Стартувала інформаційна кампанія до 6-річчя звільнення міст Сходу України

Український інститут національної пам’яті розпочав інформаційну кампанію до 6-річчя звільнення міст Сходу України, щоб нагадати українцям, як 6 років тому наші воїни звільняли українські міста від окупації.

У лютому 2014 року розпочалася російсько-українська війна. Агресія путінської Росії стартувала з окупації та анексії Криму, масованих артилерійських обстрілів із території Російської Федерації та відкритого вторгнення російської регулярної армії на сході України. Наступ військ РФ вдалося зупинити завдяки спільним зусиллям українців, які стали на захист держави у лавах Збройних сил України, Національної гвардії України, добровольчих формувань та масового волонтерського руху. 

Українські військові здобули низку важливих перемог, які завадили окупантам повністю захопити Донецьку та Луганську області та просунутися вглиб території України. 

У червні 2014 року сили АТО розпочали активні дії проти незаконних збройних формувань, провели операції задля звуження кола ізоляції, блокування постачання терористичним угрупованням озброєння, боєприпасів, людських ресурсів, очищення від окупантів українських територій та встановлення контролю над ними.

Так, 6 років тому були звільнені такі міста Донецької області: Лиман (4 червня), Маріуполь (13 червня), Слов’янськ, Краматорськ, Дружківка та Костянтинівка (5 липня), Бахмут (6 липня), Сіверськ (12 липня), Торецьк (21 липня), Авдіївка (30 липня), Красногорівка (1 серпня), Мар’їнка (5 серпня), і Луганської області: Щастя (14 червня), Рубіжне (21 липня),  Сєвєродонецьк (22 липня), Лисичанськ (24 липня), Гірське (13 серпня) та інші населені пункти у цих областях.

Як були захоплені міста та як їх звільняли сили АТО

Лиман / Красний Лиман

Лиман (на той час – Красний Лиман) був серед перших міст, захоплених бойовиками «ДНР» та російськими окупантами у квітні 2014 року. На в’їзді до міста з’явилися блок-пости. У квітні-червні сили АТО блокували основні сили противника у Слов’янську та вели бої поблизу Лиману. Проти бойовиків, зосереджених на залізничній станції Красний Лиман, була застосована авіація. Під час звуження кільця оточення навколо Слов’янська сили АТО визволили Лиман 4 червня. Наступного дня Президент України Петро Порошенко призначив підполковника Костянтина Матейченка головою районної державної адміністрації. 18 лютого 2016 року на виконання декомунізаційного законодавства місто Красний Лиман перейменовано на Лиман.

Маріуполь 

Під час Революції Гідності в Маріуполі сформувалися організовані групи прихильників та противників Майдану. Після втечі з України Віктора Януковича учасники Антимайдану виступили проти української влади, а згодом підтримали проголошення так званої «ДНР». У квітні 2014 року заколотники захопили будівлю міської ради, а 9 травня здійснили збройний напад на міське управління МВС та інші об’єкти силових відомств. Для уникнення ескалації конфлікту 10 травня керівництво АТО вивело з Маріуполя бійців 72 окремої механізованої бригади та Національної гвардії. 13 червня після ретельного планування сили АТО розпочали операцію з відновлення контролю над містом. Десантники оточили Маріуполь, а вояки добровольчих батальйонів та Національної гвардії увійшли в місто та, долаючи систему саперних загороджень, ліквідували ключові опорні пункти терористів.

Слов’янськ

12 квітня 2014-го загін із Росії під командуванням Ігоря Гіркіна («Стрєлкова») захопив Слов’янськ. Спроби визволити місто від окупантів 13 та 14 квітня виявилися невдалими, тому командування АТО розпочало облогу Слов’янська, звужуючи кільце оточення. 

Основні бої точилися на блок-постах за контроль над комунікаціями. 1-4 липня сили АТО визволили низку передмість, зокрема, Миколаївку. 5 липня бойовики поспішно залишили Слов’янськ та втекли до Донецька. 

Костянтинівка

28 квітня озброєні бойовики захопили міську раду та відділ міліції Костянтинівки. 4 травня українські військові спробували звільнити місто. З двох вертольотів у Костянтинівці висадився десант сил АТО. Найзапекліший бій тривав за телевежу Костянтинівки. Однак звільнення Костянтинівки відбулося лише через два місяці, коли бойовики «ДНР» втекли до Донецька, так само як зі Слов’янська, Краматорська і Дружківки.

Краматорськ

Міста Краматорськ та Слов’янськ захопили в один день – 12 квітня 2014 року. Нетривалий опір загарбникам чинив тільки міський відділ міліції. Бойовики активно використовували цивільне населення для блокування колон та укріплених позицій українських військових. Ще на початку проведення АТО українські десантники та спецпризначенці під командуванням Сергія Кривоноса закріпилися на краматорському військовому аеродромі, який став основним опорним пунктом. Бої в околицях Краматорська тривали у травні та червні. 

Бахмут

6 липня 2014 року було звільнено Бахмут. 4 липня сили АТО здійснили розвідувальний рейд, знищивши у місті штаб бойовиків, а ще через два дні Бахмут звільнили підрозділи Національної гвардії та Збройних сил України.

Більше про звільнення Бахмута у статті – https://bit.ly/31r0SVP. 

Сіверськ

10 липня 2014 року було визволено Сіверськ (Донецька область).

Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області

21 липня 2014 року були звільнені Рубіжне Луганської області і Торецьк Донецької області. 

Бойовики «ЛНР» закріпилися у Рубіжному у травні 2014 р. 22 травня поблизу міста у засідку бойовиків потрапили вояки 30-ї механізованої бригади Збройних сил України. В бою було підбито українську військову техніку, загинуло троє бійців і ще п’ятеро дістали поранення. В ніч на 21 липня сили АТО оточили Рубіжне. Зведена група батальйонів «Чернігів», «Айдар» та «Луганськ-1» закріпилася на території трубного заводу. Після цього сили АТО взяли під контроль будівлі міського відділення міліції та міської ради. На ранок українські військові та правоохоронці завершили зачистку приватного сектору в Рубіжному.

Торецьк (тоді - Дзержинськ) перебував під контролем бойовиків «ДНР» з травня 2014 року. Ключова роль у звільненні міста належала частинам спецпризначення. Зранку 21 липня група морського спецназу в обхід блокпостів бойовиків непомітно зайшла в місто і захопила будівлю міської ради, затримавши терористів, які там перебували. Бойовики заповзялися повернути контроль над центральною адміністративною будівлею Дзержинська. Однак штурм захлинувся, а обстріл міськради з танків, БМП та ПТУРів не змусив спецназ здатися чи відступити. Ще одна група українських спецназівців ліквідувала кілька позицій бойовиків на в’їздах до міста та зайняла позиції поблизу міськради, наводячи удари артилерії та авіації. Зазнавши значних втрат у людях та бронетехніці, сепаратисти відступили, а після того, як основні українські сили завершили часткове охоплення Дзержинська, втекли у напрямку Донецька. До вечора 21 липня сили АТО повністю контролювали місто. У лютому 2016 року Верховна Рада України, виконуючи декомунізаційне законодавство, перейменувала Дзержинськ на Торецьк.

Сєвєродонецьк

22 липня сили АТО звільнили Сєвєродонецьк Луганської області. 

У травні 2014 року Сєвєродонецьк захопили бойовики «ЛНР». Понад два місяця вони тероризували місцеве населення. У липні сили сектору «А» розпочали операцію з визволення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації. Після Рубіжного настала черга Сєвєродонецька. 22 липня підрозділи Національної гвардії України, Збройних сил України та добровольчих батальйонів атакували збройні формування «ЛНР» з двох боків. У другій половині дня дві колони сил АТО – одна з боку Старої Краснянки, а друга з Варварівки – увійшли в Сєвєродонецьк. Під час короткої, але запеклої перестрілки із застосуванням стрілецької зброї, гранатометів, важкої бронетехніки і авіації українські війська визволили місто.  

Цього ж дня сили АТО звільнили Соледар (Донецька область) і Попасну (Луганська область). 

Лисичанськ

24 липня українські військові звільнили Лисичанськ (Луганська область). 

Лисичанськ опинився під контролем бойовиків «ЛНР» у травні 2014 року. Згодом він став основним опорним пунктом терористів у Лисичансько-Сєвєродонецькій агломерації. Після звільнення Рубіжного та Сєвєродонецька сили АТО з секторів «А» і «С» провели масштабну загальновійськову операцію у Лисичанську. Батальйонно-тактичні групи 24-ї і 95-ї бригад, долаючи опір противника, вийшли на західні околиці міста. Тут силам АТО довелося подолати укріплені позиції з привареного до залізничних рейок потяга. З півночі наступали батальйонно-тактичні групи 51-ї бригади і частини Національної гвардії. Запеклі бої зав’язалися в щільній міській забудові Лисичанська. Базу ватажка терористів Мозгового на скляному заводі сили АТО взяли штурмом. Усього на зачистку Лисичанська було витрачено кілька днів. 

24 липня у місті нарешті запанував мир.

Георгіївка 

27 липня 2014 року сили АТО в районі Луганського аеропорту визволили Георгіївку.

Авдіївка 

30 липня 2014 року звільнено Авдіївку (Донецька область) частинами 93-ї ОМБр та «Правим сектором». Українські військові обійшли позиції бойовиків та атакували ворога з боку об’їзної. Ввечері наступного дня, долаючи опір терористів, до Авдіївки зайшли бійці «Правого сектору». З боями вони дійшли до центру міста, зайняли виконком міської ради та управління міліції. Наступного дня сили АТО провели зачистку, остаточно звільнивши від окупантів Авдіївку. 

Красногорівка 

1 серпня 2014 року звільнено Красногорівку (Донецька область). 

Просуваючись у напрямку Донецька, сили АТО брали під контроль донецькі передмістя. Завдання визволити Красногорівку командування Сектору «Б» поклало на дніпропетровський 20-й батальйон територіальної оборони, посилений спецназівцями з 3-го полку, добровольцями «Донбасу» і «Правого сектору», а також кількома одиницями важкого озброєння та бронетехніки. 1 серпня 2014 року дві штурмові групи сил АТО обійшли Красногорівку з півночі та зайшли у місто з тилу. Атака українськими військами зі сходу стала абсолютною несподіванкою для бойовиків. Одна зі штурмових груп атакувала центральну частину міста з адмінбудівлями, в той час як інша прочісувала південну, промислову частину Авдіївки. Військовий спецназ діяв у північній частині міста. Нечисельна група 20-го БТрО вела сковуючі та відволікаючі дії на заході. Опорний пункт бойовиків в районі Собачої гірки був знищений мінометним вогнем. Оборона противника розвалилася майже відразу. Єдиним серйозним зіткненням став бій у районі міського військкомату. Силам АТО знадобився день для визволення Красногорівки.

Мар’їнка

5 серпня 2014 року звільнено Мар’їнку (Донецька область). 

Районний центр Мар’їнка безпосередньо примикає до східних околиць Донецька. Влітку 2014 р. сили Сектору «Б» почали планомірно брати під контроль донецькі передмістя, створюючи плацдарми для подальшого наступу. Вранці 4 серпня батальйони «Азов» та «Шахтарськ» отримали наказ вибити ворога з Мар’їнки. Добровольців підтримала бронетехнікою 51-ша механізована бригада. Сили АТО спробували розсікти укріплений район бойовиків на дві частини, однак зіштовхнулися із запеклим опором. Не з першої спроби, але центральні позиції терористів вдалося взяти. Після того українські бійці почали зачистку Мар’їнки у східному та західному напрямках. Розуміючи, що місто не втримати, бойовики «ДНР» розпочали обстріл Мар’їнки з мінометів, гранатометів, гаубиць та установок «Град». Тим не менше, сили АТО виконали поставлене завдання і повернули в Мар’їнку мир і законну владу.

Гірське

13 серпня 2014 року українські сили визволили Гірське (Луганська область).

Станиця Луганська

21 серпня 2014 року від окупантів звільнено Станицю Луганську (Луганська область).

Автор мапи – Дмитро Вортман

 

Звільнення міст у спогадах

Олександр Бенедик, командир відділення кулеметників роти спеціального призначення «Ягуар», про входження українських сил у Лиман:

«Ми рухались разом із десантниками 95-ої окремої аеромобільної бригади ЗСУ та з бійцями «Омеги» в три колони на БТРах-80 з розривом в годину…

Рухалися з населеного пункту Довгеньке під Ізюмом, оскільки там знаходився штаб АТО, це в 10 кілометрах від Слов’янська. По трасі Ізюм – Слов’янськ, не доїжджаючи до Слов’янська, стався обстріл. Тоді був перший поранений нацгвардієць Василь Стогній, стрілець взводу спеціального призначення.

Колона зупинилася і ми почали відстрілюватися. Перестрілка тривала близько 40 хвилин. Потім поступила команда не вплутуватися в довготривалий бій і рухатися далі. Василя ми відправили в лікарню назад до Ізюму, а самі поїхали далі на Лиман.

<...> Стосовно зачистки вулиць в Красному Лимані – окрема історія. Прикриваючись технікою, ми пішим порядком та малими групами ходили по вуличках та будинках. Людей на вулицях було небагато, і кожного ми перевіряли – це були місцеві жителі. Дивлячись в їхні очі, я побачив здивованість, чи то від нашої появи, чи то від звільнення та зачистки міста. Але знаю, зараз ці люди нам вдячні, що ми повернули наші землі».

 

«Байда», батальйон «Азов», про український Маріуполь:

«…Пам’ятаю перший вибух – ВОГ із підствольника, який вибухнув просто під ногами нашого бійця…Його тяжко поранило. Ми тоді тільки вивантажувалися з КамАЗів”.

Незважаючи на важкий початок, місто, на щастя, взяли фактично без втрат. “Двохсотих” не було взагалі. Були поранені, зокрема один важкий. Було відчуття тріумфу, оскільки ми ні на кого, крім себе, особливо не розраховували...

Після штурму та зачистки укріпрайону й прилеглих до нього кварталів на вулиці Італійській бійці почали вантажитися в машини, щоб вирушити далі, в аеропорт міста... І тоді на балконах стали з’являтися перші жовто-блакитні прапори. Вже тоді Маріуполь здивував нас своєю проукраїнською позицією, хоча й не так сильно, як здивував кількома місяцями пізніше, у вересні. Тоді нас у місті було зовсім небагато. Лише ми й трохи бійців Нацгвардії – смішно для оборони! Але місцеві мешканці почали влаштовувати проукраїнські мітинги, масово зголошувалися вступити до батальйону, підключилися до волонтерської роботи зі зміцнення оборони міста… Людей на наші заклики відізвалося просто море! Тоді мешканці фактично власними руками створили лінію оборони».

 

Вікторія Дворецька, «Дика», батальйон «Айдар» (із книги «Дівчата зрізають коси»), про бої за Щастя:

«Коли взяли Щастя, за ним був іще один пост і далі гольфклуб. Оскільки ми були в групі розвідки, нас послали туди, бо була інформація, що нас будуть вибивати зі Щастя. Наше завдання було дістатися туди, вчасно помітити і попередити…

Нас було п’ятеро, і ми потрапили в засідку. В той день мене поранили. Осколки були в коліні, боці, дуже сильні контузії. Бій був у підвалі, і дуже багато гранат. І ми, всі п’ятеро, вижили. Після того я не вірю в смертоносність гранат. Тоді й спецназ не міг повірити – як?!

Ми відстрілювались. Я тоді й сама вперше у житті кидала гранату... 

А коли кидаєш через стінку, вони тебе вже за руку можуть ухопити разом з тією гранатою… Я не приховую – стрьомно було. Дуже стрьомно... Бо нас було п’ятеро, а їх, як ми потім дізналися, близько 60.

Допомогло те, що почали наші «відпрацьовувати» по цьому будинку. Ми були у підвалі, а зверху гатила артилерія. Акустика була шикарна тоді… Ми коли вже надумали виходити… Зв’язку немає, всі вже майже без тями, двоє було сильніше поранених… Ми розуміли – ще трохи, і будемо непритомні, й уже точно не вийдемо. Ми взяли один одного за пояс у повній темряві… Кругом руїни… Виходимо, нас зустрічає група з 8-го полку спецназу – добре, що не пристрелили, поки ми виходили. Вони нас і вивезли».

 

Андріана Сусак, батальйон «Айдар» (із книги «Дівчата зрізають коси»), про входження українських сил в Щастя:

«Спершу, коли ми прийшли в Щастя, до нас негативно ставились, майже ненавиділи. А потім, навпаки, зрозуміли, що ми – свої, й кардинально змінили до нас ставлення. Особливо діти – вони бігали і кричали нам: «Слава Україні!» Коли заходили і були зачистки, пам’ятаю, виходили люди, виносили нам молоко і воду, часом тишком-нишком передавали і говорили: «Ми з вами». Багато було україномовного населення. Старші жінки в Райгородці махали руками, кричали нам – і сльози по щоках. Так раділи, так зустрічали…

 

Микола, управління Державної служби з надзвичайних ситуацій (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2015 роки. Випуск 1)»), про звільнений Слов’янськ:

«5-го був звільнений Слов’янськ і створена робоча група: переважно дніпропетровські й місцеві донецькі для відновлення інфраструктури міста...

Були й міни, і боєприпаси валялись, було дуже багато розтяжок. Скрізь, не тільки в дитячих садочках. І в підвалах, і в житлових будинках, і в школах, навколо блокпостів – повсюди. Навіть страшно було піднімати конструкції. Починаєш піднімати – оп, щось невідоме блиснуло. Викликаємо саперів, вони дивляться – так, дійсно стоять розтяжки, заміновано...

З усієї України привозили генератори, з кожної області... Ми спочатку лікарні підключали, адміністрацію – щоб штаб там зробити. Підключали і працювало все від наших генераторів. Потім, поступово почала налагоджуватися електроенергія... 1 серпня пішов перший тролейбус – маршрут номер два…

Розвісили багато прапорів України, символіки української. Її закуповувала місцева влада, а потім роздавали. І на машини, і великі прапори, і середні… Оголосили в інтернеті. Люди самі приходили, брали, їх там ніхто не продавав».

 

Людмила Калініна, «Строітєль», 46-й штурмовий батальйон ЗСУ «Донбас», про ситуацію у звільненому Слов’янську:

«У перших числах липня ми поїхали в район щойно звільненого Слов’янська. Там буквально доба пройшла після звільнення, скрізь міни ще були, в «зеленку» було страшно ходити, щоб не підірватися. В туалет і то не можна було нормально сходити – хлопці ставали колом спиною до нас, і нам доводилось просто на асфальт справляти... Що вразило у Слов’янську – тиша. Побита техніка, зірвані дроти, будинки розбиті, й людей немає. Їдеш – і холодок по спині».

 

Майор Андрій Ткачук, начальник штабу – перший заступник командира парашутно-десантного батальйону 25-ї окремої повітряно-десантної бригади, про бої за Краматорськ:

«Бій почався близько 23-ї ночі і тривав протягом двох годин. У 25-й бригаді двоє десантників загинуло, четверо отримали поранення. У запорожців був один поранений. Спочатку по нас відпрацювали з міномету. Першим на блок-пост вийшов ворожий танк Т-64. З нього відразу відкрили вогонь по блок-посту. Після цього наш шлагбаум розбиває перша БМП-2. В неї поцілюють гранатою. Але вона продовжує вести вогонь. Броня починає горіти. Слідом за нею з’являється друга БМП-2 з піхотою і ворожа БМД-2. Зав’язався бій. Важливо було не допустити прориву ворога у напрямку Краматорська. 

На враження противника застосовувалися всі види озброєння, які були в нашому арсеналі. Перехресним і прицільним вогнем ми намагалися створити так званий вогневий мішок, щоб утримати й не випустити противника. Навкруги все зривалося і горіло. Танк противника був зупинений мінним шлагбаумом і знищений перехресним вогнем з ручних протитанкових гранатометів з трьох позицій за підтримки вогнем з озброєння БМД-2. Одна БМП-2, наїхавши на мінний шлагбаум, також підірвалася. Та й вогнем з гранатометів її поливали. Гусениці ворожого БМД-2 були заблоковані, вона втратила управління і була знищена вогнем стрілецької зброї і ручних протитанкових гранатометів. Друга БМП-2 була знищена вогнем гранатометів і БМД-2, по ній вели вогонь, допоки вона не загорілася повністю».

 

Володимир, батальйон «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4)»), про те, як українські сили зайшли в Бахмут (тоді – Артемівськ):

«Перша ніч у Артемівську, коли ми тільки заїхали, були в «общежитії» педучилища. … Щойно розмістилися, до нас у вікно залетів «джміль» – установочка по принципу гранатомета. Тільки там термозаряд іде. Коли ця штука потрапляє до закритого приміщення, вона «випалює», здається, квадратів 80, ... не сховаєшся від неї. На відкритій місцевості це 40 квадратів. Попали тоді по підвіконню.

У нас була така тактика оборони. Коли ввечері ми були на тій же самій базі, у нас були секрети [засідки], кулеметні позиції. Але якось все було досить так по-дурному. Бо машина звичайна, гражданська, проїжджала, це під ранок завжди відбувалося. Звідти вискакували люди, обстрілювали гранатометом і їхали».

 

Андрій Потурайко, відділ карного розшуку Луганського міського управління ГУМВС України в Луганській області, про звільнення Рубіжного:

«У місто ми заходили у складі зведеного загону батальйонів, в який входили «Айдар», «Чернігів», «Луганськ-1», практично відразу за ЗСУ. Нашим завданням було встановити законну українську владу в Рубіжному і зайняти ключові адміністративні будівлі, такі як міський відділ міліції, виконком та інші. В першу чергу ми визволителі взяли під контроль міський відділ міліції.

… Із собою у нас було три українські прапори– один у мене, один на «броні» і один у Тараса Симоненка, який на даний момент займає посаду заступника начальника міліції–начальник кримінальної міліції Рубіжанського МВ ГУМВС України в Луганській області. Ці прапори ми носили під бронежилетами і для нас вони були як обереги. Один ми відразу підняли над міськвідділом міліції, як тільки зайняли будівлю. Я знайшов древко, одягнув на нього прапор, заліз на дах і виправив те, що так напружувало мій зір – відсутність державного прапора над будівлею міського відділу міліції».

 

Петро Гасай, підполковник, військовий журналіст, про звільнення Торецька (тоді – Дзержинська):

«Ми під’їхали до міста близько шостої ранку. Хлопці розосередилися й почали квартал за кварталом підступати до міськадміністрації, де, за даними розвідки, містився штаб сепаратистів. Дорогою зустрічалися місцеві мешканці, поодинокі автомобілі. Два не відреагували на команду зупинитися, тож ми стріляли по колесах. Як виявилося, недарма. Це були озброєні сепаратисти. За кількасот метрів до адміністрації нашу групу було виявлено, і сепаратисти відкрили вогонь із сусідніх будинків. Ми дали відповідь, швиденько зачистили їх, кількох взяли в полон і миттєво захопили міськадміністрацію. Від моменту, коли заїхали в місто, до її захоплення минуло не більш як 20 хвилин. Діяв штурмовий загін Сил спеціальних операцій. Хлопці справді аси. Злагодженість повна…

<…> Зайняли вогневі позиції, виставили прикриття і почали перевіряти саме приміщення на наявність сепаратистів та вибухових предметів. Поверх за поверхом, кімната за кімнатою. Щойно вилізли на дах піднімати стяг – кулеметник підійшов до флагштока, щоб зняти деенерівський, і по ньому з багатоповерхівки навпроти відкрили снайперський, а потім кулеметний вогонь. Ми зайняли позиції на поверхах і на виходах, а сепари стали стягувати резерви й стріляти. Їм на підкріплення під’їхала бронетехніка: БТР-70, БМД і два танки. Нас оточили й почали по нас працювати.

Ми чекали підкріплення. Але сепари також не сиділи склавши руки: перекривали дорогу, влаштовували засідки, заблокували залізничний переїзд. Поки його зачистили, час ішов. Так ми вистояли вісім годин. Нас було 30 проти їхнього угруповання із понад 150 осіб із бронетехнікою. За цей час поміж наших було лише три неважких «трьохсотих» і жодного «двохсотого». Завдання штабу захопити адмінбудівлю, втримати її і звільнити заручників виконали без втрат. Ще й підбили БТР і один танк. Коли підійшло підкріплення, сепари зрозуміли, що їм вже закривають тили і, якщо візьмуть у кільце, ми також вдаримо. Вони кинули техніку і втекли в Горлівку. Фактично це вже був повноцінний наступ. З цього й почалося».

 

«Хаскі», батальйон «Чернігів», про звільнення Сєвєродонецька:

«...Ще вчора ми заходили в Рубіжне, а сьогодні вже в Сєвєродонецьк. Заходили вже, в принципі, без бою. Сепаратисти вночі пішли з міста. Особливих боїв не було, там пару пострілів… Найбільший бій, який був, і найважчий - це був на в'їзді в Сєвєродонецьк, на розвилці, на мосту. Його підірвали повністю. Потім невелика наша група людей разом із есбеушниками і вояками увійшла до Сєвєродонецька, а особисто я поїхав з хлопцями до Лисичанська».

 

Богдан Макаров, командир танкового екіпажу 51-ї ОМБр, про звільнення Лисичансько-Сєвєродонецької агломерації:

«Всередині липня ми виїхали на Рубіжне, а потім на Воєводівку, що поблизу Сєверодонецька. На блок-посту зайняли оборону. Простояли два чи три дні, окопалися, техніку сховали. Там ми стояли в 700 метрах від блок-посту ворога… 

Дуже страшно було, коли ми отримали наказ іти вперед…

Ми вийшли виконувати наказ о п’ятій ранку 19 чи 20 липня. Зв’язку з командиром не було, тому працювали із закритими очима. Гаубиці на блок-посту не було, під мостом стояла ворожа БМП-2. Вона явно була не робоча. Життя там не було ніякого. Броню ми знищили про всяк випадок і почали знищувати дзоти. Людей я там взагалі не бачив. Пізніше сказали, що коли ми почали рух, вони відійшли. Хоча я добре знаю, що напередодні по нас стріляли саме з того боку.

Відходячи, ворог підірвав міст. Відпрацювавши з дороги, я виїхав на залізничну колію, яку ворог раніше підірвав, готуючи відхід своїх військ та роблячи перешкоди. Перед нами стояв один вагон. Розуміючи, що колії можуть бути ще замінованими, під’їхали до нього впритул і почали пхати його, щоб він зірвався першим. І вибух таки пролунав. Вагон упав на бік.

Там я вистріляв до десяти танкових снарядів. Знищував усе, що могло нам загрожувати. Під’їхала БМП з кулеметом 30-го калібру. На блок-посту висів прапор так званої Новоросії. По ньому дали декілька черг з кулемета. Коли пішла піхота, я почав пересування по залізничній колії. Піхотинці зачистили, все перевірили. Військ там не було. Підійшла Нацгвардія, зайняла оборону. А ми чекали, куди далі висуватися. Через лічені години ми отримали команду здійснити пересування в напрямку самого Сеєєродонецька, до Лисичанська».

 

Володимир, батальйон «Донбас», полк «Азов» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4»), про штурм Попасної:

«Третій штурм у нас був вдалим, бо працювали уже із артилерією нашою з ЗСУ... Коригував вогонь артилерії ЗСУ командир нашого підрозділу першої штурмової роти – позивний «Тур». Коригування проходило в такому режимі. Хлопці по мобільному: «Хлопці, 50 метрів ліворуч, 10 метрів праворуч». Артилерія відпрацювала по блокпостах і ми почали заходити в Попасну. Там дуже швидко. Вони оборону не намагалися тримати, всі тікали із міста. Деякі не встигли, в окопах залишились.

У Попасній, коли ми вже проводили зачистку міста, дуже багато людей із підвалів подіставали. Вони там сиділи між другим невдалим штурмом і третім. Десь тиждень працювала артилерія: як наша по їхній стороні, так і їхня...».

 

Святослав-Андрій, батальйон «Донбас» (із книги «Усна історія російсько-української війни (2014-2018 роки. Випуск 4)»), про штурм Лисичанська:

«Брали Лисичанськ 24 липня. Я все життя буду шкодувати, що можна ж було камеру на каску прикрутити, зняти. Будь-який Голівуд просто відпочиває, таке було!..

Ми заходили двічі. Перший раз невдало. Тоді нормально йшло, а потім мусили відступати. Прийшов наказ, тому що снайпери пішли працювати… А другий раз уже набагато все легше було...

Тут був їхній шкірно-венерологічний диспансер. На цьому перехресті такий «абзац» почався... Я лежав тут, на перехресті, стовп бетонний, і там ложбинка зручна для стрільби. Тут «Іван Іванич» просто висовував автомат і шмаляв, ну просто. «Іван Іванич» – позивний, або «Сівером» його часто називали... У нас взвод тоді у цій операції, ніхто у нас не загинув, і поранень навіть не було...

– Із чого вас били? Стрілкова зброя в основному?

– І гранатомети. І потім ... танк тут зупинився, якраз на перехресті, і крупнокаліберний кулемет на танку почав строчити… Потім я узнав, що на даху центру зайнятості ... снайпер сидить. Почали гамселити по ньому… А тут «ба-бах». ...Стіна аж вивалилася, метрів 5 в діаметрі».

 

Тетяна, мешканка Лисичанська, про входження українських військових у місто:

«Я не знаю, що я відчула. Божевільний стан. Незрозумілий і незрівняний ні з чим. Я вийшла на вулицю - там перші машини – бобіки, автобуси, всі брудні, в пилюці, прапори висять українські. Я почала кричати, махати, плакати. Ми йшли пішки, кому могли – повідомляли дорогою. Вже стояли вояки, їм вручали хліб-сіль. Вони стоять замучені, перелякані. Але у них не було розслабленості, вони стояли в стійці, намагалися швидше виїхати. Весь мітинг зайняв хвилин 15. Я пам'ятаю – бабусі-дідусі прибігли, хто сигарети пхав бійцям, хто гроші, хто шоколадку. Вони відмовлялися».

 

Олена Білозерська, ДУК «Правий сектор»/Українська добровольча армія, про штурм Авдіївки:

«...Далі Авдіївка була. Липень 2014 року. Заїжджали з поля, а вони в багатоповерхівках були, з автоматів-кулеметів наші машинки розстрілювали. Ми повискакували з машин і всі в «зеленку». Коли вже зайшли у місто, мені наказали зайняти позицію в кущі, щоб прикрити бійців, які заходили у вулицю. Я й не подумала навіть, що в кущику тебе не видно тим, хто спереду, а от тим, хто зверху, чудово видно. Ще не зорієнтувалася, куди стріляти, а вони вже почали прицільно по мені працювати. Вилізла з куща, засмучена дуже, що завдання провалила. А мені руку потисли, бо поки я вовтузилась у тому кущі, а сєпари намагалися мене пристрелити, два десятки хлопців зайшли до них поближче».

 

Віктор Покуса, полковник, начальник штабу 20-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї механізованої бригади, про штурм Красногорівки:

«Замисел наступу передбачав здійснення глибокого обхідного маневру з північного сходу і атаку міста з найменш очікуваного ворогом напрямку - зі східного, з тилу. Безпосередньо на штурм міста спрямовувалась стрілецька рота, як єдиний на той час підрозділ батальйону, що мав хоч якийсь бойовий досвід у вигляді того сумбурного бою в Маріуполі ще на початку травня. Рота утворювала дві штурмові групи, кожна з яких посилювалась танком і групою 20 «донбасівців» і «правосеків». Перша штурмова група під керівництвом заступника командира батальйону «Дайвера» атакувала центральну частину міста, друга штурмова група під керівництвом командира роти «Жетона» – південну – промислову зону. Північну околицю прочісувала розвідувальна група 3-го полку спеціального призначення, що діяла в наших інтересах...

Артилерія 51-ї ОМБр, з якою була налагоджена взаємодія, здійснювала артилерійський наліт на нечисленні відомі об’єкти оборони противника, зокрема великий блок-пост на залізничному переїзді на південній околиці Красногорівки…

З початком висування штурмових груп на визначені рубежі розпочала вогонь підтримуюча артилерія 51-ї бригади, розвідувальна група батальйону приступила до відволікаючих дій на західній околиці міста. Артилерія цього разу вела вогонь досить влучно, накрила південний блок-пост противника, де спалахнула сильна пожежа. <...> Штурмові групи, здійснивши обхідний маневр, були виведені в тил противнику і вийшли на рубіж спішування. Далі атака розвивалася пішим порядком…Організована оборона противника в Красногорівці розвалилася відразу. Опір противника був фрагментований і епізодичний».

 

«Байда», батальйон «Азов», про звільнення Мар’їнки:

«Тоді ми приїхали до Оленівки, де зустрілись із 51-ю механізованою бригадою. У них був комбат із позивним «Фазан» – дуже крутий дядько! Звільнення Мар’їнки тоді зайняло весь світловий день. Бої точились і в темряві: уже майже вночі ми потрапили в засідку в передмісті Донецька.

Для нас це були супербої. Ми, звісно, вже мали якийсь досвід, підготовку… Але на той момент це була всім операціям операція. Взяли ми Мар’їнку, відверто кажучи, завдяки характерові та ентузіазму. Планування дій, безперечно, було. І, коли «Фазан» із Андрієм Білецьким стояли й дивилися на мапу, все мало чіткий вигляд. Утім, під час боїв зчинився страшний хаос у радіоефірі, була погана координація… Але ми все-таки дійшли до межі Донецька, зайняли блок-пост. Наступного дня 51-ша бригада вже виставила там власні блок-пости. На жаль, у нас був перший «двохсотий» – «Балаган»…».