Інформаційні матеріали до річниці вигнання нацистських окупантів з України
Указом Президента України від 20 жовтня 2009 року № 836 в Україні встановлено День визволення України від фашистських загарбників. Його відзначають щорічно 28 жовтня.
У зв’язку з цим Український інститут національної пам’яті звертається до українських медіа, органів державної влади та місцевого самоврядування з проханням врахувати такі акценти щодо вшанування цієї дати.
Передусім наголошуємо на необхідності послуговуватися у тематичних публікаціях і виступах на урочистих або меморіальних заходах юридично та науково виваженою термінологією. Зокрема, Законом України «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939–1945 років», ухваленим як нагадування, що Друга світова війна 1939–1945 років розпочалася внаслідок домовленостей націонал-соціалістичного режиму Німеччини і комуністичного тоталітарного режиму СРСР і стала найбільшою трагедією людства у XX столітті, як данина пам’яті всім її жертвам. У статті 2 Закону йдеться, що серед основних форм увічнення перемоги над нацизмом є відзначення днів вигнання нацистів з України, Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя, інших адміністративно-територіальних одиниць, а також недопущення фальсифікації історії Другої світової війни у наукових дослідженнях, навчально-методичній літературі, підручниках, медіа, публічних виступах представників державних органів, органів місцевого самоврядування, посадових осіб.
Термінологічні зауваги
1. Український інститут національної пам’яті пропонує використовувати термін «вигнання нацистських окупантів із України» замість сполучення «визволення України від фашистських загарбників».
Термін «визволення» передбачає волю, свободу, а 1944 року із вигнанням нацистів Україна не отримала волю, а опинилася під іншим пануванням, наслідками якого стали масові репресії та депортації сотень тисяч українців, поляків, інших національних груп і всього кримськотатарського народу.
СРСР ставив за мету не визволення Українського народу, а повернення його до складу радянської імперії. Волю і свободу Український народ отримав тільки після 24 серпня 1991 року. Тож визволення України відбулося з розпадом Радянського Союзу.
2. Кліше «фашистські загарбники» нав’язане радянською пропагандою. Його широко використовували в науковій і художній літературі, кіно, радіо і телебаченні, пресі. Натомість правильно вживати «нацистські окупанти».
3. Також звертаємо увагу, що замість сталінського пропагандистського визначення «Велика Вітчизняна війна» слід послуговуватися історично коректним – «Друга світова війна 1939–1945». Адже її український вимір не обмежується хронологічними рамками воєнного конфлікту 1941–1945 років між СРСР і Третім Рейхом. Для українців війна з нацизмом розпочалася 1 вересня 1939 року, коли Третій рейх та СРСР як союзники напали на Польщу, і Львів та інші західноукраїнські міста зазнали бомбардувань.
Ключові повідомлення
Боротьба за свободу проти іноземного агресора є обов’язком кожного представника народу, над яким нависла загроза поневолення.
Акцент на вшанування не міфічного «радянського народу-переможця», а кожного, хто боровся проти поневолювачів.
Вигнання нацистів з українських територій стало можливим завдяки масовій участі українців у лавах як Червоної армії, так і українського визвольного руху (ОУН та УПА). Український вимір Другої світової війни – це боротьба на всіх фронтах і театрах воєнних дій: не тільки на Східному фронті, а й у лавах руху опору інших країн, арміях союзників, що воювали в Італії і Франції, на Далекому Сході та Тихоокеанському театрі воєнних дій. Маємо пам’ятати усіх.
Вигнання нацистів з України стало можливим завдяки об’єднанню зусиль всієї антигітлерівської коаліції та визвольних антинацистських рухів. Спільна перемога не була б можливою без спільних зусиль.
На боці антигітлерівської коаліції на фронтах Другої світової війни боролося українців більше, ніж, наприклад, британців. Українців у війні загинуло більше, ніж сукупні людські втрати Великої Британії, Сполучених Штатів Америки, Польщі, Канади та Франції.
Вигнання нацистських поневолювачів не принесло Україні спокою і свободи, а обернулося поверненням комуністичного терору, масовими депортаціями, переслідуванням інакодумців.
Досвід боротьби із нацизмом вчить, що війна завжди закінчується у столиці агресора.
Історична довідка
Друга Світова війна розпочалася для України 1 вересня 1939 року із бомбардувань Львова силами люфтваффе. 11 вересня частини Вермахту увійшли до Галичини, але за таємними домовленостями між Гітлером і Сталіним німецькі війська за 2 тижні відступили на захід.
17 вересня 1939 року у війну на боці нацистського агресора вступив СРСР.
22 червня 1941 року розпочалася війна між вчорашніми союзниками – Третім Рейхом та СРСР, внаслідок чого до кінця року більшу частину України окупували німецькі війська. У грудні 1941–січні 1942-го радянські війська організували перший великий контрнаступ на території України, але зайняли лише незначні ділянки в Криму та під Барвінковим. Спроба навесні 1942 року розвинути попередній успіх призвела до двох катастрофічних поразок радянських сил у Криму і під Харковом та їхнього відступу аж до Волги. Всю нашу територію зайняли окупанти.
У лютому наступного року, розвиваючи наступ після перемоги під Сталінградом, Червона армія зайняла Харків і деякі інші українські міста, але вже в березні залишила їх через німецький контрнаступ. Лише восени розпочалось остаточне вигнання з України нацистських окупантів.
28 жовтня 1944 року радянські війська вийшли на околиці міста Чоп на Закарпатті. Однак боротьба на тій ділянці розтягнулася аж до 25–26 листопада.
У вигнанні окупантів брала участь вся Україна: регулярні радянські війська та червоні партизани, національне підпілля на чолі з Українською повстанською армією і бійці на усіх інших фронтах світу, що наближали спільну перемогу над Гітлером.
Але подіями жовтня–листопада 1944-го війна не скінчилася. Українці воювали в Європі до 8 травня 1945 року, а в Азії – до 2 вересня. На українських землях збройний спротив радянській владі тривав ще майже два десятиліття.
Вигнання нацистських окупантів супроводжувалося вчиненням масових злочинів, організованих сталінським режимом і вчинених радянськими військовими. Одним із таких злочинів було масове використання на найнебезпечніших ділянках фронту «чорносвитників» – поспіхом мобілізованих радянським командуванням (польовими військкоматами) місцевих чоловіків, яких кидали у бій непідготовленими, необмундированими та неозброєними. У 1943–1944 роках українські армійські частини Червоної армії використовувалися в боях проти національного підпілля, що означало спричинення братовбивчої війни між українцями, що служили у РСЧА та УПА.
В очищеному від німців Криму у 1944 році радянська влада здійснила низку депортацій, зокрема повністю виселила до Середньої Азії 180 тисяч кримських татар.
Українці продовжували зазнавати втрат і після закінчення війни – масові репресії продовжувалися аж до смерті Сталіна. На Західній Україні під час придушення національного руху, за різними даними, було вбито 150 тисяч осіб, заарештовано 130 тисяч і депортовано понад 200 тисяч.
Унаслідок організованого масового голоду 1946–1947 років в Україні загинуло до мільйона людей. Кількість військових і цивільних жертв війни історики оцінюють у 8–10 мільйонів українців. Пошкоджено або знищено внаслідок боїв і каральних дій окупантів 700 міст, 28 тисяч сіл, 16 тисяч підприємств.
Спростування міфів, пов’язаних із вигнанням нацистських окупантів з України
Міф 1. Буцімто 28 жовтня 1944 року нацистських окупантів остаточно вигнали з України.
Насправді. Німецькі війська остаточно залишили територію України наприкінці листопада 1944 року.
День 28 жовтня на відзначення цього факту обрано не зовсім коректно. Спочатку в СРСР вигнання нацистів із Радянської України відзначали 8 жовтня, оскільки саме цього дня в 1944-му радянські війська вибили німців з території УРСР в її тодішніх кордонах. Проте згодом урочистості святкування вирішили перенести на 28 жовтня з урахуванням подій на Закарпатті (влітку 1945 року згідно з міждержавним договором Чехословаччина передала Радянському Союзу), де 28 жовтня 1944 року радянські війська лише розпочали бої за Чоп. Остаточно ж вибили противника із Закарпаття лише 25–26 листопада.
Міф 2. Вигнання німецьких окупантів було визволенням України.
Насправді. Визволення означає здобуття волі, але в 1944 році цього не трапилося. Визволення України відбулося тільки 24 серпня 1991 року з розвалом Радянського Союзу.
До 1941 року Радянський Союз був тоталітарною державою. Такою він залишився і після 1944-го. Партійна диктатура і політичні репресії не припинилися.
Під час війни радянське керівництво намагалося заохотити народ України до боротьби, підтримуючи патріотичні почуття людей та обіцяючи послабити політичний режим після перемоги. Українській інтелігенції, митцям дозволили писати на теми, заборонені доти як прояв «буржуазного націоналізму». Чотири армійські фронти назвали українськими. Запровадили орден Богдана Хмельницького; заснували республіканські міністерства оборони та закордонних справ. Проте після війни обіцяне було згорнуто, засуджено або просто не реалізовано. Включення ж УРСР до ООН аж ніяк не свідчило про суверенну позицію України на міжнародній арені, а банально слугувало політичним цілям СРСР – прагненням мати більше голосів під час голосування.
Не вважаючи вигнання німецьких окупантів визволенням, українське націоналістичне підпілля продовжило боротьбу за незалежність України. З поверненням радянської влади на територію України сталінське керівництво суттєво збільшило масштаби депортацій до віддалених регіонів СРСР великих груп населення – поляки Західної України, а також підозрювані в допомозі українському підпіллю та УПА, кримськотатарський народ, греки, болгари, вірмени Криму. Різних правових обмежень і переслідувань зазнали ті, хто перебував на окупованій території, остарбайтери, полонені червоноармійці.
Міф 3. Росія і без України могла перемогти німецьких окупантів.
Насправді. Внесок України у розгром гітлерівської Німеччини та її союзників важко переоцінити.
Мешканці УРСР взяли активну участь у протидії гітлерівській агресії. За весь час війни між СРСР і Третім Рейхом жителі УРСР складали приблизно 7 мільйонів (23 %) особового складу збройних сил СРСР, що більше війська Великої Британії, яка мобілізувала до 6 мільйонів громадян. Українці воювали у складі Червоної армії і партизанських загонів, були відзначені багатьма високими нагородами. Вихідці з України були і серед командного складу збройних сил СРСР.
За оцінками Інституту історії НАН України, прямі людські втрати України становили 8 мільйонів осіб, що більше ніж сукупні втрати Великої Британії, США, Франції, Польщі та Канади (близько 7,4 мільйона); непрямі – 10 мільйонів (детальніше про це в збірнику “Українська Друга світова”: https://ww2.uinp.gov.ua/wp-content/uploads/2016/04/UINP-Ukrainska-Druga-Svitova_final-preview.pdf).
Для потреб фронту працювала потужна промисловість УРСР, значну частину якої евакуювали в тил – до Росії та Середньої Азії. Україна була серед республік СРСР, які перші прийняли удар гітлерівських військ. Бої на території України тривали понад рік, розтягнулися на понад тисячу кілометрів із заходу на схід. Це дало змогу зосередити військові та промислові ресурси у внутрішніх регіонах СРСР, підготуватися до контрнаступу взимку 1942 року.
В будь-якому разі спроби моделювання дій РСЧА без українських людських і промислових ресурсів радше ставлять під сумнів твердження В. Путіна про перемогу «і без України». Загалом до антигітлерівської коаліції входило 58 держав і суверенних територій. Внесок більшості з них був суттєво менш вагомим, ніж українського народу.
Міф 4. Всі заслуги у вигнанні німецьких окупантів належать радянським збройним силам і партизанам
Насправді. Перемога над нацистськими окупантами – спільне досягнення антигітлерівської коаліції та визвольних рухів.
Друга світова війна – глобальний конфлікт, і всі її учасники були тісно пов’язані між собою. Можна говорити про різний внесок держав у перемогу, однак неправильно приписувати усі заслуги одній країні. Радянський Союз користувався військово-технічною та іншою підтримкою союзників по антигітлерівській коаліції. За програмою ленд-лізу, СРСР отримав значні обсяги військової техніки, озброєння, продовольства та інших матеріалів, необхідних для підтримки економіки і ведення бойових дій. Німеччина не могла зосередити всі наявні сили проти радянських військ, оскільки була змушена одночасно воювати із союзниками на інших фронтах, у тилу, на морі та в повітрі.
Не слід забувати також про опір гітлерівцям з боку українського національно-визвольного руху. Українські націоналісти, згуртовані в лавах підпілля, УПА та інших повстанських формувань, вступали у бої, протидіяли репресивній і грабіжницькій політиці окупаційної адміністрації, проводили антигітлерівську пропаганду.