1880 - народився Климент Квітка, етнограф

1880, 4 лютого – на Сумщині народився Климент Квітка, правник за фахом, етнограф, музикознавець, дослідник поліського фольклору. Зібрав і систематизував понад 6 тисяч українських, білоруських, російських народних пісень, записав на фонографі голоси Івана Франка, Лесі Українки, кобзаря Гната Гончаренка й інших українських митців. Написав багато наукових праць з історії та теорії музичного фольклору, музичних інструментів, створив низку навчальних і методичних посібників. Жертва сталінських репресій.

Климент Квітка (1880 – 1953). Фото: uk.wikipedia.org

Батько рано помер від сухот, мати з усіх сил намагалася утримувати дітей. Але змушена була віддати п’ятирічного сина на виховання до поміщків Карпових у Київ. Навчався в Києво-Печерській гімназії, яку закінчив із золотою відзнакою. Також отримав грунтовну музичну освіту в Київському музичному училищі та фах юриста у Київському університеті святого Володимира. Володів 13-ма мовами, а ще був концертмейстером університетського хору. Після закінчення університету займався юриспруденцією, працював в окружних судах у Тифлісі та Сімферополі.

З юних років захопився збиранням народного фольклору. Восени 1898 року, ще першокурсником, познайомився на літературному вечорі в університеті із Лесею Українкою, яка запропонувала занотувати народні пісні, які знала – перші записи з Лесиного голосу Климент зробив ще тоді. У 1901 році їхні шляхи знову перетнулися на Буковині, куди поетка приїхала шукати розради після смерті Сергія Мержинського. Він береться супроводжувати Лесю Українку та Ольгу Кобилянську в подорожі Буковиною – і далі до кінця життя поетки вони були разом.

Климент Квітка (стоїть) з родиною старшої сестри. Кін. 1890-х. Фото: uk.wikipedia.org

Крім любові до фольклору їх зблизила хвороба – у Квітки так само були сухоти. Попри різницю у віці (Климент був на 9 років молодшим за Лесю), він теж був досить прогресивним у поглядах, тож деякий час вони жили цивільним шлюбом і повінчалися лише в 1907 році під тиском родини та суспільної думки. Попри обмеженість коштів, вони фінансували експедицію Філарета Колесси із запису народних дум, опікувалися Марусею Собіневською, яка офіційно була прийомною дочкою названих батьків Климента Квітки Феоктисти та Олександра Карпових. До останнього подиху поетки чоловік був поряд.

Овдовівши, продовжив фольклорні студії. У 1917 році видав двотомник «Мелодії з голосу Лесі Українки». Загалом було ж зібрано понад 6 тисяч народних пісень, понад 200 з них композитори використали для своїх творів, а Микола Леонтович створив на основі цих пісень найвідоміші хорові композиції. Також уклав «Посібник для збирачів фольклору» та підручник «До вивчення побуту лірників».

Климент Квітка та Леся Українка біля Свято-Успенського собору в Гадячі. Фото:uk.wikipedia.org

Під час Української революції, восени 1917 року Квітку був обраний товаришем (заступником) генерального секретаря судових справ Української Центральної Ради, а менше як за пів року – заступником міністра юстиції УНР.

У 1920 році став до роботи в Академії наук Української РСР, де заснував відділ музичної етнографії. Паралельно викладав у Київському вищому музично-драматичному інституті імені Миколи Лисенка. За вісім років Климент написав та опублікував понад 40 наукових праць та досліджень і видав ще дві збірки пісень.

У 1933 році, коли маховик сталінських репресій ще тільки розкручувався, був позбавлений роботи й заарештований. Йому «пригадали» його роботу в державних органах УНР і звинуватили у співпраці з українськими буржуазними націоналістами. Щоправда, відбувся лише півторамісячним ув’язненням. Стукачі в камері повідомляли, що Квітка завжди з нетерпінням очікував нового допиту, щоби його якнайшвидше відпустили додому працювати.

Лечя Українка та Климент Квітка серед родини і друзів у Колодяжному. 1906 р. Фото: istpravda.com.ua

Тікаючи від репресій, був змушений переїхати до Москви. Викладав курс музики народів СРСР в Московській консерваторії і навіть став професором. Але вже 1934 року його заарештували вдруге, причому як «російського націонал-фашиста» і заслали до сумнозвістного табору «Карлаг» у Казахстані.  Щоправда, у 1936-му достроково звільнили (за чутками – за те, що блискуче підготував з англійської мови доньку начальника табору до вступу до вишу) та відновили в консерваторії. На цій посаді він пропрацював аж до самої смерті.

У 1936-му очолив фольклорну секцію Науково-дослідного інституту при Московській консерваторії, за рік став науковим керівником заснованого ним же Кабінету вивчення музичної творчості народів СРСР (нині – Науковий центр народної музики ім. К. В. Квітки).

В роки Другої світової війни залишився у Москві, читав лекції, записував народні пісні. У 1947-му надрукував опус «Наспіви календарних пісень як джерело вивчення історії музичної культури східних слов’ян». Після війни було написано чимало праць, та частина з них вийшла друком вже по смерті Квітки, а більшість так і залишилася в рукописному варіанті.

Помер 19 вересня 1953 року в Москві, похований на Ваганьківському кладовищі. Перед смертю хотів повернутися до України, але йому не дозволили.