До 70-ліття відомого дисидента і публіциста Василя Овсієнка
У кожної епохи є свої літописці. Одним із найяскравіших і найретельніших літописців українського дисидентського руху є політв’язень і дисидент, особливо небезпечний для радянської влади «злочинець-рецидивіст», а разом з тим – правозахисник, філолог і публіцист, невтомний відкривач «білих плям історії» Василь Овсієнко. 8 квітня він святкує своє 70-річчя.
Василь Овсієнко народився 8 квітня 1949 року у селі Ставки Радомишльського району на Житомирщині. У той час село називалося Леніне, і Овсієнко доклав усіх зусиль, щоб у 2006 році повернути йому історичну назву.
Родина Овсієнків
Був найменшим із дев’яти дітей Василя Трохимовича та Фросини Федорівни Овсієнків (десята сестричка Марія народилася у 1953 році мертвою). У книзі «Життя як покута» Василь Овсієнко згадував, що в часи Голодомору в їхньому селі вимерла третина жителів – 346 душ. «Ще в дитинстві я часом затаєно слухав, як старші говорили про колективізацію, як із села виселяли «куркулів», про Голод 1933-го, про війну. Під хатами валялися черепашки річкових молюсків: це ними люди рятувалися від голоду. Ще нас учили, що можна їсти лободу, щавльовики, лопуцьки, козловики, заячий щавель і заячий часник, цвіт акації». А ще він згадував, як малим його навчили на запитання «Хто твій тато?» ставати на стілець і тицяти пальцем у портрет Сталіна.
Василь Овсієнко (крайній ліворуч) з братами і сестрами
Школу закінчив добре, однак з першого разу до Київського університету не вступив. Взагалі, жоден із 91 випускника їхньої школи 1966-го року не вступив тоді до вишу. Півроку працював у колгоспі, тоді Овсієнка запросили до Народичів літпрацівником районної газети. І з другого разу таки вступив на філологічний факультет Київського університету.
Студенти Київського університету Василь Овсієнко, Тамара Ковтун, Ліда Гицайло, Люба Маринченко на шкільній практиці на Херсонщині
Першим самвидавом, який потрапив до рук Василя Овсієнка, став Щоденник Василя Симоненка. Пізніше він сам з фотоплівки зробив копії праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація». На другому курсі університету Овсієнко зблизився із аспірантом філософії Василем Лісовим, від якого пізніше регулярно отримував самвидав, який давав читати надійним людям. Коли в 1972 році стався «великий покіс української інтелігенції», разом із Лісовим та Євгеном Пронюком Овсієнко взявся за випуск 6 числа «Українського вісника», щоб відвести підозру від В’ячеслава Чорновола. Сам написав статтю «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників».
Перший раз Василя Овсієнка затримали в березні 1973 року в селі Ташань Переяслав-Хмельницького району на Київщині, де він працював учителем української мови та літератури. По справі проходив разом із Пронюком та Лісовим. За звинуваченням у проведенні антирадянської агітації і пропаганди (ст. 62 ч. I КК УРСР) був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму. Покарання відбував у мордовських таборах, де познайомився з багатьма учасниками руху опору, зокрема з бійцями УПА.
Кримінальна справа Василя Овсієнка
Після звільнення у березні 1977 року повернувся в рідне село, жив під адміністративним наглядом, працював у колгоспі художником-оформлювачем. Попри погрози, підтримував активне листування з політв'язнями та їхніми родинами. Детально описав ситуацію в мордовських таборах, цей матеріал було опубліковано в «Хронике текущих событий». Спілкувався із однією із засновниць Української Гельсінської групи Оксаною Мешко. Під час одного із візитів дав згоду на використання свого імені в документах УГГ. Принципово не брав участі у виборах, подав заявку на дозвіл на виїзд із СРСР.
Вдруге Овсієнка заарештували в листопаді 1978 року, коли він, протестуючи проти затримання в нього на очах Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової, подав скаргу до суду. Натомість кримінальну справу було порушено проти нього самого – Овсієнка звинуватили у тому, що він чинив міліціонерові насильницький спротив і навіть відірвав два гудзики. Його текст «замість останнього слова» поширився самвидавом.
Василь Овсієнко в Кучино з арештанською робою та ключами від карцера, у якому загинув Василь Стус
В ув’язненні продовжував відстоювати права політв’язнів. Відмовився свідчити у справах Левка Лук'яненка, Миколи Матусевича, Гелія Снєгірьова, Василя Стуса, Дмитра Мазура тощо. У 1981 році за відмову співпрацювати з КГБ і за участь в УГГ був засуджений втретє, отримавши 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливого режиму ВС-389/36 в селі Кучино Чусовського р-ну Пермської обл., півтора місяці був в одній камері з Василем Стусом. Із ув’язнення виніс деякі поезії Стуса, які знав напам’ять.
Одним із останніх дисидентів звільнений указом Президії Верховної Ради СРСР від 12 серпня 1988 року. За свої переконання відбув загалом 13,5 років неволі. Повернувся в село і з головою поринув у боротьбу, долучившись до роботи Українського культурологічного клубу, Української Гельсінської Спілки, Товариства української мови. Пізніше Василь Овсієнко став головою Житомирської філії УГС, був секретарем Української республіканської партії, заступником голови Республіканської християнської партії, співголовою Українського комітету «Гельсінкі-90», першим головою наукового товариства імені Сергія Подолинського.
Василь Овсієнко серед учасників студентського голодування 1990 року
Паралельно з цим Василь Овсієнко розгорнув активну просвітницьку діяльність. Він був одним із організаторів перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина і Олекси Тихого. Під час відвідин табору, обходячи камери уже покинутої зони, натрапив на зв’язку ключів від камер. На одному з ключів була цифра «три» - цілком можливо, що цей ключ був від того самого третього карцеру, у якому в ніч з 3 на 4 вересня 1985 року помер Василь Стус. Ці ключі й досі зберігаються у Василя Овсієнка і на зустрічах зі школярами і на мітингах він показує їх, як доказ існування тієї системи.
Василь Овсієнко на мітингу
Також Василь Овсієнко був одним із тих, хто першим вшанували учасників Другого зимового походу армії УНР, розстріляних у 1921 році під Базаром. Він організовував експедиції на Соловецькі острови та в урочище Сандармох, підтримував тісні зв’язки з музеєм історії політичних репресій «Перм-36», доки він діяв. Отримав звідти в подарунок смугасту робу рецидивіста, у якій пізніше часто виступав на зібраннях та мітингах.
Книги: Як координатор програми Харківської правозахисної групи, долучився до створення Міжнародного біографічного словника дисидентського руху. Написав книгу спогадів про відомих дисидентів «Світло людей», чотиритомник «Українська Громадська група сприяння виконанню Гельсінкських угод: Документи і матеріали», записав понад півтори сотні інтерв’ю з колишніми політв’язнями. У 2019 році у видавництві «Кліо» вийшла книга спогадів про самого Василя Овсієнка «Життя як покута».
Василь Овсієнко на презентації книги "Світло людей"
Нагороди: Василь Овсієнко – лауреат премії імені Василя Стуса, Івана Огієнка та фундації Воскобійників. За активну правозахисну, гуманістичну і громадську діяльність нагороджений орденами «За Заслуги» ІІІ ступеня, «За мужність» І ступеня та Орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
Цитати:
«Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв, як паля, в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися. Звичайно, це також треба оцінювати, але не як героїзм, а як нормальну людську поведінку за тих умов, що величезна більшість людей тоді поводилася ненормально. Люди покірно, як плохі вівці, брели туди, куди їх гнали. А я стояв на своєму».
«Влада любить мертвих, які мовчать. Я стараюся не давати їм мовчати. Це моя цеглина у фундамент України»
«Честь – це останній бастіон, якого здавати не можна».
«Честь народу складається з гідності кожного з нас. Якщо величезна більшість населення у своїй національній і людській гідності опустилася нижче нуля, то хтось має важити життям, закладати свою голову. Або ж усі разом підемо на дно»
«Росія і демократія – речі несумісні. В особі Росії нормальну сусідку ми матимемо ой не скоро. Тому я прихильник побутового націоналізму: допоки що все російське для нас потенційно небезпечне».