1898 – народився Петро Гузь, кобзар

1898, 19 жовтня у селі Лютенька на Полтавщині народився Петро Гузь – кобзар, автор пісень про визвольні змагання, Тараса Шевченка та Голодомор, співак Миргородської капели бандуристів, артист ансамблю лірників при Київській філармонії, учасник антибільшовицького повстання в Гадяцькому повіті, один із визначних бандуристів ХХ ст.

Петро Гузь. Фото: liutenska-rada.gov.ua

Зір втратив у 3 роки, перехворівши на золотуху. У 15 батько віддав сина «вчитися до кобзарів». Першим учителем Петра став один із найвідоміших кобзарів Полтавщини, теж невидющий Михайло Кравченко, який співпрацював із Лесею Українкою, Гнатом Хоткевичем, Опанасом Сластіоном.

На початку 1920-х Петро Гузь брав участь в антибільшовицькому повстанні під проводом місцевого лютенського отамана Леонтія Христового. Останній двадцятирічним, ще в 1898 році, став до лав Армії УНР, а в 1920 році очолив повстанський загін на території Гадяцького повіту Полтавщини. Поліг Леонтій Христовий у липні 1921 року, усю рідню отамана було репресовано.

Петро Гузь був учасником і свідком одного з найбільших боїв з більшовиками на околицях Лютеньки, 29-30 серпня 1920 року. Після відступу повстанців більшовики спалили село, а багатьох жителів розстріляли. Про Леонтія Христового й ті трагічні дні свого рідного села Петро Гузь створив і виконував думи «Про Христового» та «Про Лютеньку та Христового», «Про героїв, що полягли за свободу».  

Самому Петру Гузю пощастило врятуватися від переслідувань, перебравшись до Миргорода. Тут він заприязнився із місцевими кобзарями, а також – із Опанасом Сластіоном, засновником Миргородського краєзнавчого музею, живописцем, видатним мистецтвознавцем. Сластіон, серед іншого, досліджував кобзарство, разом із Лесею Українкою записував на фонограф пісні і думи кобзарів з Полтавщини, намалював їх портрети, був фундатором Миргородської капели бандуристів імені Івана Франка. Загалом, там одночасно діяли три капели бандуристів, але склад був непостійний, музиканти грали то з одним колективом, то з іншим, тож деякі дослідники усі три об’єднують назвою Миргородська капела бандуристів.

У складі цієї капели Петро Гузь мандрував Полтавщиною, грав на старосвітській бандурі, об’їздив з виступами Київщину, Харківщину, Чернігівщину, бував також і на Кубані, мав своїх учнів. За даними дослідниці Людмили Розсохи, виконував пісню «Розмова Шевченка з дубом» на слова миргородського поета Якова Доленка», мав у репертуарі історичні пісні «Ночі темної» , «Максим козак Залізняк», «Про Саву Чалого та Гната Чалого», думи «Втеча трьох братів з міста Азова», «Про трьох братів самарських», «Про Олексія Поповича», «Бідна вдова і три сини». Не мовчав і про Голодомор-геноцид: у грудні 1932 року комуністичний режим заніс його рідну Лютеньку на «чорну дошку», внаслідок чого від голоду в селі померло майже чотири тисячі жителів.

Бандура кобзаря Петра Гузя у Лютеньскому музеї. Фото: liutenska-rada.gov.ua 

У 1939 році Гузь став учасником 1-ої республіканської наради кобзарів, під час якої записали на фонографі низку його пісень. У 1939-41 рр. працював артистом етнографічного ансамблю кобзарів та лірників при Київській філармонії. Кобзарював протягом сорока літ.

Помер 2 травня 1959 року. Похований в Лютеньці.

Тривалий час могила була занедбаною, але учні місцевої школи її впорядкували. Рішенням сесії сільради вулицю Ватутіна у Лютенці перейменували на честь Петра Гузя. У 2025 році до місцевого комунального музею з фондів Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології НАН України імені Максима Рильського передано оцифровані копії значної частини пісенної спадщини земляка.