1906, народилася поетка, член ОУН Олена Теліга (у дівоцтві – Шовгенева)

Олена Теліга народилася в Підмосков’ї в інтелігентній, напівбілоруській-напівукраїнській родині. У спогадах згадувалося, що народилася вона в Ільїнському, але метрика була втрачена, тому в якому саме населеному пункті з такою назвою це сталося досі не з’ясовано. Мати Олени була дочкою православного священика, батько Іван Опанасович Шовгенів — відомий інженер-гідротехнік. Коли дівчинці було п’ять років, родина переїхала до Петербурга, тож до 12 років майбутня поетка виростала практично в російськомовному середовищі.

Олена Теліга у Подєбрадах, 1920-ті роки.

У 1918 році родина Шовгеневих повернулась до Києва, де Іван Опанасович став директором департаменту водного та шосейного господарства Міністерства шляхів Української Народної Республіки та професором Київського політехнічного університету. Олена навчається в Жіночій гімназії Дучинської, де поряд з російською, німецькою та французькою починає вчити українську мову. Зі згортанням приватної освіти після приходу більшовиків Олена потрапляє до звичайної трудової школи. Але навчання довелося перервати – в липні 1922 року Олені з мамою вдається виїхати з України і оселитися в Подєбрадах у Чехословаччині, де на той час її батько вже був ректором Української господарської академії. Іван Шовгенів разом зі старшим сином опинилися в еміграції в Чехословаччині ще в 1920 році, оскільки в радянській Україні йому, відомому професору й урядовцю УНР, загрожували репресії.

Саме в Чехії Олена спочатку отримує «матуру» — атестат, а потім закінчує історико-філологічне відділення Українського педінституту в Празі. Тут вона з особливим запалом продовжує вивчати українську мову, беручи уроки в бандуриста з Кубані Михайла Теліги. Який потім стане її чоловіком і разом з нею піде на розстріл.

Саме в Чехії відбувається її становлення як поетки, публіциста-літературознавця. І – як українки. Про цей процес раптового самоусвідомлення себе як частинки нації Олена Теліга пізніше писала у своїх спогадах: «Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо, хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими «залізяку на пузяку», «собачій язик», «мордописня»... Всі з того реготали... А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знаю чому. І я не витримала: «Ви хами! Та собача мова – моя мова!.. Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!» З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою».

Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939 р.

Восени 1929 року Олена з Михайлом переїжджають до Варшави. Родина бідує: Олена пише вірші й публіцистику, доводилося працювати і з музичними номерами у нiчних кабаре та манекенницею. Пізніше вдалося влаштуватися вчителькою початкових класiв. У грудні 1939 року у Кракові вона знайомиться з археологом і поетом Ольжичем, сином Олександра Олеся, і вступає в Організацію українських націоналістів, працює в культурній референтурі, готує тексти листівок і відозв, які відправляли в Україну.

Коли Друга світова добралася і до Києва, Олена Теліга разом із Уласом Самчуком вирушає до України. У жовтні 1941 року Олена Теліга опиняється в Києві, де вже розгорнув роботу Олег Ольжич. Він намагався налагодити діяльність мельниківської Української національної ради. Олена Теліга ж гуртувала навколо себе літераторів, які перебували в місті. Вона очолила Спілку українських письменників, очолила редколегію літературного додатку під назвою «Літаври» до газети «Українське слово», яка з Житомира переїхала до Києва.

Олена Теліга з товаришами перед походом в Україну. Зліва 1-й ряд: Орест Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. 2-й ряд: Михайло Михалевич, Омелян Коваль, О. Русов. Львів, літо 1941 р.

Утім, такий стан речей не влаштовував німецьку окупаційну адміністрацію. 12 грудня німці арештували редакцію «Українського слова», а «Літаври» заборонили. Світ побачили лише 4 номери літературного додатку.

Олена Теліга ще залишалася на свободі, хоча було зрозуміло, що наступна хвиля арештів не за горами. На умовляння друзів виїхати з Києва Теліга відповіла, що вона більше не залишить місто. Її попереджали про можливий арешт у Спілці письменників. Але 9 лютого 1942 року вона пішла на Трьохсвятительську, бо на неї чекали там люди і вона відповідала за них. Разом з нею пішов і Михайло Теліга. Під час арешту він назвався письменником, щоб бути разом з нею.

У київському ґестапо Олена Теліга перебувала у камері № 34. Тоді ж відбулася її зустріч із сестрою Лесі Українки, з якою вона обмовилася кількома фразами. На сірому ґестапівському мурі залишила вона свій останній автограф: угорі намальовано тризуб і напис — «Тут сиділа і звідси йде на розстріл Олена Теліга».

21 лютого 1942 року українську письменницю-патріотку разом з чоловіком німці розстріляли в Бабиному Яру. Разом з ними загинули головний редактор «Українського слова» Іван Рогач та поет Іван Ірлявський.  

Цікаво, що за життя Олена Теліга так і не спромоглася видати власну збірку. Рукописи віршів поетки німці знищили після її смерті. Збереглися лише деякі копії, які учасники підпілля переслали на еміграцію. Там у 1946 році побачила світ перша поетична збірка Олени Теліги «Душа на сторожі».