Історики й історикині розповіли про роль памʼяті про Другу світову війну в сучасній Україні

До 80-річчя перемоги над нацизмом історики й історикині поділилися думками про роль памʼяті про Другу світову війну в сучасній Україні. Публічну дискусію, яка відбулася 6 травня в Українському кризовому медіацентрі, організував Український інститут національної памʼяті.

У події взяли участь Олександр Алфьоров, Володимир Вʼятрович, Олександр Лисенко, Віталій Нахманович, Олена Стяжкіна та Вікторія Яременко.

Учасники розмови обмінялися думками:

• що з історії Другої світової війни українці переосмислили, а які аспекти ще потребують уваги дослідників і зрушень на рівні суспільства;

• чи дієва європейська формула памʼятання про воєнні події, зокрема, поширене гасло «Ніколи знову», та яким є місце України й українців у європейській колективній памʼяті;

• чи існує міжнародний порядок, сформований після завершення Другої світової, та як його оцінювати в контексті сучасної російсько-української війни?

Володимир Вʼятрович, посилаючись на соціологічні опитування, зауважив, що українська колективна памʼять про Другу світову війну фундаментально змінилася. На його думку, вдалося деконструювати радянські та російські міфи.

У 2023 році Київський міжнародний інститут соціології оприлюднив дані, що кількість прихильників Дня Перемоги 9 травня в Україні скоротилася до 13% у порівнянні з 58% у 2010-му.

Водночас, за словами Вʼятровича, Україні потрібно докладати більше зусиль, щоб спонукати дискусії про трактування подій Другої світової на європейському та світовому рівнях, зокрема, про сприйняття Радянського Союзу насамперед як одного з переможців над злом нацизму.

Віталій Нахманович, який представляв Музей історії Києва, закликав до більш стриманих оцінок тих зрушень у памʼяті про Другу світову війну, що відбулися в українському суспільстві. На його думку, на дані соціологічних опитувань також вплинули міграція частини населення за кордон та окупація територій Росією після 2022 року. Історик окреслив Другу світову війну як світоглядну. А також сказав, що цей глобальний збройний конфлікт відбувся внаслідок перемоги в Європі у міжвоєнний період агресивних антидемократичних сил, насамперед російських більшовиків і німецьких нацистів, які однаково прагнули світового панування. 

Олександр Лисенко, який разом із Оленою Стяжкіною представляв Інститут історії України Національної академії наук, розповів, які аспекти Другої світової війни українські історики ґрунтовно дослідили, а які ще потребують дослідження. Зокрема, за словами Лисенка, дослідниками вдалося накопичити архівну базу, в тому числі «его-документів», матеріальну базу в музейних колекціях, сформувати «україноцентричну концепцію війни». Актуальним, на його думку, є «повернення до людини на війні з макроісторичного погляду».

Олександр Алфьоров підкреслив ті аспекти Другої світової, які, на його думку, все ще потребують уваги. Це серед іншого участь українців в арміях Союзників, у різних підпільних рухах опору, але також  – в італійській та японській арміях, що воювали на боці Третього Рейху.

«Як пояснити світу, чим ми були і ким ми були [під час Другої світової війни]? Більшість наших дідів – це ті самі діди, які зайшли у Фінляндію чи на територію Польщі [як завойовники у складі Червоної армії]. І це теж треба пояснювати. Наші заходили і в Китай, Будапешт і Прагу. Це те, в чому не лише нам потрібно розібратися, а й пояснити світові. Як ми, не будучи злом, діяли в системі зла? Була країна [СРСР], яка спершу була агресором, потім стала жертвою, потім – союзником. І ми досі перебуваємо в центрі її тяжіння. Світ прекрасно розуміє, що вони пробачили це зло й з агресора зробили союзника», – зауважив Алфьоров.

Олена Стяжкіна висловила вдячність, зокрема, Українському інституту національної памʼяті за деконструкцію в Україні радянських комеморативних практик, повʼязаних із вшануванням перемоги над нацизмом. Історикиня звернула увагу, що знецінення ролі українців у перемозі розпочав ще Сталін у 1944 році: «Він насварив Олександра Довженка за фільм “Україна у вогні”, і його головна претензія полягала в тому, що Довженко сказав, що Україну звільнили українці. З цього моменту, про що Сергій Єкельчик пише у “Повсякденному сталінізмі”, починається програма: подякувати “великому російському народу за визволення України”. І це не просто слова. Це проєкт. Людей змушують підписувати листи вдячності».

Олена Стяжкіна наголосила на важливості того, що українська наукова спільнота і суспільство в цілому «має розкіш» дискутувати про свою складну історію.

Вікторія Яременко, яка представляла Український інститут національної памʼяті, розповіла про шлях, який пройдено в напрямку зміни традиції комеморації Другої світової війни впродовж останніх одинадцяти років та які ініціативи, проєкти цьому сприяли.

Думки учасників дискусії повністю можна послухати в записі.

Фото надані Українським кризовим медіацентром