1935 – народився Дмитро Чередниченко, поет і перекладач
1935, 30 листопада в селі Межиріч Канівського району Черкаської області народився Дмитро Чередниченко – відомий письменник, поет, перекладач, літературний редактор, педагог, мистецтвознавець.
Дмитро Чередниченко. 1974 рік. Фото Галини Цвелої. Джерело: pmu.in.ua
Читати навчився ще у три роки, школярем почав писати вірші та взяв до рук фотоапарат. Закінчив Межиріцьку середню школу та Київський педагогічний інститут. Після закінчення інституту працював учителем української мови та літератури в середніх школах села Пшеничники на Черкащині та Кожухівка на Київщині. Енергії і запалу вистачало не тільки на літературу: в разі потреби, міг замінити будь-якого вчителя, читав лекції на запрошення для студентів-філологів вищих навчальних закладів України.
В 1963 році перейшов у публіцистику. Першою була редакція газети «Молода гвардія», в якій тоді працювали В’ячеслав Чорновіл, Валерій Шевчук, Дмитро Головко, Микола Сорока. Згодом був шкільний відділ газети «Молодь України», піонерська редакція видавництва «Молодь», газета «Друг читача», журнал «Ранок».
Тісно товаришував із молодими поетами-« шістдесятниками». За що і сам був під наглядом: не раз, повертаючись додому, відчував супровід «топтунів». Боляче переживав смерть Василя Симоненка, відлучення від літератури інших відомих поетів та прозаїків, намагався в обхід цензури під різними псевдо друкувати їхні твори та переклади. Коли у 1983 році йому запропонували очолити Творче об’єднання перекладачів при Спілці письменників, добився поновлення в Спілці письменників класиків художнього перекладу Григорія Кочура і Миколи Лукаша.
Дмитро Чередниченко, Василь Шкляр, Григір Тютюнник, Василь Сидоренко. 1970-ті роки. Фото Вікторії Герасименко. Джерело: pmu.in.ua
Сам захоплювався перекладом. Почалося усе із захоплення в 60-х чеською і словацькою мовами, пізніше перекладав із білоруської, монгольської, латиської мов. Але найбільшою пристрастю стала литовська мова, яку він вивчив самотужки. «Наприкінці 1969 року, ідучи у відпустку, надумав поїздити Прибалтикою й далі — на Північ. Приїхав у Вільнюс, Каунас, а далі вже й не поїхав — назавжди залишився в унікальному морі литовської культури», — згадував Дмитро Семенович в одному з інтерв’ю.
Дякуючи контактам з країнами Балтії, долучився до відродження Незалежності в Україні. Улітку 1989 року Чередниченко разом iз дружиною Галиною Кирпою щотижня пересилав із Литви до України всю патріотичну пресу. На цих газетах виростав Народний Рух України. В січні 1991 року, коли радянські війська здійснили спробу збройного захоплення телевежі у Вільнюсі, одним із перших організував у Києві збір підписів на підтримку литовських патріотів. За популяризацію литовської літератури і культури відзначений літературними преміями та державними нагородами Литви: орденом Великого князя литовського Гедемінаса ІІІ ступеня та «Лицарського хреста» (за заслуги перед Литвою), премією Вільнюського Фонду імені Тараса Шевченка.
Любов до літератури поєднував з педагогікою. У 1991 році заснував і понад 10 років був головним редактором українознавчої газети для шкільництва «Жива вода». З 1992 року очолював літературне об’єднання «Радосинь», яке виховало понад 80 членів Спілки письменників України.
Велику увагу приділяв упорядкуванню книг для юних читачів. Він його стараннями з’явилися букварики «Материнка» та «Соколик», шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» й «Зелена неділя», тритомна хрестоматія для дошкільнят «Український садочок», тритомна хрестоматія світової літератури для початкової школи «Світ від А до Я», кількатомна поетична антологія діаспори «Листок із вирію» з окремим томом для дітей «Журавлики» (у співавторстві з Галиною Кирпою).
Дмитро Чередниченко за робочим столом. Джерело: umoloda.kyiv.ua
Автор біографічних розвідок про Павла Чубинського, Степана Васильченка, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка, Михайла Кипу, Леоніда Полтаву, Ганну Черінь, В. Стеблика, Олексу Кобця, рід Симиренків. Лауреат літературних премій імені Павла Чубинського, Максима Рильського, Івана Огієнка та ін. А в 2009 році за повість-казку «Хлопчик Горіхове Зерня і Лісовичка» він отримав найважливішу премію України в галузі дитячої літератури — премію імені Лесі Українки.
Все життя займався фотографією, мав унікальний фотоархів письменників, і не лише українських. До останніх днів життя займався літературною працею: писав вірші, перекладав, упорядковував архіви.
Помер 20 серпня 2021 року в Києві. Похований в селі Тарасівка на Бориспільщині.