В єдності сила. Інформаційна кампанія до Дня Соборності України
Щороку 22 січня, у день проголошення Акта Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки, Україна відзначає День Соборності. Злука задекларувала об’єднання українських земель в одній державі та продемонструвала соборницькі прагнення українців обох частин України – Наддніпрянщини та Наддністрянщини. Ця подія була знаковою для українського державотворення.
До Дня Соборності України та 101-ої річниці проголошення Акта Злуки Український інститут національної пам’яті проводить інформаційну кампанію «В єдності сила». Інститут розповідатиме про передумови об’єднання українських земель та обставини реалізації ідеї національної єдності.
Є низка значень терміну “соборність”. Найбільш вживані з них: об’єднання в одне державне ціле всіх земель, заселених конкретною нацією на суцільній території; духовна консолідація всіх жителів держави, згуртованість громадян, незалежно від їхньої національності. Нарешті, соборність невіддільна від державності, суверенітету й реальної незалежності народу – фундаменту для побудови демократичної держави.
24 серпня 1991 року позачергова сесія Верховної Ради УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. Його підтримали українці на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року. Утім, історики завважують, що 24 серпня 1991 року насправді відбулося відновлення державної незалежності України.
Для українського народу, позбавленого власної державності і розділеного між двома імперіями, ідея соборності була однією із ключових. Ще в середині ХІХ ст. перші українські політичні організації у Західній та Наддніпрянській Україні наголошували на єдності 15-мільйонного українського народу та нероздільності його земель. Наприкінці ХІХ ст. ідея соборності стала наріжним каменем в ідеологічних декларація більшості українських політичних партій і громадських організацій. Однак можливості для її втілення відкрила лише Перша світова війна. Розпад Російської та Австро-Угорської імперій сприяв появі нових держав.
У січні 1918-го незалежність оголосила Українська Народна Республіка, а в листопаді постала Західно-Українська Народна Республіка. Лідери останньої ініціювали об’єднання. Делегація від ЗУНР розпочала переговори з гетьманом Павлом Скоропадським, а згодом продовжила їх з Директорією УНР. А 1 грудня 1918-го представники обох урядів у вагоні на станції Фастів підписали «передвступний договір». У ньому зобов’язалися найближчим часом довершити злуку УНР і ЗУНР «в одну державну одиницю».
22 січня 1919 року на Софійській площі у Києві відбулося офіційне проголошення Акта Злуки. «Однині во єдино зливаються століттям одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народня Республіка (Галичина, Буковина, і Угорська Україна) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народня республіка», – йшлося в Універсалі Директорії УНР.
Наступного дня Всеукраїнський Трудовий Конгрес офіційно затвердив об’єднання західно- та східноукраїнських земель в одній державі.
ЗУНР змінила назву на Західна область УНР. Уряд УНР надавав фінансову допомогу Західній Україні на закупівлю продовольства, налагодження транспортної системи, військове будівництво і розвиток культури. Натомість УГА влітку 1919 року підтримала Армію УНР в боротьбі з «білими» та «червоними» росіянами, спільними зусиллями дісталися Києва.
Однак війна стала головною причиною, чому не вдалося реалізувати Акт Злуки. У лютому 1919 урядові установи УНР змушені були залишити Київ, який зайняли більшовики. Згодом більшу частину Західної області УНР окупували польські війська, Північну Буковину – румунські, Закарпаття відійшло Чехословаччині. Незважаючи на це, дата 22 січня 1919-го стала символом демократичного, цивілізованого збирання земель в одній суверенній державі. А ідея соборності – визначальною для наступних борців за незалежність України.
За часів радянського тоталітарного режиму проголошення незалежності УНР і День Соборності не відзначалися. Зі встановленням радянської влади українські свята були витіснені з суспільного простору. Пам’ять про об’єднання УНР і ЗУНР зберігали мешканці Західної України й українська політична еміграція в країнах Західної Європи й Америки. 22 січня там урочисто відзначали свято незалежності та соборності України.
Національна єдність є не тільки базовою цінністю громадян країни, а й обов’язковою передумовою успішного спротиву зовнішній агресії. Незалежність і суверенність – запорука існування нації. Втрата незалежності у результаті більшовицької окупації у подальшому призвела до мільйонних втрат серед українців від Голодомору, репресій та війн.
Перше масштабне відзначення свята Соборності відбулося 22 січня 1939 року в Карпатській Україні в місті Хусті. Закарпатці нагадали про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві. Це була найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. Для участі в ній до столиці Карпатської України з’їхались понад 30 тисяч осіб.
21 січня 1990 року в Україні відбулася одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – “Живий ланцюг” – як символ єдності східних і західних земель України. Вона була приурочена 71-ій річниці Акта Злуки. За неофіційними підрахунками, учасниками «Живого ланцюга» було від одного до трьох мільйонів людей. Узявшись за руки, вони створили безперервний ланцюг від Івано-Франківська через Львів до Києва. Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режимові. 30 років тому ця подія стала провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.
Сьогодні Україна продовжує боротьбу за незалежність і соборність. Тому соборність залишається на порядку денному національних завдань. Цілісна Україна – це повернення окупованих Криму і окремих районів Донеччини та Луганщини.
«Від Тиси за Карпатами, по обидва боки від Дністра і Дніпра аж до берегів Дону розкинулися поселення одного слов’янського народу, чисельність котрого досягає 15 мільйонів. Тому призначенням такого великого народу не може бути, щоб у Європі займати побічне становище, щоб підпорядковуватись іншому»
Із відозви Головної Руської Ради від 10 травня 1848 р.
Головна Руська Рада стає першою легальною політичною організацією українців Галичини. Вона виникає у Львові у травні 1848 року під час революції в Австрійській імперії. Створюють її представники світської інтелігенції та духовенства для захисту прав українців перед центральним урядом у Відні. До складу організації входять 30 постійних членів на чолі з єпископом Григорієм Яхимовичем.
У відозві від 10 травня 1848 року проголошується єдність 15-мільйонного українського народу, підтримка демократичних реформ і національних прав усіх поневолених народів імперії. Головна Руська Рада вимагає надання автономії Східній Галичині та об’єднання з Буковиною і Закарпаттям, викладання в школах українською мовою, відкриття кафедри української мови і літератури у Львівському університеті.
Рада створює національну гвардію в Бережанах, Жовкві, Стрию, Тернополі та Яворові, а на Прикарпатті – народну самооборону.
Організовує культурно-освітнє товариство «Галицько-Руська матиця» (1850), ініціює заснування Народного дому у Львові, започатковує першу україномовну газету «Зоря Галицька».
Із посиленням абсолютизму в Австрійській імперії у червні 1851-го Головну Руську Раду розпускають. Однак задекларована нею ідея української єдності стає одним із провідних мотивів діяльності національного руху по обидва боки Збруча.
«Україна була, єсть і буде завсіди окремою нацією, і як кожна нація, так і вона потребує національної волі для своєї праці й поступу... Для нас, свідомих українців, єсть один український народ. Україна австрійська і Україна російська однак нам рідні, і жодні географічні межі не можуть роз’єднати одного народу, і аби була у нас моральна міць, то ні нас не зможуть відірвати від Галичини, ні Галичини від нас, бо ідеї, духу розірвати на два шматки не можна, як нічим не можна спинити Дніпрової течії: вона завжди опиниться у морі, які б перепони не були».
Із політичного маніфесту «Братства Тарасівців». 1891 р.
«Братство Тарасівців» – таємна студентська організація, створена 1891 року в Полтаві. Передумовою її появи стає присяга втілювати українську національну ідею, яку дають четверо студентів – Іван Липа, Михайло Базькевич, Микола Байздренко та Віталій Боровик – на Тарасовій горі у Каневі.
Тарасівці об’єднують навколо себе молодь із різних міст Наддніпрянської України. Заручаються підтримкою родини Русових, письменника Михайла Коцюбинського, драматурга Володимира Самійленка. Очолює організацію Іван Липа. А її осередки виникають в понад десяти містах.
1893 році тарасівці публікують свій Статут. У ньому йдеться про необхідність знищення національної дискримінації, відродження української нації та висловлюється ідея соборності, єдності українців.
Чітко окреслені братством політичні вимоги невдовзі знаходять своє виразне відображення в програмах низки українських партій. Так, програмною політичною декларацією Революційної української партії стає брошура «Самостійна Україна» (1900) Миколи Міхновського – одного з чільних діячів товариства. Провідним гаслом, яке оформив спершу у промовах, а потім – у брошурі, стає ідея тарасівців: «Одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів аж по Кавказ»
“По злуці українських земель кожний ворог стає спільним українським ворогом і проти його посягань повинні спільно стати всі українці. В українсько-польській війні поможе Велика Україна галичанам одягом і воячим приладдям. Дещо вже переслалося, багато що поспіє, а в потребі прийдуть брати з-над Дніпра, щоб відперти спільно ляцького наїзника, щоби спільно пролитою кров’ю звільнити на ділі соборність усіх українських земель…”
Із промови міністра УНР Микити Шаповала в Золочеві перед вояками УГА. Січень 1919 р.
1 листопада 1918 року, після розпаду Австро-Угорської імперії, в Галичині постала Західноукраїнська Народна Республіка з власними збройними силами – Українською галицькою армією (УГА). До червня 1919-го УГА провела кілька блискучих операцій проти польського війська. У цей час бойові частини УГА нараховували до 45 тисяч багнетів та понад 2,5 тисячі шабель. Та через низку несприятливих факторів зазнала поразки й змушена була відступити з Галичини за річку Збруч.
У липні 1919-го Українська галицька армія об’єдналася з дієвою армією УНР та продовжила боротьбу. На цей час частини УГА нараховували до 50 тисяч багнетів.
У серпні 1919-го майже 100-тисячна об’єднана українська армія розпочала наступ на Київ. Наприкінці літа – восени 1919-го українські частини вели численні бої. Окрім більшовицьких та польських військ, українці змушені були протистояти ще й білогвардійцям.
«Західно-Українська Народня Республіка заявляє цим непохитний намір злитись у найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народньою Республікою – значить заявляє свій намір перестати істнувати як окрема держава, а натомісць увійти з усією територією й населенням, як складова частина державної цілости, в Українську Народню Республіку.
Українська Народня Республіка заявляє цим рівнож свій непохітний намір злитись у найкоротшім часі в одну державу з Західно-Українського Народньою Республікою – значить заявляє свій намір прийняти всю територію й населення Західно-Української Народньої Республіки, як складову частину державної цілости, в Українську Народню Республіку».
Із Передвступного договору. 1 грудня 1918 р.
Листопад 1918-го. Новопроголошена Західно-Українська Народна Республіка, аби протистояти польській інтервенції, потребує військової допомоги. Гетьман Скоропадський обіцяє направити до Львова корпус Січових Стрільців під командуванням Євгена Коновальця. Проте після зміни влади в Києві переговори ЗУНР продовжує вести вже з Директорією УНР. Наприкінці листопада ЗУНР відправляє на перемовини делегацію на чолі з Лонгином Цегельським.
1 грудня на залізничній станції у Фастові в штабному вагоні підписано Передвступний договір та протоколи про допомогу Українській Галицькій армії озброєнням та матеріалами. Текст договору готує Цегельський. Від Директорії УНР документ підписують Володимир Винниченко, Опанас Андрієвський, Федір Швець та Отаман Симон Петлюра, від ЗУНР – Лонгин Цегельський та Дмитро Левицький.
Цим договором підписанти задекларували наміри в найближчому часі об’єднатися в одну державу з наданням ЗУНР територіальної автономії у складі Української Народної Республіки.
“Громадяне! Тільки тоді ми будемо кричати “Слава!” вільними грудьми, коли зміцнимо нашу владу, коли настане спокій нашій землі. Всі, як один чоловік, станьте плечем до плеча на оборону рідного краю від ворогів наших. Я як Отаман всього війська Українського кажу вам, що зо всіх боків оточені ворогами. Не слів, а діла чекає від вас Українська Народня Республіка. Доведіть своєю чесною роботою свою любов до неї, доведіть, що ви гідні сьогодняшнього свята. Я сам буду кричати з вами "Слава!", коли ні одного ворога не буде на нашій території. Перед вами пройшло Українське Республіканське Військо, котре не щадить свого життя й сил у боротьбі з ворогами. Допоможіть же і ви йому одежою, харчами. Підтримайте ж Республіку, котрій ви кричите “Слава!”, не словом, а ділом”.
Із виступу Симона Петлюри, члена Директорії УНР. Київ. 22 січня 1919 р.
Як голова Українського військового комітету Західного фронту Петлюра був делегований на перший Всеукраїнський військовий з’їзд, що відбувся у Києві 18-21 травня 1917 року. Тут його обирають головою Українського Генерального Військового Комітету, а після утворення першого уряду УНР – першим Генеральним секретарем військових справ.
У цей час Симон Петлюра всю енергію спрямовує на створення українських збройних сил. Наприкінці 1917-го, не погоджуючись з політикою голови Генерального Секретаріату Володимира Винниченка, виходить з уряду й виїжджає на Лівобережжя. Там організовує Гайдамацький Кіш Слобідської України, який у січні-лютому 1918-го відіграє вирішальну роль у боях за Київ і ліквідації більшовицького повстання на заводі «Арсенал». Петлюра безпосередньо керує взяттям заводу українськими військами.
Після гетьманського перевороту 28 квітня 1918 року Симон Петлюра став на чолі Київського губернського земства і Всеукраїнського союзу земств. У липні 1918-го Петлюру було заарештовано, але за чотири місяці звільнено.
Переїхавши до Білої Церкви, де бере участь у протигетьманському повстанні, входить до складу Директорії УНР і очолює Армію УНР як її Головний Отаман. Після відходу Армії УНР з Києві та від’їзду Винниченка за кордон 11 лютого 1919 року Симон Петлюра стає головою Директорії.
У важких внутрішніх і зовнішніх умовах протягом 10 місяців він очолює збройну боротьбу Армії УНР (згодом – об’єднаних армій УНР і УГА) проти більшовиків і Денікіна. Опинившись в оточені ворожив сил у безвихідному становищі, зокрема після переходу з’єднань УГА до Денікіна, уряд УНР на чолі з Петлюрою виїжджає до Варшави шукати підтримки й союзників. Армія ж УНР за його наказом іде в перший Зимовий похід.
“Світла Директоріє і Високий Уряде Української Народної Республіки! На цій історичній площі... стоїмо оце ми, законні й вольними голосами нашого народу вибрані представниками Західної України, а саме Галичини, Буковини і Закарпатської Русі, та доносимо Вам і заявляємо прилюдно перед усім народом України, перед усім світом і перед лицем історії, що ми ... власною волею хочемо і бажаємо обновити національно-державну єдність нашого народу, що існувала за Володимира Великого та Ярослава Мудрого, – до якої стреміли наші великі гетьмани Богдан Хмельницький, Петро Дорошенко та Іван Мазепа. Від сьогодні Західна Україна лучиться з Великою Україною в одно нероздільне тіло, соборну та суверенну державу”.
Із промови голови галицької делегації Льва Бачинського. Київ. 22 січня 1919 р.
Лев Бачинський – український громадський і політичний діяч, правник.
Член та голова Русько-української радикальної партії. У 1907, 1911–18 роках – депутат австрійського парламенту. 1914-го входить до Головної української ради. 1915–16 – член Загальної української ради у Відні. У 1918–19 рр. – віцепрезидент Української національної ради ЗУНР, один із авторів Передвступного договору про злуку УНР і ЗУНР та закону про загальну реформу. У січні 1919 очолює делегацію ЗУНР на святі злуки в Києві.
«День 22. січня 1919 року стане приснопамятним в історії України. Це така дата, що її виучувати будуть напамять українські діти грядучих поколінь побіч таких дат, як дата хрещення Руси, як битва над Калкою, як битва під Полтавою або зруйнування Січі. Це від часів Ярослава Мудрого перший раз усі українські землі, теоретично й бодай декляративно, знайшлися разом як одна державна цілість. День цей буде отже інспірацією українського народу на так довго, поки він не осягне повного обєднання у самостійній і соборній Україні. В тому вага цієї події»
Зі спогадів Лонгина Цегельського. «Від легенд до правди».
Лонгин Цегельський – видатний український політик, активний учасник створення ЗУНР, дипломат, журналіст.
Політичні переконання Лонгина Цегельського зазнають трансформації упродовж всього життя. На початку ХХ століття він є прихильником драгоманівських ідей з певним нахилом до революційних силових методів боротьби. 1902 року бере участь в організації селянських страйків. Під час революції 1905-1907 рр. займається контрабандою пропагандистських видань Революційної української партії на Східну Україну. Підтримує дружні зв’язки з українською соціалістичною еміграцією, серед якої – Симон Петлюра.
Пізніше він еволюціонує в напрямі центризму, стає націонал-демократом і саме як видатний діяч цієї течії бере участь у державному будівництві в Західній і Східній Україні. Один із керівників Української національно-демократичної партії. Редагує газети «Свобода», «Українське слово». Входить до складу Головної української ради, Загальної української ради, Союзу визволення України. Активний учасник подій 1 листопада 1918-го у Львові, державний секретар внутрішніх справ ЗУНР.
Лонгин Цегельський – один із творців Акта Злуки між ЗУНР і УНР. Саме він зачитує основоположний документ на Софійській площі в Києві 22 січня 1919-го. Того ж дня призначений заступником міністра закордонних справ УНР (очолює переговори з усіма закордонними місіями і представниками).
Згодом стає представником уряду ЗУНР у США. Редагує часописи «Український вісник», «Шлях», «Америка», видає монографію «Митрополит Андрій Шептицький» (1937). Один із творців Українського Конгресового комітету Америки.
Як емігрант стає ще правішим консерватором і монархістом, шукаючи порятунку для України в гетьманському ладі як прихильник лінії Павла Скоропадського. І саме з тих позицій, декларуючи себе одночасно націоналістом, пише свої спогади.
Його спомини відносять до найбільш талановитих творів української мемуарної літератури – як з огляду художнього, так і з уваги на глибину і сміливість думки чіткість коментарів та формулювання погляду автора на кожну згадану подію чи особу.
«Як воно не складеться в ближчим часі, а сьогоднішнє з’єднання України в одну державу після 700-літньої розлуки єсть величезної ваги річ»
Зі спогадів Євгена Чикаленка «Щоденник (1918-1919)»
Сучасники називали його українським дон кіхотом. Надзвичайно багато праці, завзяття, коштів витрачав на виховання в українцях – його сучасниках – громадянської та національної свідомості. Землевласник Чикаленко вкладав кошти у видавництво газет та журналів “Громадська думка”, “Селянин”, “Рада”, “Літературно-науковий вісник”. Надавав фінансову підтримку Науковому товариству імені Тараса Шевченка. Спонсорував талановитих письменників – Бориса Грінченка, Володимира Винниченка, Михайла Коцюбинського. Нічого з цього не приносило йому фінансових дивідендів. Проте завдяки цій сподвижницькій праці з’явилося покоління українців, яке розпочало боротьбу за незалежність у 1917 році.
«Мало любити Україну до глибини душі, треба любити її й до глибини кишені» ©Євген Чикаленко
«От військові оркестри заграли «Ще не вмерла»! На дзвіниці Софії загув дзвін. Серед натовпу рух і чути голосне: «Слава!... Їдуть!... Їдуть!... То Директорія!... » Та от усе стихає, як на команду. Люде знімають шапки: по чотирьох кутах площі чотири диякони читають Акт Злуки усіх українських земель во єдине тіло. І сльози навертаються мені на очі…»
Зі спогадів Віктора Андрієвського «З минулого».
Віктор Андрієвський – громадсько-політичний діяч, публіцист, педагог.
1907-17 – гласний Полтавського губернського земства, 1913–16 – гласний Полтавської міської думи, член полтавської «Громади». 1917-го стає одним із засновників Української партії хліборобів-демократів (Лубни). Цього ж року при новій владі знову обраний гласним Полтавської міської думи. Із кінця 1917 до квітня 1918-го – комісар освіти УНР у Полтавській губернії.
1920 року у складі Державної капели під керівництвом Олександра Кошиця виїжджає до Польщі, де у 20–30-х рр. працює директором української таборової гімназії у м. Каліш. Публікує спогади про перебування капели Кошиця на Закарпатті. Згодом живе у Чехословаччині та Німеччині.
У повоєнні роки займається публіцистичною діяльністю. Автор низки творів про події 1917-19 рр. в Україні (зокрема спогадів «З минулого») та проблеми національно-державного відродження України.
«Від самого ранку поїзд за поїздом вбігає, українське населення спішить до столиці на маніфестації. Довжезний ряд селянських возів з близької околиці, вантажні самоходи з дальших сіл, а поїзди з найдальших закутин привозять учасників. Тисячки возів, роверів, авт заповнили бічні вулиці. Сотні, ба тисячки синьо-жовтих прапорів по вулицях, ці дві барви сьогодні домінують. Уніформи, народні одяги з різних околиць по хустських вулицях маком цвітуть…
Це ж річниця української соборности, велике свято! Під синьо-жовтими прапорами маршують із різних напрямків, найбільше від станції, з піснями на устах.
Десята година. Перед катедралею на величезній площі тісно. Біля тридцять тисяч учасників зійшлося з цілої Карпатської України.
Це найбільші збори, які я під цими зеленими Карпатами бачив за останнє двадцятиріччя. Колись просвітянські збори в Ужгороді були справді величавими, але сьогоднішні збори – рекорд!
Десь біля одинадцятої години після Богослужби сформувався величезний похід, замаяли сотні рідних прапорів і ми перейшли з площі Волошина на головну вулицю. Оркестри заграли українські походові пісні. Старинний хустський замок ще не бачив такого величавого всенародного здвигу! Під звуки маршових пісень легко маршувати, радість, утіха і якась невимовна гордість підносить душу.»
Зі спогадів Василя Гренджі-Донського «Щастя і горе Карпатської України».
Перше масштабне відзначення свята Соборності відбулося 22 січня 1939 року в Карпатській Україні – в місті Хусті. Це найбільша за 20 років перебування краю у складі Чехословаччини демонстрація українців. Для участі в ній до столиці Карпатської України з’їжджаються понад 30 тисяч осіб.
Закарпатці нагадують про волю українців, висловлену на з’їзді Всенародних зборів у Хусті 21 січня 1919 року про приєднання Закарпаття до Української Народної Республіки зі столицею в Києві.
Василь Гренджа-Донський (1897 – 1974) походить із Закарпаття. Автор поезій, історичних повістей. Один із творців Карпатської України, редактор «Урядового Вісника Правительства Карпатської України», приятель «Пласту», редактор пластових часописів і видань, редактор щоденної газети Карпатської України «Нова свобода». Працює фінансистом.
Подіям 1938-39 років на Закарпатті присвячує книгу спогадів «Щастя і горе Карпатської України».
“Це перша спроба публічно відзначити роковини української самостійної соборної держави, “поклонитися УНР і ЗУНР”. Живий людський ланцюг має, за задумом його ініціаторів, символізувати єдність західних і східних земель України, єдність духовної культури українського народу, єднання церков, а головне – показати наскільки населення республіки підтримує Рух.
Переконати лідерів НРУ у недоцільності організації живого ланцюга, його безплідності не вдалося. Вони наполягають на проведенні цієї акції і мають намір звернутися до партійних і радянських органів за допомогою в її здійсненні”.
Із записки ідеологічного відділу ЦК Компартії України про плани політичних акцій НРУ на січень 1990 р. і заходи щодо їх нейтралізації.
21 січня 1990 року в Україні відбувається одна з найбільших у Центрально-Східній Європі масових акцій – «Живий ланцюг» – як символ єдності східних і західних земель України. Вона приурочена 71-ій річниці Акта Злуки. За неофіційними підрахунками, учасниками «Живого ланцюга» стають від одного до трьох мільйонів людей. Узявшись за руки, вони створють безперервний ланцюг від Івано-Франківська (оскільки саме це місто у 1919 році було столицею ЗУНР) через Львів до Києва.
Ініціаторами такої акції в Україні є члени Народного руху України, зокрема брати Горині.
Оскільки день Злуки (22 січня) припадав на понеділок, то організатори вирішили провести акцію напередодні, у неділю. Бо задіяти стільки людей у будній день було б неможливо. «Живий ланцюг» простягається практично на 700 км.
Акція засвідчила, що українці подолали страх перед комуністичною партією і готові протистояти тоталітарному режимові. 30 років тому ця подія стає провісником падіння СРСР і відновлення незалежної України.
“Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина і Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна. Здійснились віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…”.
Із Універсалу Директорії УНР. 22 січня 1919 р.
22 січня 1919 року в Києві урочисто проголошують Акт злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки.
Урочисте проголошення об’єднання двох республік відбувається в першу річницю Четвертого Універсалу, коли на святково прибраному Софійському майдані в Києві збираються десятки тисяч жителів і гостей столиці, військові.
Директорія УНР з приводу визначної події видає Універсал, яким оповіщає про утворення єдиної незалежної УНР.
Церемонія розпочинається о 12-й годині. Звучить національний гімн. Після вітального слова віцепрезидента Української Національної Ради ЗУНР Льва Бачинського Лонгин Цегельський зачитує вірчу грамоту УНРади і Ради державних секретарів ЗУНР до Директорії. Для представників іноземних делегацій Ярослав Олесницький читає документ французькою мовою.
У зачитаному на зборах «Універсалі соборності» уряду УНР йдеться: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України… Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які вмирали кращі сини України. Віднині є єдина незалежна Українська Народна Республіка…»
Лев Бачинський вручає вірчу грамоту Голові Директорії Володимиру Винниченку, який виступає з короткою промовою. Після цього відбувається урочистий молебень і військовий парад.
Наступного дня Трудовий Конгрес майже одностайно ратифікує Акт Злуки. ЗУНР дістає назву Західна область Української Народної Республіки (ЗОУНР), їй гарантується державна автономія. Остаточно врегулювати всі питання мали Установчі збори. Однак внаслідок військової агресії радянських військ, об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу так і не відбулося.
“Український народе! Українські повстанці! День 22 січня - це наше найбільше національне свято, свято - Самостійної й Соборної Української Державності! Ідеал 22-го січня - це наш всенародний ідеал, наше прагнення і наша ціль! Присягаємо, що не зложимо зброї, не перервемо боротьби, не завернемо з шляху Національної Революції, доки знову не здійснимо цього Великого Святого Ідеалу, доки не здобудемо Української Незалежної Держави!”.
Із наказу ОУН, виданого до 22 січня 1946 р.
Організація українських націоналістів стає політичним рухом, що мав на меті розбудову незалежної української держави на всіх українських етнічних землях. «За Українську Самостійну Соборну Державу!» – їхнє гасло.
Присяга вояка Української Повстанської Армії, створеної під керівництвом ОУН, мала такі слова: «Я, воїн Української Повстанської Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед Великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю ycix Найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського:
Боротись за повне визволення всіх українських земель і українського народу від загарбників та здобути Українську Самостійну Соборну Державу. В цій боротьбі не пожалію ні крови, ні життя і буду битись до останнього віддиху і остаточної перемоги над усіма ворогами України».