напрямку Курськ-Бахмач-Київ.

Тим часом 22 січня українська влада нарешті зважилася на остаточний розрив з Росією. Центральна Рада ухвалила ІV Універсал, яким проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Однак війну Універсал не зупинив, та й, зрештою, не міг. Більшовицька агресія тривала.

Українські вояки під Крутами Фото: реконструкція із фільму "Крути. 1918"

За кілька днів запеклі бої розгорнулися за станцію Бахмач на Чернігівщині. Оборона цього містечка стала однією з героїчних сторінок в історії боротьби українців за незалежність. Цілу добу більшовицький наступ на Київ стримували й захисники Крутів.

Для більшовиків ситуація ставала катастрофічною. Україна вислизала з їхніх рук і потрапляла під захист держав Четверного Союзу. Потрібно було якомога швидше знайти підстави, аби переконати Німеччину та її союзників, що Україна таки "радянська". Таким аргументом для "червоних" могло стати лише взяття Києва.

А в той час в Києві…

На штурм української столиці більшовики кинули великі сили. Зі сходу на Київ насувалися загони Муравйова. А у самому місті "червоні" підняли заколот, відомий пізніше як "Січневе повстання".

Центральна Рада звернулася до містян з відозвою, у якій повідомила, що урядові сили контролюють усі ключові установи. Робітників закликали припинити страйк, від якого найбільше потерпали звичайні містяни. Натомість Рада пообіцяла найближчим часом вирішити нагальні потреби робітників та провести масштабні соціально-економічні реформи.

Невдовзі до Києва зі східного фронту прибули українські частини - Гайдамацький кіш під командуванням Симона Петлюри та Гордієнківський полк Всеволода Петріва. І за кілька днів більшовицький заколот було придушено.

Реконструкція бою за завод "Арсенал" Джерело: Цензор.НЕТ

Однак 4 лютого семитисячна російська армія вийшла до Дарниці та спробувала форсувати Дніпро. Її перший наступ українські частини відбили вогнем своїх кулеметів з високого правого берега.

Тоді червоні розпочали обстрілювати Київ з гармат.  За день Муравйов наказав "підсилити канонаду, громити безжалісно місто".

Бомбардування тривало п’ять діб, спричиняючи численні жертви серед киян, руйнування і пожежі (зокрема, згорів будинок голови Центральної Ради Михайла Грушевського).

Більшовицька "свобода" Джерело: За виданням: Ґедз (Київ). 1918. № 3. С. 1.

7 лютого члени Центральної Ради зібралися на засідання. За спогадом учасника зібрання Миколи Ґалаґана, ввечері депутати, стоячи у сесійній залі "одягнені і з шапками в руках", проголосували за закон про восьмигодинний робочий день і робітничий контроль на підприємствах.

А вже вранці наступного дня під охороною січових стрільців уряд і частина делегатів Ради виїхали до Житомира, а за ними з боями залишили столицю й інші українські частини.

Лічені години…

Тим часом у Бресті до підписання договору залишалися лічені години.

Однак російська делегація аби зірвати підписання миру всіляко затягувала час. Троцький раптом зажадав направити до України спеціальну комісію, яка мала встановити, чи дійсно Київ ще перебуває в руках українців.

"Слухаючи це, - згадував керівник української делегації Олександр Севрюк, - я відчував, що холодний піт виступає в мене на чоло. Правда, в той день у Києві існувала ще влада Центральної Ради, але згідно з нашими відомостями за день-два – у кожному випадку до приїзду цієї комісії, – українського уряду в Києві вже не буде".

Ситуація повиснула на волосині. Але українцям таки вдалося переконати австрійську делегацію, що Центральна Рада контролює столицю, а значить і ситуацію в країні. І держави Четверного Союзу погодилися укласти мир.

Підписання Берестейського мирного договору між представниками УНР і країн Четвертного союзу, першого мирного договору Першої світової війни. 9 лютого 1918 р. Джерело: http://unr.memory.gov.ua

Тепер уже Троцький нервово телеграфував керівнику Раднаркому Володимиру Леніну:

"Договір з Радою готовий. Підписання його можна чекати з години на годину. Лише точні і перевірені дані, що Київ в руках Радянської влади могли б зашкодити цьому. Дайте знати на Україну, що підписання договору забезпечить центральним державам можливість постійно втручатись в долі України. Лише негайне і остаточне знищення Ради може зірвати змову проти українського народу. Троцький".

І хоча того ж дня член Народного секретаріату Микола Скрипник надіслав Троцькому повідомлення про взяття Києва, а наступного відповідна "урядова" телеграма надійшла до столиць країн Четверного Союзу, було вже пізно.

9 лютого між УНР та Центральними державами було укладено мирний договір. Німеччина та її союзники визнали незалежність України і в обмін на поставки продовольства зобов'язалися надати військову допомогу у війні з більшовиками. А невдовзі розпочався наступ українських, німецьких та австрійських військ на схід.

Віктор Муженко Джерело: Радіо Свобода "Президент зв'язався зі мною ввечері 11 лютого. Вже йшли переговори в Мінську. Там у складі російської делегації був генерал-лейтенант Картаполов, начальник головного оперативного управління – заступник керівника Генштабу ЗС РФ. Він нібито підтверджував заяву президента Росії Путіна про те, що всі угруповання наших військ в районі Дебальцеве оточені. Наскільки я знаю, президент після цього взяв паузу і вийшов. Він подзвонив мені. Це було десь 20:35 – 20:36. Розмова тривала 3-4 хвилини. Я доповідаю: "Заяви Росії не відповідають дійсності. Ситуація під контролем. У нас є можливість підвозити туди боєприпаси і здійснювати евакуацію"

Майже сто років потому роль Києва випаде зіграти місту Дебальцеве на Донеччині. Й так само, як колись Троцький, нинішній російський керманич тягтиме час, зухвало розповідаючи, що всі українські підрозділи оточені, а місто контролюється "ополченцями" "народних республік".

І так само до останнього, як колись Київ, захищатимуть Дебальцеве українські військові, аби дати час українській делегації досягти результату на перемовинах у Мінську.

"Мир" після Бресту

Відповідь радянської Росії не забарилася. Менш ніж за тиждень Всеросійський центральний виконавчий комітет ухвалив резолюцію, якою оголосив "поведінку делегації колишньої Української ради актом зради по відношенню до революції та оголошує недійсним той договір, який уклали з німецьким урядом агенти української буржуазії".

На своє попереднє визнання самостійності УНР та навіть на те, що у її "радянській" версії формально існував свій "уряд", у Раднаркомі навіть не зважали.

Утім вже на початку березня 1918 року радянська Росія сама уклала з Німеччиною та її союзниками  мирний договір. За його умовами вона, серед іншого, зобов'язалася "негайно укласти мир з Українською Народною Республікою та визнати мирний договір між цією державою та державами четверного союзу. Територія України невідкладно очищується від російських військ та російської червоної гвардії".

Але виконувати свої зобов'язання більшовики не поспішали. У війні проти України у хід пішли нові "гібридні" елементи.

Ще у лютому більшовики оголосили про утворення в Одесі та на Донеччині й Криворіжжі двох нових радянських "республік". Формально обидві вони не були визнані Москвою, як через сто років не визнаватиме вона дві інші, створені нею "народні республіки" Донбасу.

Однак це не завадило Росії зробити вигляд, нібито ці території є окремими "державами", які не входять до складу УНР, а тому, мовляв, умови Брестського миру на них не поширюються.

"Вы хотите признать ЛНР и ДНР? А дальше? Потерять всю остальную Украину, оставить ее нацистам?" - сказав очільник МЗС РФ Сєргєй Лавров, 17 грудня 2018 року. Джерело: ТАСС

Паралельно російські червоні війська, які знаходилися на окупованій ними частині території України, терміново намагалися перетворити на "місцеві" українські загони. Як стверджував Ленін:

"рішуче та безумовне перелицювання наявних на Україні наших частин на український спосіб – таке тепер завдання. Потрібно заборонити Антонову називати себе Антоновим-Овсієнком, - він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме потрібно сказати про Муравйова (якщо він залишиться на посаді) та інших".

Володимир Ленін, 1918 рік Джерело: leninism.su

Однак увести в оману німців та українців більшовикам не вдалося. Наступ було продовжено, і вже до початку травня 1918 року вся територія України була звільнена від червоних російських військ.

А втім, укладений у Бресті мир виявився не надто тривалим. Те, що сталося потім, мабуть найкраще охарактеризував один з учасників перемовин у Мінську взимку 2015 року.

Показовий обмін поглядами між агресором та Президентом України, який ілюструє труднощі Мінських перемовин Джерело: ЕРА

"Компроміси, що їх ухвалюють під гарячу руку, необхідні, - писав у спогадах французький президент Франсуа Олланд, - але вони не вирішують суті проблеми: крихкий мир встановлюється, нав’язані росіянами реалії стають нормою. Війну вдається уповільнити, але домінування вкорінюється. Путін залякує, щоб зручніше вести переговори. Він не завойовує, а відкушує території, ковток за ковтком".

"Ніяких військ РРФСР на Україні немає": друга війна радянської Росії проти України

З втратою України більшовики не змирились. За угодою у Бресті радянська Росія формально визнала незалежність УНР та розпочала з її продовжувачем – Українською державою гетьмана Скоропадського переговори про укладення мирного договору та встановлення кордону.

Та водночас Москва активно готувалася до реваншу. У нагоді став досвід, набутий під час нещодавньої "гібридної" агресії проти України. Тому більшовики й удруге почали діяти тими ж самими перевіреними методами. Історія повторювалася мало не до дрібниць.

Спочатку як і в листопаді 1917 року була зроблена спроба захопити владу "зсередини". Для цього улітку 1918 року у Москві з ініціативи більшовицького ЦК було таємно скликано установчий з'їзд компартії України.

Попри свою назву, ця організація не була ані самостійною, ані, тим паче, "українською" політичною силою. По суті то був лише регіональний осередок російської більшовицької партії, якому відводилася роль прикриття агресивних намірів Москви здобути контроль над Україною.

В установчих документах КП(б)У це подавалося як боротьба "за революційні об'єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки на шляху до створення всесвітньої пролетарської комуни".

Утворений рішенням установчого з'їзду "всеукраїнський" військово-революційний комітет вже на початку серпня видав "наказ" про початок загального збройного повстання на території України.

Однак далі декларацій справа не пішла: замість очікуваного "загального" повстання все обмежилося поодинокими виступами на Чернігівщині і Полтавщині, які швидко придушили німецькі та українські війська. Як і минулого року, розхитати ситуацію "зсередини" руками самих українців не вийшло.

Утім, це не означало, що Москва та її поплічники відмовилися від своїх намірів. Вони лише змінили тактику, перейшовши до наступного, також випробуваного у 1917 році етапу "гібридної" агресії. Наприкінці літа 1918 року уздовж російсько-українського кордону у так званій "нейтральній зоні" розпочалося накопичення військових загонів.

Формально це робилося за вказівкою військово-революційного комітету, що дозволило Раднаркому уникнути прямих звинувачень у порушенні Брестського миру. Але на практиці і формуванням, і озброєнням, і забезпеченням червоних загонів займався саме більшовицький уряд.

Як і у 1917 році ці загони, попри свою відносно невелику чисельність, мали "прийти на допомогу" українським "робітникам і селянам", які у потрібний час нібито з власної ініціативи мали "повстати" проти Києва, і одночасно стати ширмою для вторгнення червоних російських військ.

"...Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою"

Якийсь час від переходу до активної фази агресії більшовиків стримувала німецька армія, частини якої все ще знаходилися на території України. Однак дві події, які майже одночасно сталися у листопаді, відіграли роль пускового гачка нової "гібридної війни".

Німеччина зазнала поразки у Першій світовій війні та капітулювала. Її війська мали евакуюватися з України та інших територій на сході. Підлягав денонсації і Брестський договір.

Німецький патруль на вулицях Києва Джерело: http://unr.memory.gov.ua

У самій же Україні спалахнуло повстання проти  Скоропадського, яке призвело до падіння гетьманату та відновлення УНР. Тож більшовики нарешті отримали давно очікуваний привід та перейшли у наступ.

Щойно звістка про капітуляцію Німеччини досягла Москви, Раднарком наказав готувати війська до вторгнення. 13 листопада більшовики оголосили Брестський мирний договір недійсним та постановили, що "трудящі маси" України та інших держав та територій колишньої Російської імперії "покликані нині самі вирішувати свою долю".

І хоча "за трудящими націями всіх народів" учергове було задеклароване право на самовизначення, але самі більшовики розглядали його виключно як "установлення на їх землях соціалістичної влади робітників і селян", у чому "повну та таку, що йде до кінця, підтримку" мала надати радянська Росія.

Від декларацій до справ перейшли швидко. Вже за кілька днів спільним рішенням більшовицького уряду та ЦК для війни проти України було утворено так звану "особливу групу військ Курського напрямку". До неї увійшли раніше сформовані у "нейтральній" зоні червоні загони.

Координувати дії групи мала спеціальна військова рада, одним з членів якої призначили вже відомого Антонова-Овсієнка. Для зовнішнього прикриття агресії скористалися вже перевіреним методом – створенням "паралельного" уряду. Як писав Ленін у телеграмі головнокомандувачу російських військ Йоакиму Вацетісу

"з просуванням наших військ на захід та на Україну створюються обласні тимчасові Радянські уряди, покликані укріпити Ради на місцях. Ця обставина має той хороший бік, що забирає у шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати просування наших частин як окупацію, і створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цього наші війська були б поставлені у окупованих областях у неможливе становище, і населення не зустрічало б їх, як визволителів".

Йоаким Вацетіс  Фото: Baltnews

Тож так само, як і рік назад, оголосити війну Україні мав від свого імені утворений більшовиками черговий "паралельний" уряд. Утім, цього разу сталися деякі відмінності.

За браком часу більшовики обійшлися без формальностей у вигляді "з'їздів рад". А про своє існування та про початок боротьби проти української влади і створення так званої "Української радянської армії" новоспечений "Тимчасовий робітничо-селянський уряд України" оголосив навіть не з території України, нехай навіть формально окупованої червоними військами, а з російського Курська.

Однак найбільш красномовно про маріонетковий характер "українського" "уряду" свідчили його власні документи. До прикладу у одній з перших постанов зазначалося, що: "Тимчасовий робітничо-селянський уряд України створений за постановою ЦК РКП [Російської комуністичної партії], є його органом та втілює усі розпорядження та накази ЦК РКП безумовно.

2. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, не будучи, по суті, самостійним, не створював та не збирається створювати свого незалежного командування, назвавши Реввійськраду Курського напрямку "Реввійськрадою Української радянської армії" виключно для того, аби можна було говорити про радянську армію України, а не про наступ російських військ, тобто продовжувати ту політику, яка була розпочата утворенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України".

12 грудня червоноармійські загони з території Росії вторглися на територію України, зайнявши Новгород-Сіверський, Шостку та низку інших населених пунктів. 21 грудня розпочався наступ на Харків.

Ще за три дні Наркомат закордонних справ радянської Росії оприлюднив постанову про те, що "за анулюванням Брестського мирного договору Україна не визнається більше Радянським урядом Російської Республіки самостійною державою".

Майже через сто років новітній кремлівський керманич майже так само відповість на питання, чому його країна порушила підписаний нею Будапештський меморандум.

"Мне тогда трудно не согласиться с некоторыми нашими экспертами, которые считают, что на этой территории возникает новое государство. Так же, как было после крушения Российской империи после революции 1917 года. А с этим государством и в отношении этого государства мы никаких обязывающих документов не подписывали", - заявив Владімір Путін, 4 березня 2014 року. Джерело

Утім навіть після цього Раднарком офіційно не оголосив війну УНР, хоч сама війна по факту тривала вже майже два тижні. А на ноту протесту міністра закордонних справ УНР Володимира Чехівського, який вимагав пояснень, на якій підставі відбувається  наступ більшовицьких військ на Україну, надійшла відповідь у стилі про "місцевих шахтарів і трактористів".

"Ніяких військ РСФРР на Україні немає, - писав більшовицький нарком закордонних справ Георгій Чичерін. – Військові дії на українській території на даний час відбуваються  між військами Директорії та військами Українського радянського уряду, який є повністю незалежним". Майже через сто років майже ті самі слова повторюватимуть щодо чергової російсько-української "гібридної війни" сучасні кремлівські керманичі.

Георгій Чичерін Джерело: Википедия

Однак керівники УНР балачкам про війська "незалежного" від Москви уряду та "громадянську війну" в Україні між робітниками та селянами і "буржуазією" не повірили.

І у середині січня 1919 року оголосили війну радянській Росії. Чим остаточно розв'язав руки більшовикам, яким більше не було потреби приховувати присутність російських червоних військ на території України.

До кінця січня було окуповано майже всю Лівобережну Україну. На початку лютого більшовики зайняли Київ – столицю УНР, куди переїхав "паралельний" уряд. І вже до літа більша частина України була окупована російськими червоними військами.

Армія УНР продовжувала чинити опір більшовицькій агресії. Двічі – у 1919 році разом із силами Галицької армії та у 1920 році разом із поляками – їй вдалося вибити більшовиків із Правобережної України та звільнити Київ.

На окупованій червоними території спалахували повстання селян та місцевих отаманів. Свою війну з більшовиками вели також білогвардійці та сили держав Антанти. Однак сили виявилися нерівними.

Після кількох невдалих спроб переломити хід війни, залишки армії УНР відступили за Збруч та були інтерновані. А навесні 1921 року у Ризі урядами радянської Росії та Польщі за участі маріонеткового "Українського радянського уряду" було укладено мирний договір.

Друга "гібридна війна", яка тривала майже два роки, закінчилася поділом території України, внаслідок якого Східна Україна фактично опинилася під радянською окупацією.

Комуністична пропаганда усіляко заперечувала агресію червоної Москви проти України. Однак деякі країни західного світу навіть у радянські часи називали речі своїми іменами.

Ще у 1959 році Конгрес Сполучених Штатів ухвалив спеціальний закон, яким констатував, що "імперіалістична політика Радянської Росії призвела, шляхом прямої та непрямої агресії, до втрати національної незалежності Польщі, Угорщини, Литви, України…".

Як бачимо, і тоді, і зараз ворог використовує ті самі методи війни. Сучасне російське керівництво подекуди майже дослівно повторює фрази, які сторіччя тому використовували їхні "попередники"-більшовики.

Історія боротьби України за незалежність повторюється. Повторюється і "гібридна" війна, яку знову веде проти нашої країни той самий східний сусід - агресор.

Але сама Україна змінилася. Десятиліття боротьби за нашу незалежність, мільйони жертв, що поклали свої життя на вівтар свободи, не стали даремними.

Ми стали значно сильнішими та міцнішими. Країна, нарешті, визначила свій шлях - "Геть від Москви! Дайош Європу!". І чітко йде до цієї мети. Українці поволі стають свідомою, просвітленою і, як писав колись Євген Чикаленко, "добре провареною нацією".

І тому сучасна "гібридна" війна обов’язково закінчиться перемогою. Нашою перемогою.

Володимир Бірчак - історик, керівник академічних програм Центру досліджень визвольного руху, редактор "Історичної правди".

Сергій Рябенко - юрист, співробітник Українського інституту національної пам’яті.

Джерело: Історична правда