Інформаційні матеріали “Династія” до 150-річчя від дня народження Лесі Українки

25 лютого 2021 року виповнюється 150 років від дня народження видатної української поетеси, драматургині, першої української модерністки та громадської діячки Лариси Косач-Квітки, відомої світові як Леся Українка. 

Відповідно до Указу Президента України від 29 січня 2021 року № 32 “Про відзначення 150-річчя від дня народження Лесі Українки” та Постанов Верховної Ради України від 16 грудня 2020 року  № 1092-ІХ “Про відзначення пам’ятних дат і ювілеїв у 2021 році” і “Про відзначення 150-річчя з дня народження Лесі Українки” від 8 лютого 2018 року №  2286-VIII, Україна на державному рівні вшановуватиме ювілей Лесі Українки. Зокрема, будуть проводитися тематичні виставки, лекції, вечори, мистецькі конкурси, концерти, науково-практичні конференції, семінари, круглі столи, інші тематичні заходи, присвячені творчій та культурно-громадській діяльності Лесі Українки. 

Інформуємо, що Міністерство культури та інформаційної політики України запустило сайт “Леся Українка: 150 імен”. За посиланням: 150imenlesi.org ви можете стежити за повідомленнями про всі події, які відбуватимуться в 2021 році з нагоди 150-річного ювілею Лесі Українки.

Український інститут національної пам’яті підготував до цієї дати презентацію “Династія” та інформаційні матеріали до неї (у форматі 10 фактів про Лесю Українку та родини Драгоманових і Косачів). Зокрема, про Ольгу та Михайла Драгоманових, Петра Косача та його двох синів і трьох доньок. Найбільш знана з них – поетеса, письменниця, громадська діячка Леся Українка (справжнє ім’я – Лариса Косач-Квітка). 

“Щоб побачити духовний обсяг Лесі Українки, варто враховувати принаймні три такі виміри: історичні проблеми України та їхні актуальні тогочасні виклики; політичне, інтелектуальне й мистецьке життя тогочасної Європи та Росії; вічні “кляті питання”людства, без мучення якими немає великого поета.

Щодо першого, Лесі Українці не довелося, як багатьом українським поетам і до, і після неї, манівцями йти до України, самотужки відкривати її для себе. Родина й інтелігентне патріотичне оточення дали їй не лише знання про Україну, а й усвідомлення своїх обов’язків щодо неї. <...>

Щодо другого. Розквіт творчості Лесі Українки припав на період, коли бурхливий розвиток соціал-демократичного та взагалі робітничого руху і марксистської ідеології … не залишав шансу іншим силам… Треба відзначити й поцінувати інтелектуальну незалежність Лесі Українки в цій духовній ситуації. Не байдужа до суспільних та філософських захоплень своєї доби…, вона проте зберігала критицизм, який боронив її від абсолютизації тимчасово універсальних філософських теорій, модних політичних доктрин чи минулих форм боротьби. <...>

У світлі цього особливої ваги набирає отой третій вимір... – її вписаність у вічні світові питання. <...> Філософські й етичні сперечання … ніколи не є довільними та абстрактними. Вони завжди викликані конкретними україними ситуаціями, антиноміями свідомості українського інтелігента кінця ХІХ – початку ХХ століть. Але переключення їх у світові культурні сюжети (біблійні, античні та інші) дає можливість … гукати в історичному досвіді людства свого роду інтерпретативний коментар до української проблематики”.  

Іван Дзюба “Леся Українка”

“Проблема з Лесею Українкою бачиться мені насамперед у тому, що з усіх наших класиків вона найповніше відповідає давній формулі “України, яку ми втратили”, Україна “шевченківська” – найбільш архетипальна, козацько-християнська, – і “франківська” – інтелігентськи-ідеологічна, “будительська”, – навроку, “ще не вмерли”, і скрізь увесь нерозібраний хаос колоніальних риштовань усе ж таки хоч якось проглядаються, впізнавані. А от Україна шляхетська, “косачівсько-драгомановьска”, початки якої губляться в млі нашого європейського середньовіччя, у ХХ столітті скінчилася, схоже, безповоротно. <...> Кинута Лесею Українкою “ниточка від клубка” пішла розмотуватися на відстань уже навіть не століть, а страх сказати, тисячоліть… Повернення її на місце не просто “добудовує” зруйновані поверхи української культури, – воно змушує переглянути цілу її, на сьогодні, складену в нашій уяві “архітектоніку” від самих фундаментів”.

Оксана Забужко “Notre dame d`Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”

Епоха. Від українофільства до українства

ХІХ століття було добою модерного націєтворення, сплесків і занепадів громадського руху, розвитку наукових студій з історії, філософії, етнографії в пошуках української самоідентичності. Так, у 1846–1847 роках діяло Кирило-Мефодіївське товариство (входили, зокрема, Василь Білозерський, Микола Гулак, Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко). На чолі з істориком Миколою Костомаровим вони своєю науковою, літературною, просвітницькою діяльністю заклали фундамент  духовному відродженню, утверджували українську окремішність, відмінну від російської. 

Після наступного десятиліття затишшя в національному русі на початку 1860-х українство активізувалося. В Київському університеті виник таємний студентський гурток “хлопоманів”, який невдовзі трансформувався в “Українську громаду”. До неї увійшли Павло Чубинський та Михайло Драгоманов. У Києві громада налічувала 200 учасників. Вони прагнули пробуджувати свідомість та інтерес до української літератури, історії, культури, звичаїв, права. Громади видавали підручники і популярні брошури (наприклад, із творами Тараса Шевченка, Марка Вовчка), укладали словники, вивчали та популяризували українську духовну спадщину, відкривали театри і недільні школи для дорослого населення. З часом мережа громад і недільних шкіл покривала всі більші міста Наддніпрянської України, і діяла навіть у Петербурзі. Її ядро склали колишні кирило-мефодіївці Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Василь Білозерський. Посилення українського національного руху викликало занепокоєння царського уряду. 1863-го  недільні школи ліквідували, і Валуєвським циркуляром заборонили друкувати українські навчальні та релігійні книжки, аби запобігти поширенню літератури серед простого люду. Найактивніших громадівців заарештували. Національно-культурний рух призупинився.

Але на початку 1870-х він знову пожвавився. Його центром стала Київська стара громада, куди входили Михайло Драгоманов, Павло Чубинський, Микола Лисенко, Михайло Старицький, Тадей Рильський, Олександр Кониський,  Федір Вовк, Іван Нечуй-Левицький та інші, загалом приблизно 70 осіб на чолі з Володимиром Антоновичем. Вони співпрацювали з газетою “Киевский телеграф”. Проте знову почалися репресії проти “українських сепаратистів”. 1876 року імператор Олександр ІІ підписав Емський указ, який забороняв ввозити з-за кордону і друкувати книжки українською мовою (навіть тексти до нот), за винятком історичних документів і творів художньої літератури з дозволу цензури, влаштовувати вистави, концерти українською мовою.

Наслідками Емського указу стали звільнення професорів-українців із Київського університету, закриття “Киевского телеграфа”, прикриття Громад.

Навіть за надскладних умов громадівський рух не припинився. Наприкінці 1890-х товариства продовжували діяти у Києві, Одесі, Харкові, Чернігові, Полтаві, Єлисаветграді (тепер Кропивницький) та в інших містах. У 1882–1906 роках у Києві з ініціативи Старої громади виходив журнал “Киевская старина”, в якому висвітлювалася політична та соціальна проблематика, історія українського народу від давніх часів. 

На початку ХХ століття національний рух політизується, виникає низка політичних гуртків та перших українських партій.

Драгоманови

З цього роду походить мама Лесі Українки – Ольга Драгоманова (Косач), відома як Олена Пчілка. 

Прізвище походить від слова “драгоман”, що з арабської означає перекладач, тлумач. Відома така версія походження роду. Його засновником ще за часів Богдана Хмельницького став якийсь “заволока з Греччини”. Завдяки володінню грецькою мовою його часто залучали до перемовин із дипломатами зарубіжних країн. Так назва роду діяльності згодом перетворилася на офіційне прізвище.

Олена Пчілка

1. Письменниця, перекладачка, громадська діячка, фольклористка, етнографиня, перша жінка-академік. Народилася 17 липня 1849 в Гадячі на Полтавщині. Батько Петро Драгоманов – небагатий дворянин, чиновник канцелярії Військового міністерства в Санкт-Петербурзі, згодом засідатель Гадяцького повітового суду, приватний адвокат, літератор. Високоосвічений інтелектуал, знавець кількох іноземних мов, він був не тільки передплатником книжок і журналів, а й дописувачем до альманахів і часописів. Наприклад, публікував у “Северной звезде”, “Северном Меркурии”, “Гирланде”, “Литературных прибавлениях к “Русскому инвалиду” власні поезії і перекладені ним вірші та прозові твори. Збирав народні пісні, частину записів передав професорові Харківського та Київського університетів, поетові, етнографу і фольклористу Амвросію Метлинському, з яким товаришував. Приятелював також із його братом, поетом Семеном Метлинським, Яковом Рудченком – батьком письменників Панаса Мирного та Івана Білика.
    
2. Як і всі діти Драгоманових, Ольга здобула гарну освіту. Спочатку навчалася вдома, а в 1861–1866 роках – у зразковому пансіоні шляхетних дівчат пані Нельговської в Києві. Там викладали історію, географію, природознавство, педагогіку, чистописання, російську, французьку і німецьку мови (якими оволоділа блискуче) й літератури, малювання. Крім того, там навчали світським манерам – танцям, музиці, рукоділлю. Вихованками цього пансіону десь роком раніше була майбутня дружина Михайла Драгоманова Людмила Кучинська, рідна сестра Миколи Лисенка Софія (в заміжжі – Старицька, мама Людмили Старицької-Черняхівської). Про той період вона так напише: “Цікаві то були часи – початок 60-х. Воскресні школи, заснування студентських кружків, Похорони Шевченка. Проводи тіла”. 
    
3. У формуванні світогляду вирішальну роль відіграв Михайло та його товариші. Ольга жила у брата під час навчання в Києві. І він залучив її до київської “Громади”. де Ольга познайомилася з композитором Миколою Лисенком, письменником Михайлом Старицьким, етнографами і фольклористами Павлом Житецьким, Олександром і Софією Русовими. “Громадівцем” був і Петро Косач – тоді студент права Київського  університету. З ним у 1868 році взяла шлюб. Тоді Косачі переїхали жити за місцем службового призначення Петра – у місто Новоград-Волинський, згодом Луцьк, потім село Колодяжне (нині Ковельського району). 
    
4. На Волині зайнялась етнографією, записувала народні пісні, обряди та звичаї. Ті фольклорні записи використовували Михайло Драгоманов, Володимир Антонович, Павло Житецький, Климент Квітка, Микола Лисенко. Разом із останнім Ольга Косач записала волинське весілля й мала намір видати у двох томах. Не маючи навіть елементарної музичної освіти й не володіючи грою на жодному інструменті, вона створи­ла мелодії, які стали народними, наприклад, її пісня “Без тебе, Олесю” увійшла до збірника українських народних пісень Миколи Ли­сенка і як центральна мело­дія до драми “Лісова пісня”. Крім того, на фольклорній музичній осно­ві написала дві оперети для дітей  – “Кармелюк” і “Дві чарівниці”. Зібрані зразки вишивок представила у книзі “Український народний орнамент: вишивки, тканини, писанки”, що вийшла 1876 року за підписом “О.П.Косачева”. Завдяки цій збірці європейські науковці вперше дізналися про існування самобутньої української культури. Сталося це в 1878 році на Літературному конгресі в Парижі під час Всесвітньої виставки.  “Український орнамент” витримав п’ять перевидань при житті Ольги (1879, 1900, 1902, 1912, 1927) і два посмертних (1947, 2018). 
    
5. Писала під псевдонімом Олена Пчілка. Оленою її нерідко називали волиняни. А Пчілка, тому що чоловік порівнював її із цими комашками за роботу,  захоплення збиранням пісень, вишиванок, Крім того, вона любила бджіл і тримала пасіку, спостерігала за метушнею комах. 
    
6. Видавала перший український дитячо-юнацький журнал “Молода Україна”. Це був додаток до тижневика “Рідний край”, в якому  Олена Пчілка завідувала літературним відділом, редагувала і видавала (1906–1914) у Києві, у 1915–1916-х – у Гадячі. Він друкував Лесю Українку, Максима Рильського, переклади українською мовою Миколи Гоголя, Михайла Лєрмонтова, Джонатана Свіфта, Чарльза Діккенса.
    
7. Залишила по собі багату мистецьку спадщину – вірші, п’єси, переклади, етнографічні збірки. Розпочала літературну діяльність з перекладів статей для журналів. Потім взялася за переклад творів світової класики: Овідія, Адама Міцкевича, Йоганна Вольфганга фон Гете, Ганса-Крістіана Андерсена, Віктора Гюго, Олександра Пушкіна, Михайла Лермонтова, Миколи Гоголя. Багато писала для дітей. У 1882-му вийшла друком книга “Українським дітям”. Із 1883 року надрукувала у львівському часописі “Зоря” вірші й оповідання. 1886-го вийшла її перша збірка поезій “Думки-мережанки”. Крім численних поезій, казок, оповідань, їй належать також п’єси “Весняний ранок Тарасовий” (1914), “Казка Зеленого гаю”, “Щасливий день Тарасика Кравченка” (1920), “Киселик”, “Скарб”, “Мир миром” (1921), “Кобзареві діти”. Деякі з них ставила на сцені організованого нею дитячого аматорського театру.  Авторка публіцистичних, літературно-критичних статей, нарисів і спогадів про українських діячів: “М.П.Старицький” (1904), “Марко Кропивницький яко артист і автор” (1910), “Євген Гребінка і його час” (1912), “Микола Лисенко” (1913), “Спогади про Михайла Драгоманова” (1926), “Автобіографія” (1930).
    
8. Критично ставилася до народництва Марка Вовчка, Івана Нечуя-Левицького, Олександра Кониського. Вважала, що селянський етнографізм віджив своє, модерна література потребує нової тематичної палітри. Тож героями її творів часто ставали представники тогочасної української інтелігенції, а темами – їхнє життя, складні психологічні пошуки і прагнення. Також Олена Пчілка привнесла в нашу літературу новий тип жінок: вольових, сміливих, героїчних дівчат-патріоток (“Юдіта”, “Козачка Олена”, “Діброва”). Серед найкращих творів: “Товаришки” (1887), “Світло добра і любови” (1888), “Солов’їний спів” (1889), “За правдою” (1889), “Півтора оселедця” (1908). Одночасно брала діяльну участь у жіночому русі, разом із Наталією Кобринською видала у Львові альманах жінок-письменниць “Перший вінок” (1887). 
    
9. Законодавиця моди на українську мову. Вважала її цілком спроможною в літературному осмисленні складних філософських, соціальних і суспільно-політичних проблем усупереч усталеній тоді позиції, буцімто українська придатна лише для зображення природи, побуту, кохання. Була активною поборницею права навчати рідною мовою дітей у школах. На відкритті пам’ятника Іванові Котляревському в Полтаві в 1903-му, попри заборону, виступила українською мовою. А в 1905-му була у складі української делегації, що на зустрічі в Санкт-Петербурзі з головою ради міністрів Сергієм Вітте вимагала відмінити заборону українського друку і шкільництва. 1907 року вона разом із Лесею Українкою, Павлом Житецьким і Миколою Лисенком підписала заяву міністрові народної освіти Російської імперії: “Необходимо дать украинскому народу возможность учиться на его родном языке. Интересы двадцатипятимиллионной массы народной достаточно важная вещь для того, чтоб нижеподписавшиеся могли выразить уверенность, что затронутый здесь вопрос будет внимательно исследован Вашим Высокопревосходительством и разрешен в том направлении, которого потребует как педагогия, так и интересы населения”. Цікавий факт зазначає дослідниця Віра Агеєва: “Олена Пчілка, Михайло Старицький, Іван Франко, Леся Українка взялися до реформування літературної мови. Воно тоді дістало назву “кування”, тобто виковування, витворення слів. Може видатися дивним, що загальновживані нині лексеми з’явилися “з примхи” відважних авторів. Так, Старицькому ми завдячуємо словами “мрія” та “майбутнє”, Олені Пчілці – прикметниками “палкий” і “променистий”. 
    
10. У роки Української революції видавала в Гадячі “Газету Гадяцького земства” (1917–1919). Туди переїхала після важких втрат початку нового століття – смерті сина Михайла в 1903 році, чоловіка 1909-го і доньки Лариси–Лесі 1913 року. У Гадяч Ольга Косач перевела і редакцію “Рідного краю”. У 1920-му за “контрреволюційні” виступи у Гадячі ж більшовики її заарештували. Після звільнення виїхала до Могилева-Подільського, а з 1921 року жила в Києві, працювала в Комісії етнографії та історії громадських течій Всеукраїнської академії наук. Від 1927-го –  член-кореспондент ВУАН. Написала такі праці: “Українські колядки”, “Українські народні легенди останнього часу”, “Українська гумористика”, “Українські узори”, “Українське селянське малювання на стінах” та інші. Попри це в останні роки життя зазнала переслідувань. Від репресій та арешту в 1930-му врятувала лише тяжка передсмертна недуга, через яку жінка не змогла самостійно пересуватися. Того ж року 4 жовтня Ольга Косач померла в Києві. Похована на Байковому кладовищі поруч із чоловіком Петром Косачем, сином Михайлом і донькою Ларисою. В останній путь її провожали лише найближчі. Над могилою більшовики заборонили виголошувати  промови. Тож останніми  були слова Грушевського: “Вічна Тобі пам’ять на рідній землі!” 

Михайло Драгоманов

1. Політик, філософ, історик, публіцист Михайло Драгоманов  народився 30 вересня 1841 року в Гадячі, що на Полтавщині. Старший брат Олени Пчілки. Освіту здобув у Гадяцькому повітовому училищі, згодом – у Полтавській гімназії. Закінчив історико-філологічний факультет Київського університету. Знавець рідної й світової культури (знав п’ять європейських мов). Лідер передової суспільно-політичної думки в Україні після смерті Тараса Шевченка. Вважав, що здобувши самостійність, українці займуть достойне місце серед народів світу. Бо відсутність незалежності “є головною причиною тієї хвороби, котра під’їдає всі зусилля українського народу”.
    
2. 18 травня 1861-го був серед тих, хто, зустрічав під Києвом домовину Тараса Шевченка. У виголошеній від імені студентства Київського університету промові він сказав: “Кожний, хто йде служити народу, тим самим надіває на себе терновий вінець”. Разом із ним були Володимир Антонович, Микола Лисенко, Тадей Рильський, Михайло Старицький. Згодом вони склали ядро київської Громади. І в кабінеті професора історії Володимира Антоновича та на домашніх зібраннях у Лисенків, Драгоманових, Косачів, Старицьких обговорювали й утверджували державну символіку, гімн, формували політичні товариства й партії.
    
3. У 1871 році Київський університет відрядив його за кордон. За три роки він відвідав Берлін, Прагу, Відень, Флоренцію, Гайдельберг, Львів. Це наукове турне було надзвичайно плідним для молодого вченого. Сформувало його критичні погляди, дало змогу зіставити свої переконання з західноєвропейським досвідом. 
    
4. Перший політичний емігрант у Російській імперії. За Емським указом, щоб присікти “небезпечну для держави діяльність українофілів, особисто імператор Олександр ІІ постановив “Немедленно выслать из края Драгоманова и Чубинського, как неисправимых и положительно опасных в крае агитаторов” із забороною в’їзду в Південні губернії і столиці, під таємний нагляд. В еміграційний період 1876–1895 роки проживав Відні, Женеві (там створив осередок української еміграції в Женеві, заснував Вільну українську друкарню).
    
5. “Українець” – не єдиний псевдонім Михайла Драгоманова. Наукові та публіцистичні праці підписував також як “Волинець”, “К.Василенко”, “М.Галицький”, “М.Гордієнко”, “П.Кузьмичевський”, “П.Петрик”, “Чудак”.
    
6. Засновник української зарубіжної періодики. Створив друкарню і видавав український громадсько-політичний та науково-літературний збірник “Громада” (перший безцензурний в історії української преси). Його п’ять випусків вийшли у Женеві протягом 1878–1882 років. У передньому слові до його першого випуску Драгоманов міркував: “Так-то по всіх наших українах стало тепер на однакове: ...скрізь мужицькі громади одного бажають,  скрізь виявилось однаково, що марні надії на кого-небудь, окрім на самі мужицькі громади. ...Ясно, що нашим людям найліпше: стати спільно, щоб дійти до свого; щоб жити по своїй волі на своїй землі. Що ж то значить: жити по своїй волі на своїй землі? Чи то значить тільки заложити свою окрему державу, як, наприклад, зробили це на наших очах італьянці? Безперечно, українці багато стратили через те, що в ті часи, коли більша частина інших пород людських в Європі складали свої держави, їм не довелось того зробити. Як там не єсть, а своя держава, чи по волі, чи по неволі зложена, була й досі ще єсть для людей спілкою задля оборони себе од чужих і задля впорядкування своїх справ на своїй землі по своїй волі”.
    
7. Його політичний ідеал – федеративна держава, побудована на самоуправних принципах на всіх рівнях – від сільської громади до державного управління. Вважав себе соціалістом, однак у центр уваги ставив свободу особистості. Критично сприймав марксизм і рішуче заперечував терористичні методи російських народників, вважаючи, що “чиста справа потребує чистих рук”. 
    
8. Популяризатор спадщини Тараса Шевченка. У друкарні “Громади” 1878 року тисячним накладом вийшов мініатюрний “Кобзар” із передмовою Федора Вовка та Антіна Ляхоцького і 12 поезіями, забороненими російською цензурою. Розмір книжечки за форматом був як пакунок європейського цигаркового паперу, що ввозився до Росії. Так ці примірники потрапили в Україну. У 1882 році Михайло Драгоманов видав у Женеві поему “Марія” із власним вступним словом і коментарями – спершу українською мовою, переданою латинським шрифтом, а 1885-го – в перекладі російською. Всього у Швейцарії  він видав без цензури 112 назв книг і брошур, у тому числі 37 українською мовою.
    
9. Автор понад 2 тисяч творів з історії, фольклористики, літературознавства. Працю “Чудацькі думки про українську національну справу” вважають заповітом науковцям у галузі дослідження української історії. “Чим став Драгоманов в історії українського відродження, – писав Михайло Грушевський, – завдяки сій громадській місії за кордоном, що … визволила його з-під тиску царського режиму, з місцевої буденщини і кружківщини, з-під цензурної езоповщини... Винесла на становище, що змушувало його протягом цілого ряду літ … нагадувати широкому культурному світові в найтемнішу добу українського життя, що Україна живе, не вмерла – і не вмре... Витягала українство з манівців провінціялізму і опортунізму на широкі шляхи світового куль­турного руху і змушувала орієнтуватись на перспективи загального по­літичного і соціяльного визволення. ... Місія Драгоманова зробила з сього погляду епоху в українськім житті”.
    
10. Останні шість років життя провів у Болгарії. 1889 року, прийнявши запрошення тамтешнього уряду, він став професором кафедри всесвітньої історії щойно заснованої Вищої школи в Софії (згодом – університету). Створив у ньому власну школу фольклористики. Користувався великим авторитетом  місцевої демократичної громади. Помер 1895 року і похований у Софії.

 Косачі

Корінням родина сягає Герцеговини на Балканах, де від ХІV століття жили Косачі. Згодом вони дісталися до Польщі, тоді – до містечка Мглин на Чернігівщині (нині – місто Брянської області, РФ). Вже у ХVІІ столітті Косачі ведуть свій рід від “польської корони шляхтича” Петра Косача. Деякі представники Косачів були визначними діячами українського літературного та громадського життя другої половини ХІХ–ХХ століття. 

Петро Косач 

1. Батько Лесі Українки походив із заможної української козацької аристократії. Народився 1 січня 1842 року в місті Мглин. Родина мала сімох дітей, Петро був найстаршим. Мати померла, коли йому виповнилося 6 років. Відтоді хлопчик виховувався під опікою тітки Параски, старшої материної сестри. Навчався в Чернігівській гімназії.
    
2. До Петербурзького університету вступив спочатку на математичний факультет, потім перевівся на правничий. За участь у заворушеннях був виключений з 2-го курсу. Переїхав до Києва і вступив на юридичний факультет Київського університету. Працював у Міністерстві юстиції, Київській палаті кримінального суду, канцелярії Київського губернатора. В серпні 1866 року молодий Косач став головою Новоград-Волинського мирового з’їзду.
    
3. У Києві увійшов до “Громади”, працював у недільних школах. Саме у рік його приїзду до міста (1862) Михайло Драгоманов об’єднав українофільські гуртки у “Громаду”. Петро тоді заприятелював із Михайлом Драгомановим, Володимиром Антоновичем, Павлом Житецьким, Миколою Лисенком, Михайлом Старицьким. Власним коштом видав перший збірник пісень Миколи Лисенка. У товаристві українців, які відроджували національну свідомість, культуру, мову, Петро Косач зустрів майбутню дружину. “Ми чули, що сестра Драгоманова була вже заручена з волинським мировим посередником Петром Косачем. Але цей Косач мав таку скромну зверхність, був такої тихої вдачі, що трудно було уявити собі, що могло з’єднати цю гарну панночку з цим простим, невидатним чоловіком. Аж пізніше я оцінила П.А.Косача. Це була людина таких міцних переконань, така прямолінійна і шляхетна в своїй громадській поведінці, така добра до людей, що мені стало зрозумілим, як розумна молода Драгоманівна вибрала саме його” (Із “Моїх споминів” Софії Русової). Обвінчалися Петро та Ольга в церкві села Пирогово поблизу Києва 28 серпня 1868 року.
    
4. Був першим чоловіком у декретній відпустці. Коли народилася Лариса, Олена Пчілка занедужала на анемію і на пів року поїхала на лікування до Європи. Тож тато залишився вдома з двома малими дітьми, взяв відпустку на роботі. Ольга Косач-Кривинюк (сестра Лесі Українки) описує:“Коли народилася Леся, то мати наша заслабла на тяжку анемію і мусіла серіозно лікуватися, не могла доглядати сама своїх двох малих дітей, а найгірше, не могла сама годувати Лесю, як вигодувала сина Михайла. Спробували знайти мамку Лесі, але невдало, бо змінилося їх 3 чи 4... Довелося годувати Лесю штучно, а за тих часів це була справа ще дуже незвична та невпорядкована. Леся почала сильно слабувати. Батькові тоді доводилося раз-у-раз їздити в службових справах і він розказував мені, як він до розпачу доходив, приїздячи додому та застаючи Лесю в тяжкому стані. Врешті, батько взяв відпустку спеціяльно для того, щоб доглянути Лесі, бо боявся, що інакше вона загине. Взявся пильно виконувати всі лікарські приписи і врешті досягнув того, що Леся не лише залишилася при житті, а й зовсім одужала та поправилася. 
    
5. Петро Косач дуже любив усіх своїх шістьох дітей, але таки “особливо був ніжний до Лесі”. “Любив і шанував її завжди безмірно”. Батькові листи пройняті тривогою за здоров’я, її негаразди й радістю з приводу письменницьких успіхів. дуже переймався стосунками Лесі та Климента, в якого була відкрита форма туберкульозу. Знаменно, що неохочий до подорожей, тяжко хворий на серце, Петро Косач усе-таки зважився поїхати до Лесі в Ялту за пів року до смерті, восени 1908 року. Ніби відчув, що ця зустріч буде останньою.
    
6. Отримував запрошення на бали, мав право на членство в клубах як статський радник, a певний період навіть маршалок Володимир-Волинського та Ковельського повітів. Та ці дворянські привілеї цікавили подружжя Косачів лише формально – як можливість забезпечити дітям у майбутньому добру освіту й працю.
    
7. Був людиною заможною, забезпечував безбідне життя родини, спонсорував громадську діяльність. Як свідчить службовий формуляр 1899 року, він мав успадковані земельні ділянки в Чернігівській губернії (в місті Мглин) і маєток у Колодяжному (471 десятину). Дружині Ользі належала садиба Зелений Гай на Полтавщині (100 десятин). Річна платня Косача становила 2500 рублів. До того ж він був дбайливим господарем, давав добрий лад усім своїм землям. Та майже всі чималі кошти (крім тих, які йшли на утримання сім’ї) він віддавав на українські громадські справи. Окрім того, п’ятеро дітей отримали вищу освіту, а Леся приватну, досить дорогу на ті часи.
    
8. Садибу в Колодяжному планував і забудовував особисто. Розпочав, коли переїхали до Луцька, навесні 1879 року. 1882-го завершив “великий” будинок і сім’я переїхала до нього. Олена Пчілка згадувала, що саме тут почалася її активна літературна і видавнича діяльність: “До часу проживання нашого в Колодяжному припадають перші мої спроби в поезії, але ніде я тих поезій не друкувала і вже геть пізніше зібрала їх і видрукувала окремою книжечкою “Думки-мережанки”. Та в Колодяжному проте ж оддала я вперше мій белетвір до друку”. Потім цей будиночок назвали “старим”, бо звели інший, на три кімнати, так званий “сірий” із великою просторою вітальнею. У ній  Косач на пропозицію дружини облаштував сцену на невеликому підвищенні для влаштування домашніх вистав і літературних вечорів. На такі вечори до Косачів часто приїздили численні друзі, українські громадські діячі й письменники Іван Франко, Микола Лисенко, Михайло Старицький. За що цей маєток стали називати Волинськими Афінами.
    
9. Добре знав світову літературу, був першим критиком і поціновувачем творів дружини, дочки Лесі Українки, сина Михайла, який творив під псевдонімом “Обачний”, невістки Олександри (Грицька Григоренка). Фінансував чимало видань, а також українські періодичні часописи й альманахи. 
    
10. Помер 2 квітня 1909 року. Похований у Києві на Байковому цвинтарі. Все, що мав, поділив заповітом порівну між своїми дітьми і дружиною. Синові Михайлові і Лесі незадовго до своєї смерті віддав їхні частини грошима. 

Леся Українка

1. Лариса Косач-Квітка (Леся Українка) народилася 25 лютого 1871 року в Новограді-Волинському. Родина мала шестеро дітей. Лариса була другою. Із старшим на півтора року братом Михайлом були нерозлийвода, за що двійко дістало прізвисько “Мишолосіє” (в дитинстві Ларису називали Лосею). Вона мала також сестер Ольгу, Оксану, Ізидору та брата Миколу. 
    
2. Була винятково обдарованою. Хоч мама вважала її малорозвиненою, а  найвище цінувала Михайла. В чотири роки дівчинка самостійно читала, у п’ять освоїла гру на фортепіано, в шість – майстерно вишивала, а у дев’ять написала перший вірш “Надія” під враженням від засудження тітки Єлі (батькової сестри Олени) на заслання до Сибіру за участь у революційному русі. У 12 років переклала Гоголівські “Вечори на хуторі біля Диканьки”.
    
3. Не закінчила ні гімназій, ні університетів, навчалася дистанційно – вдома за програмою матері, під опікою дядька Михайла Драгоманова і брата, а також репетиторів, які допомагали опанувати музику і живопис. Під наставництвом тітки Олени і першої дружини Миколи Лисенка Ольги о’Коннор Леся вправно грала на роялі, імпровізувала. У 1885 році з Києва до Колодяжного спеціально для Лесі привезли музичний інструмент фірми “Мекленбург”, який назвали “Лесиним”. Однак у 10 років у дівчинки діагностували туберкульоз кісток. Місяці вона проводила із загіпсованими руками, пережила операцію з видалення кісток кисті руки. Тому від музичної кар’єри довелося відмовитися. Так само, як і від малярства. Сьогодні мало хто знає, що Леся Українка подавала надії як перша жінка-мариністка. На жаль, до сьогодні збереглася лише одна її картина.
    
4. Велика поліглотка. Знала українську, російську, польську, болгарську, давньогрецьку, латинську, англійську, німецьку, французьку та італійську мови. Вивчила їх, щоб читати твори в оригіналі та перекладати для українського читача, в тому числі античних авторів. Послуговуючись науковими перекладами і дослідженнями французьких і німецьких сходознавців, переклала  з давньоєгипетської, давньоіндійської, староіранської, вавилонської, ассирійської, давньоєврейської літератур тексти до підручника “Стародавня історія східних народів”. Його писала упродовж 1890–1891 років для навчання молодшої сестри Ольги. Ольга й видала книгу 1918 року в Катеринославі (тепер Дніпро). Для впровадження української літератури в російське середовище перекладала українські твори російською мовою, наприклад, у Ростові-­на-­Дону у видавництві “Донская речь” вийшли друком оповідання Івана Франка. Цікаво, що у грудні 1889 року Леся Українка в листі до Брата Михайла виклала цілісну програму перекладів найкращих творів світової літератури із переліком авторів. “Коли перекладча літ[ература] має видаватись для народу (для простого народу), то тоді каталог творів до перекладання можна, і навіть треба, скоротить, бо навіщо ж народові, принаймні тепер, тії Полі Бурже, Байрони, Леопарді та хоч би й Шиллер і Гете? Коли ж се видання має бути і для інтелігенції, то тоді список треба б іще розширити, помістити туди: Сервантеса, Бомарше, Петрарку, Шеньє, Бальзака, Леконт де Ліля, Вальтер Скотта, Вольтера, Руссо, Сталь, Сирокомлю, Конопніцьку, Надсона, Некрасова”. Крім них, Лесин каталог творів для нагальних перекладів включав Тургенєва, Жорж Санд, Байрона, Беранже, Бернса, Гаршина, Гейне, Гюго, Діккенса, Достоєвського, Єжа (зазначено, що в творі цього письменника герой – українець), Жорж Санд, Залеського, Золя, Короленка, Крестовського, Леопарді, Лонгфелло, Міцкевича, Мольєра, Мур, Пушкіна, Пруса, Свіфта, Сенкевича, Словацького, Теннісона, Толстого, Тургенєва, Шекспіра, Щедріна, Франсуа Коппе, Лермонтова, Флобер та багатьох інших.
    
5. Псевдонімом “Леся Українка” підписала перший надрукований вірш “Конвалія” у львівському часописі “Зоря” (1884). Вважають, що цей псевдонім юна поетеса взяла від дядькового “Українець”. Проте є ще одна версія – ім’я  мало вказувати читачам Галичини, що автор походить із Великої України. Через десятиліття публікацій у періодиці побачила світ перша поетична збірка “На крилах пісень”, видана 1893-го у Львові коштом родини. В підготовці до друку брав участь Іван Франко. До неї увійшла хрестоматійна “Contra spem spero” (“Без надії сподіваюсь”), яку часто трактують як життєве кредо поетки. Друга поетична збірка “Думи і мрії” із поетичними циклами “Мелодії”, “Невільничі пісні”, “Відгуки”, “З пропащих років”, “Кримські відгуки”, поемами “Давня казка” та “Роберт Брюс, король шотландський” вийшла теж у Львові  восени 1899 року. А третя збірка поезій “Відгуки” і книжка “Дитячі гри, пісні й казки з Ковельщини, Луччини та Звягельщини на Волині. Зібрала Л.Косач. Голос записав К.Квітка” побачили світ 1902 року в Чернівцях. Від 1904-го більшість творів Лесі Українки у першодруку з’являлися в “Літературно-науковому віснику”. Поетичний доробок Лесі Українки складає більше 250 віршів і 12 ліричних та ліро-епічних поем. У прозі працювала в малих жанрах: понад 20 оповідань, образків, нарисів; ще майже стільки лишилося у фрагментах і планах. У драматичному спадку переважають біблійні та античні образи і сюжети. Створила цілий новий світ драматургії – “Кассандра”, “У пущі”, “Оргія”, “Руфін і Прісцілла”, “Адвокат Мартіан”, “Вавилонський полон”, “Камінний господар”, “Лісова пісня”. Усього з-під пера авторки вийшло 24 драматичні твори.
    
6. Брала активну участь в об’єднанні молодих українських літераторів “Плеяда” (кінець 1880-х – початок 1890-х). На його засіданнях обговорювали літературні твори, проводили конкурси перекладів, складали плани видання світової літератури українською мовою тощо. Роботою молодих письменників опікувалися Микола Лисенко, Михайло Старицький та Олена Пчілка.
    
7. Все життя цікавилася фольклором. Сама була його визначним носієм – знала майже 500 народних пісень, особливо любила веснянки, щедрівки, весільні та обжинкові пісні, казки, загадки і приповідки. Багато народних пісень поетеса знала сама. Перша її фольклористична праця – “Купала на Волині” – опублікована 1891 року, а останній великий цикл пісень з її голосу записав Климент Квітка в 1913-му. Цікавий факт: 1908 року Леся Українка виділила із власних статків 300 рублів для Філарета Колесси. Завдяки цьому внеску він зміг записати багато дум для фундаментального видання.
    
8. Лікувалася Леся на багатьох українських, європейських курортах, Кавказі, Азії. Перше хвороба привела її з матір’ю до Криму в 1890 році. Приймала грязі в Саках, Євпаторії. Подорожувала до Севастополя, Ялти, Бахчисарая, який порівняла з біблійним райським садом. Наступного року знову приїхала в Євпаторію. Ще був період, коли вона майже рік прожила в Ялті, де познайомилася із Сергієм Мержинським. Востаннє Леся з чоловіком побувала в Криму в 1907–1908-х, відвідали Севастополь, Балаклаву, Алупку, Ялту, Євпаторіїю.  Проходила курси лікування і в Берліні (тут її прооперували). Дві зими – 1902-го і 1903-го прожила в Італії. У 1894 році провідувала дядька Михайла Драгоманова в Софії. Мешкала там більше року, працювала в дядьковій бібліотеці. В Софії поетеса пережила його смерть 8 червня 1895 року. З 1909 до 1913 року тричі виїжджала до санаторію в Єгипет. Від 1907 року мешкали за місцем служби чоловіка в Тбілісі, а потім, відповідно до нових призначень Квітки в Телаві (тут прожили два роки), Кутаїсі (тут написала “Лісову пісню”), Хоні. Померла Леся Українка в грузинському Сурамі.
    
9. Леся не могла залишитися осторонь політичного життя країни, яка вже кілька століть перебувала під іноземними пануваннями. Вона цікавилась соціалістичними ідеями, товаришувала з Іваном Франком та іншими відомими діячами того часу. На початку 1896 року Леся Українка та Іван Стешенко створили в Києві Українську соціал-демократичну групу. Готували агітаційно-просвітницькі брошури, налагоджували співпрацю з іншими організаціями, гуртували свідомі сили довкола європейської соціалістичної платформи, а не великодержавно-російського “витрактування лівої ідеї”, виробляли стратегію розбудови українського громадсько-політичного і культурного простору. У 1900-х переконання поетеси помітно радикалізувалися в національно-демократичний бік. Сама ідея постання Української соціал-демократичної групи, як згодом і підтримка РУПу та Української соціал-демократичної робітничої партії “Спілка”, визначалися нагальною потребою витворення автономного політичного проєкту. Під час революції 1905 року брала участь у згуртуванні людей на боротьбу проти російського самодержавства. У січні 1907-го відбувся обшук в її квартирі на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці, 87 у Києві (тепер Саксаганського). Знайшли і конфіскували заборонену літературу, а Лесю разом із сестрою Ольгою затримали на добу. Відтоді перебувала під постійним наглядом поліції, яка  називала її “малороссийской сочинительницей”.
    
10. Померла Леся Українка 1 серпня 1913 року в Грузії. Через тиждень домовину залізницею доправили до Києва. Похорон відбувся наступного дня. Процесію від вокзалу до Байкового цвинтаря супроводжували жандарми, які скеровували ходу бічними вулицями. Було заборонено співи, промови, навіть нести в руках квіти й вінки, з яких зрізали стрічки із написами. Поховали Лесю Українку біля брата і батька. 

Климент Квітка 

1. Чоловік Лесі Українки, правник, засновник української музичної етнографії, музикознавець. Народився 4 лютого 1880 року на Сумщині. Батько Климента рано пішов з життя. Мати змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщиків Карпових у Київ. Тут він і здобув освіту в Київському музичному училищі та фах юриста в Київському університеті святого Володимира.
    
2. Із Лесею Українкою познайомився 1898 року на зібранні літературно-артистичного гуртка Київського університету. Через дев’ять років – у 1907 році – вони побралися. Жінка лагідно називала його Кльоня. Стосунки Лесі Українки та Климента Квітки видавалися викликом дуже багатьом сучасникам. По-перше, було помітно, що він значно молодший за неї (на 9 років). По-друге, вони кілька років, усупереч тодішнім традиціям, жили в громадянському шлюбі. І це викликало спротив навіть у батьків Лесі. Тільки під величезним тиском рідних 1907 року вони погодилися на церковний шлюб.
    
3. Працював товаришем Генерального секретаря судових справ і заступником Міністра юстиції УНР у 1917–1918 роках. Був серед ініціаторів створення Українського правничого товариства у Києві. За гетьмана Павла Скоропадського у травні–жовтні 1918 року входив у Комісію з питань правничої термінології, очолював її лексикографічну секцію.
    
4. На початку 1920-х років поринув у музикознавство. Працював у Всеукраїнській академії наук, де організував Кабінет музичної етнографії. Одночасно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті імені  Лисенка. Під час процесу щодо сфабрикованої справи Спілки визволення України був під наглядом НКВД. 
    
5. Двічі його заарештовували радянські спецслужби. Вперше – 1933 року, коли за політичними звинуваченнями він провів у в’язниці півтора місяця. Залишившись без роботи і засобів до існування, побоюючись нового арешту, він переїхав до Москви, там отримав  посаду професора консерваторії і курс музики народів СРСР. Проте на початку 1934-го за ним знову прийшли у так званій “Справі славістів”. Того разу Квітку ув’язнили на три роки. Покарання відбував у сумнозвістному концтаборі “Карлаг” у Казахстані. Завдяки тому, що підготував з англійської мови до вступу в престижний виш Москви дочку начальника табору, 1936 року Климента Квітку достроково звільнили. Він повернувся до роботи в Московську консерваторію. Там він працював до кінця життя.
    
6. Знав 18 іноземних мов, надзвичайний ерудит. Розробив методику польових досліджень – як робити, як опрацьовувати і як записувати. Завдяки цьому зібрав і зберіг шість тисяч народних пісень. Понад 200 з них композитори використали як теми для симфонічно-інструментальних творів. Наприклад, Микола Леонтович на основі зібраних Климентом Квіткою пісень створив найвідоміші хорові композиції. 
    
7. Автор понад сотні наукових праць з етнографії та музикознавства. Відігравав важливу роль в збереженні кобзарської музики за допомогою запису звуку нещодавно винайденим фонографом. Зробив унікальні записи дум кобзаря Гната Гончаренка, голосів Лесі Українки та Івана Франка. Багато теоретичних робіт присвятив українському музичному фольклору. Йому належать також праці з вивчення народних музичних інструментів, навчальні та методичні посібники. Розробив теоретичні основи етномузичної соціології та історико-порівняльного вивчення музики етнічно споріднених народів (слов'ян, тюрків). Зробив низку важливих відкриттів, як за піснею можна зрозуміти розвиток або асиміляцію етносів.
    
8. Зробив величезний внесок у збереження спадщини Лесі Українки. Зокрема, брав діяльну участь у підготовці до друку першого семитомника Лесі Українки (вийшло у 1923–1925 роках у харківському видавництві “Книгоспілка”).
    
9. В Україну його не випускали. Помер 19 вересня 1953 року в Москві.

 Юрій Косач 

1. Племінник Лесі Українки, наймолодший письменник династії Драгоманових-Косачів. Він першим ґрунтовно досліджував історію родини. Інтелектуал, один із найобдарованіших митців-емігрантів, який здобув найбільш суперечливі оцінки в середовищі української діаспори. Народився 1908 року в селі Колодяжному. Єдиний син брата Лесі Українки Миколи Косача. Навчався у Польщі: Львівській академічній гімназії імені Юзефа Пілсудського та правничому факультеті Варшавського університету, де долучився до активної громадської діяльності. Ініціював створення в Колодяжному “Просвіти”. Входив до культурно-освітнього товариства “Основа”, радикальної націоналістичної організації “Чорноморці”. Як начебто учасник Української військової організації на початку 1930-х років потрапив до тюрми. У 1933-му вийшов із в’язниці та виїхав за кордон. Спочатку опинився у Празі, де працював в історичному архіві та вивчав архітектуру в Карловому університеті. Пізніше перебрався до Парижа – там працював простим робітником і відвідував лекції в Сорбонні. 

2. У літературі дебютував 1925 року оповіданням “Червоношкірі й запорожці”, що вийшло в часописі Пласту “Молоде життя”. В ньому Юрій Косач друкував прозу і поезію впродовж трьох років навчання в гімназії. В студентські роки співпрацював із багатьма журналами, зокрема львівськими “Смолоскипом”, націоналістичним “Літературно-науковим вісником” (редактор Дмитро Донцов) і прорадянськими “Новими шляхами” (під редакцією Антіна Крушельницького), з яким раптово перервав стосунки. 1931 року з'явилася перша книга письменника – збірка оповідань “Чорна пані”. У ті роки активно співпрацював із європейськими діаспорними і західноукраїнськими виданнями: “Розбудова нації” (Прага), “Ми” (Варшава), “Самостійна думка” (Чернівці), “Назустріч”, “Дзвони” (Львів). Одна за одною з’являються нові книги – історична повість про декабристів “Сонце в Чигирині” (1934), збірки поезій “Черлень” із присвятою Миколі Хвильовому і “Мить з Майстром”, повість “Дивимось в очі смерті”, книга літературних нарисів “На варті нації”, кілька розділів історично-пригодницького роману “Затяг під Дюнкерк” (1936), збірки оповідань “Клубок Аріадни”, “Тринадцята чота”, “Чарівна Україна” (1937).  

3. Лауреат найпрестижнішої мистецької відзнаки на Західній Україні та еміграції ТОПІЖа. У 1935 році Товариство письменників і журналістів імені Івана Франка присудило Косачу другу премію за “Сонце в Чигирині” та “Черлень”. А в 1938-му – за “Клубок Аріядни”, “Тринадцяту чоту” і “Чарівну Україну” дістав вже першу премію ТОПІЖу і премію Українського Католицького Союзу. В цей же рік з’явилася перша драма письменника – сатирична комедія “Кирка з Льолею”. Вона теж мала великий успіх – отримала першу премію ТОПІЖу й успішно вийшла на сцену пересувного театру імені Івана Котляревського. Загалом у драматичному доробку – більше 20 п’єс. Не менше вражає плідність Косача прозаїка та поета. Художнім роздумам про історію України присвятив епічні полотна  “Рубікон Хмельницького”,  “День гніву”, “Вечір у Розумовського”, події в Україні напередодні Першої світової війни відтворено у “Сузір’ї Лебедя”. Історичною містикою сповнені  оповідання про Миколу Гоголя “Гірке життя синьйора Нікколо” та “Дійство Юрія Переможця”.  

4. Відзначився як перекладач, літературознавець, критик, цікавився історією, політологією, соціологією, мав хист до малювання, музики. Як публіцист активно виступав на сторінках журналу “Нація в поході” прихильників гетьмана Павла Скоропадського в Берліні. Там його й застав початок Другої світової війни. За деякою iнформацiєю, до початку 1943-го Косач працював у вiддiлi пропаганди мiнiстерства закордонних справ Нiмеччини, а пiзнiше – у такому ж вiддiлi мiнiстерства окупованих схiдних територiй, дописував для берлiнського двотижневика для остарбайтерiв “Дозвiлля”. Згодом вдалося перебратися до Львова, де виступав у Літературно-мистецькому клубі, друкувався – романи і драми (у той час його п'єси із шаленим успіхом ставилися на львівських сценах), статті для газет і журналів. Неодноразово потрапляв і в скандали і кримінальні “пригоди”, через що письменницьке середовище відвернулося від нього. 1944 року перед вступом червоної армії переїхав у Краків. Опинився у німецькому концтаборі і мало не загинув на каменоломнях. 

5. Входив до ініціативної групи зі створення МУРу. Після звільнення розшукав дружину Мар’яну, доньку українського художника Федора Кричевського. Жив у Мюнхені. Тоді разом із Уласом Самчуком, Юрієм Шерехом, Іваном Багряним та іншими займався створенням Мистецького Українського Руху, організації письменників у німецьких таборах для переміщених осіб. У МУРі був членом правління, виступав із літературно-критичними оглядами, доповідями. Найрезонансніша – “Криза сучасної української лiтератури” про те, що до світоглядних банкрутств письменство призвела надмiрна заполітизованість мистецького життя. Духовні проблеми еміграції філософськи осмислює у повісті “Еней та життя інших” і сатирично висміює в драмі “Ордер” про те, як безпринципні підлабузники випрошують у влади ордер на прожиття. Багато емігрантів різко і навіть вороже сприйняли твір. Крім того, суперечливе і неприхильне ставлення заслужив через постійні заяви про вихід із МУРу. 

6. 1949 року разом із Мар’яною та дворічним сином Юрієм переїхав до США, адже табори дi-пi (від англійських слів “displaced persons” – переміщені особи) розформували, а МУР розпався. Невдовзі після переїзду письменника спіткала особиста криза – його кинула дружина, забравши маленького сина, а ще за кілька років у Торонто помер двадцятилітній син Богдан. 

7. У США в пошуках заробітку Косач пробував себе будь-де: і вантажником, і будівельником, лісорубом і муляром, чистильником вікон хмарочосів і готельним прибиральником, робітником на суднобудівних верфях Каліфорнії, конторським клерком, золотошукачем на Алясці, нічним сторожем у Принстонському університеті. На чужині він зiткнувся з байдужiстю, подекуди й ворожiстю української мистецької громади. Письменник Григорій Костюк згадував: “Там закорінена вже добре українська громада не зустріла його належно, не посприяла йому бодай в елементарному життєвлаштуванні. А можливості до цього в неї були, бо ж таких еміґрантів, як Косач, приїхало тоді не надто й багато. Однак ні тодішнє керівництво українських організацій (як от ЗУАДК, УККА, чи УНС), ні редакція газети “Свобода”, ні Український робітничий союз (УРС) та його орган “Народна воля”, – жадна з цих інституцій не знайшла бодай найпростішої роботи для Косача”. Щоправда, той таки Костюк пропонував Косачу увійти до складу “Слова”, і Косач погодився, але наступного місяця повідомив, що не має жодного наміру “взагалі співпрацювати з еміграцією”. 

8. Скориставшись духовною й емоційною кризою Косача, радянські функціонери запропонували співпрацю. Так літератор став редактором і дописувачем у прорадянському часописі “За синім океаном” (ЗСО), що виходив у Нью-Йорку в 1959–1963 роках і з невідомих причин раптово закрився. Сам Косач пояснював, що взявся за цю працю, оскільки “це ж для всього українського народу, а не для якоїсь зачумленої еміграції”. За колаборацію Юрій Косач дістав можливість відвідувати Україну, друкуватися там і брати участь у її літературно-громадському житті. До 150-ої рiчниці Тараса Шевченка дозволили приїхати на батьківщину і навіть об’їздити її вiд Волинi до Харкова, звісно, в супроводі кагебістів. До середини 1980-х Косача з десяток разів запрошували на рiзноманiтнi урочистостi, та чи не найважливішим для нього був 100-літній ювілей Лесi Українки. Хоча тісного спілкування з родиною, без тих-таки спецслужб, не дозволяли. 

9. Неодноразово зустрічався з представниками американської розвідки. За документами Центрального розвідувального управління США,  детально розповідав  поїздки до України, контакти з українськими письменниками: “Вони [українські письменники] заохочували його далі випускати журнал “За синім океаном”. Вони говорили про американських та канадських проґресивістів як про дурнів”; “У Спілці письменників Косач зустрівся з Євгеном Гуцалом. Він був дуже радий, коли Косач похвалив його поезію. За повідомленням, письменники похвалили Косача за його роботу над журналом “За синім океаном” і порадили йому продовжувати це видання. Пізніше він сказав ..., що натомість радянські офіційні представники у Києві більше не зацікавлені у тому, щоб продовжувати публікувати журнал”.

10. Останні роки жив дуже бідно, хворів. Заповідав бізнесменові Мар’яну Коцю поховати його у Києві на Байковому кладовищі або на Волині в Колодяжному біля батька. Однак спочинок Юрій Косач знайшов 11 січня 1990 року на українському православному цвинтарі в Баунд-Брук у Пассейку, штат Нью-Джерсі.