Ненасильницький спротив

Зміна політичного курсу, започаткована у 1956 році ХХ з’їздом КПРС, і відносна лібералізація суспільно-політичного життя суттєво вплинули на українське суспільство. Як і в період «українізації» 1920-х років, послаблення політичного режиму сприяло більшій творчій активності, намаганню демократизувати радянську систему. На цій хвилі збільшується інтерес до зарубіжної та української культури, репресованих та викреслених сталінським режимом діячів. Сформувалося покоління «шістдесятників», які увійшли у культурне,  згодом  політичне життя України, запропонувавши цінності, ідеї, що склали альтернативу офіційним. Вони актуалізували національно-культурні проблеми: вивчення, захист, збереження та розвиток української культури, дослідження «білих плям» історії тощо. Організовані у 1960 році у Києві та у 1962 році  у Львові Клуби творчої молоді стали центрами гуртування на засадах національно-культурних та демократичних цінностей. Знекровили рух шістдесятників репресії 1972 року.

Термін ”дисиденство” в СРСР почали застосовувати з кінця 1960-х років, проте самі дисиденти з’явились раніше. У другій половині 1950-х – на початку 1960-х років, на Сході і Заході України почали діяти підпільні групи, серед яких виділялась очолена Л.Лук’яненком "Група юристів”. Крім правозахисної течії (один з напрямків якої стала Українська Гельсінська група, що виникла 9 листопада 1976 року), дисиденський рух в Україні включав також національно-культурну та релігійну течії. Основними завданнями українських дисидентів, окрім захисту прав людини, що становив основну мету російських правозахисників, стало відстоювання національно-культурних та релігійних свобод. Українські дисиденти  робили вибір між націонал-комунізмом, інтегральним націоналізмом, звернулись до демократичної моделі суспільної ідеології. Демократичні положення української опозиції були задекларовані у самвидавівському журналі “Український вісник”, вісім випусків якого з’явились у 1970-1974 роках, а також в документах Української Громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод (УГГ).

Відповіддю  на пожвавлення опозиційних процесів в Україні стали хвилі терору, які за правління Л.Брежнєва сколихнули українське суспільство тричі: у серпні-вересні 1965 року (у Києві, Львові, Феодосії, Івано-Франківську та Тернополі заарештували 25 осіб), у 1972 році (заарештовано кілька сотень осіб, тисячі випадків обшуків, допитів та переслідувань) та на початку 1980-х років.

Дисиденти склали моральну опозицію до радянського тоталітарного режиму. Український дисидентський рух був частиною загальнодемократичного опозиційного руху, що охопив терени СРСР та соціалістичні країни Центрально-Східної Європи, але водночас став продовженням попередніх етапів національно-визвольного руху в Україні.