1708 – російські війська спалили Батурин, знищивши всіх жителів

1708, 13 листопада (2 – за старим стилем) російські війська під командуванням Олександра Меншикова за наказом Петра І захопити гетьманську столицю Батурин, знищивши усіх його жителів, від малого до великого. За різними даними за кілька днів кривавої різанини від рук росіян загинуло від 11 до 14 тисяч жителів. В історію ці події увійшли під назвою Батуринська трагедія.

Батурин кінця XVII - початку XVIII століття. Історична реконструкція. Фото: www.radiosvoboda.org

Батурин на той час був столицею Гетьманщини і вотчиною гетьмана Івана Мазепи. За роки свого правління Мазепа прославився не лише як політик і полководець, але і меценат: він щедро жертвував гроші на відбудову церков, освітні заклади, книгодрукування. У Батурині було щонайменше шість церков.

Коли в 1700 році Петро І почав Північну війну проти Швеції, Мазепа на початках виступав на боці Московського царства. Козацькі полки брали участь у військових кампаніях на території Польщі та Лівонії, крім того, Мазепа забезпечував російське військо продовольством та грошима. Гетьман сподівався, що в ході цієї війни йому вдасться зміцнити своє становище на Правобережній Україні, яка залишалася під владою Польщі, та посилити роль України в європейській політиці. Зокрема, у 1704 році йому вдалося таки об`єднати Україну, приєднавши до Гетьманщини правобережну частину.

Натомість Петро І розглядав Україну лише як ресурсну базу. Його реформи і плани на війну абсолютно не враховували інтересів України. Ще в липні 1708 року Петро I наказував гетьману Івану Мазепі застосувати до шведських військ, які рушили через територію Гетьманщини, тактику «випаленої землі», знищуючи на їхньому шляху всі українські міста, села, продовольство та фураж, щоб залишити ворога без ресурсів. За свідченням відомої дослідниці Тетяни Таїрової-Яковлевої, під знищення підпадав і Київ, який за гетьманства Мазепи значно розбудувався і посилив свій статус. Також Петро І не приховував наміри ліквідувати полковий устрій Війська Запорізького, перетворивши козацькі полки на драгунські частини московської регулярної армії.

Бачачи ці тенденції, Іван Мазепа пішов на зближення з королем Швеції Карлом ХII. 5 листопада (25 жовтня за старим стилем) 1708 року він разом із частиною козацької старшини та близько 1200 козаків перейшов через Десну й вирушив назустріч шведському королю Карлу XII.  Про причини, які спонукали його до укладення україно-шведського союзу, Мазепа писав у грамоті Стародубському полковнику Скоропадському так:

«Москва вже давно має всілякі наміри проти нас, а останнім часом почала відбирати українські міста, виганяти з них пограбованих і доведених до убогості жителів і заселяти своїми військами. Я мав від приятелів таємне застереження, та й сам ясно бачу, що ворог хоче нас – гетьмана, усю старшину, полковників і усе військове начальство – прибрати до рук у свою тиранську неволю, викорінити ім’я запорізьке і звернути усіх у драгуни і солдати, а весь український народ піддати вічному рабству. Я дізнався про це і зрозумів, що Москва вступила до нас не заради того, щоб нас захистити від шведів, а щоб вогнем, пограбуваннями і вбивством винищувати нас. І от, за згодою всієї старшини, ми зважилися віддатися в протекцію шведського короля в надії, що він оборонить нас від московського тиранського ярма і поверне нам права нашої вільності…».

Петро І сприйняв це як смертельну зраду. Його наказ був однозначним — знищити гетьманську столицю й показати всій Україні, що чекає тих, хто наважиться кинути виклик Москві. Російське військо у складі 20 тисяч драгунів і 5 тисяч піхоти під проводом Меншикова рушило до гетьманської столиці.

Батурин був однією з найукріпленіших фортець України того часу. Його оточували земляні вали, рови та дубові палісади, в місті було сорок гармат. Гетьманську столицю захищав сердюцький полк – особиста охорона Мазепи – та більше 7 тисяч козаків,  в складах було достатньо пороху і провіанту. Місто могло витримати багатомісячну облогу, сподіваючись на підтримку Мазепи та шведських військ.

Очолили оборону укріпленої фортеці Батурина наказний гетьман Дмитро Чечель та генеральний гарматний осавул Фрідріх Кенігсек. На пропозицію московитів скласти зброю козаки відповіли, що скоріше вмруть, ніж віддадуть столицю. Перші штурми показали, що Батурин так просто не взяти. Місто мало всі шанси вистояти.

Від часів «Історії Русів» до сьогодення основною причиною поразки в історіографії вважалася зрада наказного полковника Прилуцького полку Івана Носа, який виступав за підкорення московитам, а тому був заарештований до майбутнього суду, але через свою людину, козака Соломаху, вказав таємний хід у фортецю агресорам. Однак чернігівський історик, мазепознавець Сергій Павленко на підставі аналізу величезної кількості документів припустив, що падіння гетьманської столиці могло мати іншу причину. За його версією, командування московського гарнізону, який із Батурина українці виманили у тому ж 1708 році, добре знало, де розташовані вилазки та потаємні ходи Батуринської фортеці. І саме московські командири, які  приєдналися до Меншиков, підказали йому цей хід. Під покровом ночі 13 листопада російські війська пробралися за мури міста – і почалася різанина, яка тривала два дні.

Микола Данченко. «Меншиков у Батурині або Батуринські яблука». Сучасна картина.

Меншиков наказав не залишати в живих нікого, ні жінок, ні дітей. Їх убивали шаблями, кололи багнетами, заганяли в будинки і церкви і палили живцем. Пожежа, яка охопила місто, знищила палац гетьмана, церкви, унікальну книгозбірню та колекцію зброї, яка була відома навіть в Європі.

 Найстрашніша смерть чекала на захисників фортеці. Як писав український історик XIX ст. Микола Маркевич, «сердюки були частиною вирізані, частиною пов’язані в одну юрбу мотузками. Меншиков доручив катам стратити їх різноманітними стратами; військо, скрізь і завжди готове до грабунку, розсіялось по домівках обивательським, і, не розбираючи невинних від винних, винищило мирних громадян, не пощадив ні жінок, ні дітей. Сама звичайна смерть була – живих четвертувати, колесувати і на палю садити, а далі вигадані були нові роди мук, саму уяву в жах приводять». Меншиков наказав розп’ясти тіла вбитих козаків на плотах і пустити їх річкою Сейм, щоб застерегти інших від підтримки Мазепи. Дмитра Чечеля привезли до Глухова і колесували перед Петром І.

За даними Сергія Павленка, жертвами «Батуринської різанини» стали 5-7 тис. мирних громадян, 6-7,2 тис. військовиків, а разом – 11-14 тис. батуринців, сердюків, козаків.

Факт злочину визнавали й самі його організатори, хоч і нічого злочинного у цьому не бачили... У книзі «Журнал, или Поденная записка, блаженныя и вечнодостойныя памяти государя императора Петра Великого с 1698 года, даже до заключения Нейштатского мира (напечатан с обретающихся в кабинетном архиве списков, правленных собственною рукою его императорского величества)», виданій в 1770 році у Санкт-Петербурзі, було прямо написано: «И первых воров Полковника Чечеля и Генерального Есаула Кениксека с некоторыми их единомышленники взяли, а прочих всех побили, и тот город со всем сожгли и разорили до основания, где зело много изменника Мазепы богатства взяли».

Європа вжахнулася від цієї жорстокості. Англійський посол Чарльз Уайтворт інформував із Москви про втрати мирного населення в Батурині: «Зарізано жорстоко шість тисяч чоловік без огляду на вік і стать». Французькі часописи того часу Батуринську трагедію висвітили під заголовками: «Страшна різня», «Руїна України», «Жінки й діти на вістрях шабель». «Газет де франс», «Летре гісторік» та інші газети сповіщали про факт практично однаково: «Всі мешканці Батурина без огляду на вік і стать вирізані, як наказують нелюдські звичаї москалів.... Ціла Україна купається в крові. Меншиков уживає засобів московського варварства».

За наказом Петра І церква оголосила анафему Івану Мазепі. В російській православній церкві це досі входить до богослужбового канону.

Майже пів століття Батурин лишався розореним і спустошеним. Гетьманську столицю перенесли до Глухова. Лише за імператриці Єлизавети Петрівни, коли гетьман Кирило Розумовський знову зробив Батурин столицею, в місто повернулося життя. 

Хрест жертвам Батуринської трагедії на території Національного історико-культурного заповідника «Гетьманська столиця». Фото: www.radiosvoboda.org

На початку ХІХ століття Батурин став відомим історичним і туристичним центром. У листопаді 2007 року Указом Президента України державному історико-культурному заповіднику «Гетьманська столиця» було надано статус національного.