10 принципів меморіалізації. Якою може бути пам’ять про війну

Текст оновлено за результатом електронного громадського обговорення, що відбулося впродовж серпня 2024 року.

Антон Дробович, голова Українського інституту національної памʼяті

Попри те, що ключова для незалежності нашої держави війна триває, громади, родини загиблих і суспільство загалом не відкладають до її закінчення увічнення пам’яті. Прямо зараз постають меморіали, місця пам’яті, з’являються архіви, документальні стрічки, творяться нові практики та ритуали, які допомагають вшанувати загиблих, зафіксувати свідчення про цю війну і вийти з неї переможцями.

Український інститут національної пам’яті долучається до цього процесу меморіалізації і паралельно працює над його осмисленням з початку війни у 2014-му. Наразі особливо відчутно, що меморіалізація отримала нову неймовірну потугу після повномасштабного вторгнення Росії у 2022 році. Зокрема, стало зрозуміло: запит від місцевого самоврядування та громадських активістів щодо створення якісних місць пам’яті та меморіальних практик такий сильний, що слід розробити щонайменше орієнтовні поради та рекомендації, а ідеально – напрацювати загальнонаціональну стратегію збереження пам’яті про цю війну.

Йдеться про документ, який означить певні орієнтири принаймні державним інституціям та органам місцевого самоврядування. У ньому б йшлося про те, на що варто зважати, меморіалізуючи події російсько-української війни, оповідаючи про звільнені території, знищені окупантами населені пункти, про борців за Україну і загиблих оборонців, про жертви серед цивільних, про тих людей і ті спільноти, які допомагають вистояти, а також про зниклих безвісти, військовополонених, про втрати, завдані війною нашій культурі та природі тощо.

Власне, запропоновані далі принципи можуть лягти в основу такого загальнодержавного документа, адже вони є результатом осмислення досвіду багатьох організацій та громад (авторитетних представників академічної спільноти, громадських та ветеранських організацій, співробітників органів місцевого самоврядування та окремих небайдужих громадян), а також аналізу цілої низки експертних заходів, які вже провів Український інститут національної памʼяті та наші партнери, безпосередньо залучені до напрацювання нових меморіальних практик. Викладені в них положення не є вичерпними чи єдиновірними, вони перегукуються між собою та акцентують на ключових аспектах меморіалізації, разом із тим не претендуючи на статус безальтернативних, завершених чи всезагальних. Їхня мета полягає в тому, щоб знайти надійну відправну точку для діалогу та співтворення, сприяти увічненню пам’яті про війну та її учасників, про суспільство у війні та його боротьбу за життя максимально коректно і зважено.

***

Увічнення пам’яті про війну має стати справою всього суспільства або принаймні більшої його частини – всіх людей які несуть на собі її тягар і поділяють думку, що таке пам’ятання є цінністю. Участь військових та цивільних громадян, різних соціальних груп, громад, акторів пам’яті у процесі фіксації, збереження, інтерпретації та розповсюдження історичної пам’яті є одним із ключових елементів забезпечення її сили та тяглості (принцип широкої залученості або партисипативності).

Суть цього принципу полягає в тому, що не всі можуть чи хочуть займатися меморіалізацією. Слово і діло різних людей має різну вагу та вплив на результат. Але максимальна кількість громадян має бути запрошена долучитися до цієї справи, отримати можливість висловитися та внести свою лепту. Відтак будь-хто, хто ініціює чи здійснює процеси меморіалізації, має подбати про максимальне поінформування та залучення до них. Це унеможливлює монополізацію пам’яті конкретним суб’єктом, групою осіб чи владою, зменшує ідеологічну напруженість. В основі цього принципу – участь та діалог як взаємодія між різними представниками суспільства. Пам’ять стає діалогічною, мультинаправленою, включає варіативність досвідів та переживань історичних подій.

Партисипативність має на меті також розуміння колективної відповідальності за збереження та передачу пам’яті, зміни її наративів та ключових націєтворчих сенсів. Таким чином, суб’єкт може впливати на формування політики пам’яті шляхом участі в громадських організаціях, обговореннях, проєктах, персональних чи колективних ініціативах, формуючи практики та ландшафти, змісти та матеріальність пам’яті. Врешті, партисипативність робить процес формування пам’яті прозорішим і, значить, збільшує довіру громадян до самої політики пам’яті, роблячи ухвалення рішень якіснішим. Окремою важливою практикою забезпечення партисипативності є оголошення, промоція та проведення відкритих конкурсів на реалізацію меморіальних проєктів чи інфраструктурних об’єктів екосистеми пам’яті й національного, і локального рівнів. 

Розробка, планування, обговорення та створення будь-якого меморіального проєкту, реалізація будь-якого рішення органів влади чи місцевого самоврядування, що стосується пам’яті про події війни (від перейменування вулиці до закладання меморіального скверу), мають бути зрозумілими, гласними, доступними для участі всіх зацікавлених сторін, експертів та широко прокомунікованими з громадою (принцип публічності та ясності).

Брак прозорості та відкритих процедур на всіх етапах роботи, навіть за умови участі широкого кола учасників, може поставити під сумнів не лише якість ініціативи чи проєкту, але й призвести до найбільш небажаного результату — конфліктів, відчуженості або навіть ворожості спільноти щодо новоствореного меморіального простору. Враховуючи чутливість тематики війни, навіть приватним дієвцям, які бажають за власні кошти реалізовувати меморіальні ініціативи (не кажучи вже про суб’єктів здійснення владних повноважень, які використовують ресурси громадян), не варто реалізовувати ініціативи «кулуарно», нехтуючи думкою громад чи сусідів і нав’язуючи суб'єктивні естетичні, архітектурні чи дизайнерські рішення. Адже культура дійсно шанобливого пам’ятання є продуктом публічності, залученості та солідарності, а не примусу чи нехтування думкою інших.

Велике значення у створенні меморіальних проєктів також має ясність, артикульованість та чіткість, особливо якщо йдеться про ініціативи з високим ступенем абстрактності чи такі, які апелюють до сучасного мистецтва. Мова і засоби, якими послуговуються фахівці з меморіалізації дуже часто є символічними чи навіть поетичними, але попри те вони мають бути чіткими й доступними, називати речі своїми іменами, щоб спільнота, в якій і для якої здійснюється меморіалізація, розуміла, про що саме говорять її місця пам’яті. Якщо проєкт складний для розуміння чи має багато сенсових рівнів, а крім того є загроза конфліктогенності, то бажаним є проведення окремої комунікаційної кампанії, яка розкаже про нього й пояснить задум творців.

Наша розповідь про війну та її меморіалізація повинні базуватися на достовірних фактах (принцип правдивості).

Неприпустимими є свідоме перебільшення, безпідставна глорифікація, апеляція до недостовірної чи неперевіреної інформації. Навіть із найблагородніших мотивів представити подію чи людей виразніше, емоційніше, героїчніше не можна перекручувати те, що відбулося, приписувати неіснуючі подвиги, маніпулювати цифрами втрат або ігнорувати принципові суперечності, якщо такі були. Адже будь-яка прикрашена і несправедлива меморіалізація (наприклад, у випадку обґрунтованої критики, виявлення брехні або помилкової глорифікації негідників) може призвести до протилежного ефекту – паплюження пам’яті оборонців України чи дискредитації самої боротьби. Особливо з огляду на активність та потужність російської пропаганди, яка обов’язково кожну помилку використає проти української держави та для підриву довіри між нами всередині країни та до нас на міжнародній арені. У цьому контексті особливого значення набувають наукові дослідження (зокрема, історичні, культурологічні, соціологічні) та залучення до процесу меморіалізації фахівців із документування війни.

Ніхто не може узурпувати право на розповідь про війну, навпаки — ця розповідь повинна включати якомога більше різних досвідів (принцип інклюзивності).

Для повноти викладу подій війни, для відображення її дійсно всенародного характеру важливо, щоб меморіальні об'єкти та практики не обмежувалися увагою лише до військових (хоча їм і належить безумовна шана і першість пошанування). Потрібно докласти зусиль, щоб з української памʼяті про війну не зник спротив цивільних осіб, волонтерів, підпільників на тимчасово окупованих територіях.

Оскільки російське вторгнення стало руйнівним для практично всіх аспектів життя, то і меморіалізація має це відображати, проливаючи світло на різноманітні події та групи дієвців. Вшановувати героїзм у відсічі агресору безумовно важливо. Але також варто не випустити з поля зору людський вимір горя, страждань і втрат, шкоду, нанесену природі та культурі. Те ж саме стосується візуальних образів – не можуть уся війна і спротив бути репрезентованими лише за допомогою ідеалізованих статистично узагальнених чоловічих образів, ігноруючи реальний вигляд захисників та захисниць, внесок десятків тисяч жінок, неповнолітніх та людей старшого віку, які долучилися до оборони, руху спротиву, волонтерської діяльності. Образ ветерана чи ветеранки не може бути нав’язаний певним єдиним «правильним» візуальним шаблоном.

Пам’ять про війну має стосуватися не лише періоду від початку повномасштабного вторгнення, а й містити передумови російської агресії та події з моменту її початку у лютому 2014 року. 

Також принцип інклюзивності передбачає залучення найрізноманітніших зацікавлених груп – родин загиблих, профільних громадських організацій, ветеранської спільноти, представників влади, військових, музейників, істориків тощо до формування змісту меморіальних рішень, обговорення та створення місць пам’яті, меморіалів, пам’ятників, секторів військових поховань та до інших форм меморіалізації. 

Цей же принцип стосується, наприклад, фізичної доступності новостворених меморіалів для маломобільних людей, оснащення інформаційних стендів чи електронних ресурсів відповідними інтерфейсами для людей з інвалідністю по зору, або відповідними текстуальними рішеннями в проєктах із потужною аудіоскладовою для людей із порушенням слуху тощо.

Ніхто не може бути позбавленим права на пам’ять і гідне вшанування через походження, національність, гендерну ідентичність чи погляди (принцип рівності), крім випадків, коли такі погляди є антигуманними, заперечують права людини чи людську гідність, право нації на самовизначення, захист та підважують українську державність.

Меморіальні простори мають бути влаштовані так, щоб забезпечувати рівність громадян у гідності та правах – це стосується і користувачів таких просторів, і тих, кого вони покликані увіковічити. Разом із тим недопустимим є штучне урівнювання, яке знецінює чи навпаки – неправдиво перебільшує значення вчинків або подвигів. Потенційно шкідливими є формування спрощеного уявлення про безпомилковість, виключність, виняткову доброчесність чи вищість однієї особи, групи чи народу над іншими, а також створення ситуації привілейованого пошанування (коли одні події, вчинки, особи чи громади вшановуються, а інші, маючи співмірне значення чи здобутки, – ні). Всі, хто долучився до боротьби проти російської агресії та допомоги українцям мають знайти себе на сторінках історії цієї війни та в меморіальному просторі, незалежно від походження, громадянства, релігійної чи іншої приналежності. 

Особливим випадком забезпечення рівності загиблих захисників є військові поховання, сектори військових поховань, військові цвинтарі та простір Національного військового меморіального кладовища, де стандартизація намогильних споруд та деяких інших просторових елементів забезпечує унаочнення рівності у строю та загалом рівності всіх людей перед лицем смерті. При цьому важливо зберегти практику того, що кожен воїн чи воїнка та їхні родини (у випадку, коли воля загиблих невідома) мають вибір, де саме відбудеться поховання – на родинній ділянці поряд із близькими людьми (довільна намогильна споруда) чи на секторі військових поховань або військовому цвинтарі, де намогильна споруда встановлюється за єдиним для всіх зразком. Органам місцевого самоврядування слід надати повноваження затверджувати єдиний зразок вигляду споруд на секторах військових поховань чи військових цвинтарях.

Процес меморіалізації не може бути формальним чи поверховим, виконаним як «відчіпне» чи лише щоб закрити певний припис згори або показник (принцип фахової добросовісності).

Меморіалізація – це завжди робота з тонкими смислами. Відтак реалізація меморіальних проєктів має починатися із доброчесного опрацювання запиту і здійснюватися компетентними фахівцями з повним усвідомленням відповідальності перед громадою, партнерами, замовниками та іншими аудиторіями. Одним з критеріїв фаховості є розуміння потенціалу міждисциплінарного підходу (наука, мистецтво, освіта, література, технології тощо). Якісне та продумане виконання, яке здатне проникнути у суть явищ, подій чи мотивів акторів, з обов’язковим залученням до рефлексії експертів та представників громад (зацікавлених спільнот), завжди є більш пріоритетним, ніж вартість, кількість, швидкість чи розмір (хоча ці показники також важливі й ними не варто легковажити). Так само тут же йдеться про ефективне використання ресурсів та технологій, пошук оптимальних технічних рішень, що забезпечать розумний час виконання проєктів, використання високоякісних матеріалів та зрештою створення добротних та довговічних продуктів (це актуально й у випадку із просторовими композиціями, архітектурою, й і з електронними приладами чи цифровими рішеннями на зразок вебпорталів), що підсилюватимуть позитивне враження від змісту. Не варто використовувати в меморіальних проєктах чи об’єктах неякісні, надто дешеві чи ненадійні матеріали, адже це може кидати тінь на зміст меморіалізації.

Цей же принцип стосується і добросовісної роботи з джерелами, атрибуції, посилання на матеріали, застереження прав авторів текстів, фотографій, відео, творів мистецтва, колажів тощо, які можуть бути використані при підготовці тих чи інших меморіальних проєктів та ініціатив.

Меморіалізація має бути сучасною та продуманою, враховувати конструктивну критику застарілих практик, уникати бездумного наслідування узвичаєних, доведених до інтуїтивного повторення стереотипних рішень (принцип актуальності та своєчасності).

Створюючи будь-який об'єкт чи запроваджуючи нову меморіальну практику, варто добре орієнтуватися у наявних наукових знаннях і сучасних методах роботи з памʼяттю, в інструментарії, технологіях, фахових дискусіях, усвідомлювати запит суспільства та знати найбільш актуальні проблемні питання, які, зокрема, можна вирішити ефективніше завдяки орієнтації на якість та чутливість підходу. Також не варто механічно копіювати практики, усталені в інших суспільствах чи в попередні епохи, а слід першочергово орієнтуватися на український контекст, потреби сучасних людей, а також світоглядні, інженерні, наукові та технічні здобутки нашого часу. 

Ухвалюючи рішення щодо запровадження певної меморіальної практики, започаткування пам’ятної дати чи реалізації проєкту, слід розібратися, чи це рішення є своєчасним. Адже якщо рішення – запізніле, воно потребує додаткової комунікації, пояснення і з’ясування всіх обставин та очікувань спільноти, для якої воно є важливим. Якщо ж рішення є передчасним чи непідготовленим, то його слід відкласти до потрібного моменту та підготувати спільноту до нього, особливо пам’ятаючи про важливість відкритості та широкого залучення.

До складних питань меморіалізації також належить визначення, чи певні проєкт, ініціатива, дата тощо залишаються актуальними. Оскільки для культурної пам’яті властиві не тільки пам’ятання, а й забування, то час від часу ми можемо констатувати, що одні речі залишаються важливими та актуальними, а інші перестають такими бути. Якщо це сталося внаслідок органічних змін та є результатом загального консенсусу спільноти, то на це слід зважати та діяти відповідно.

Меморіальні простори та об'єкти мають утверджувати цінність людського життя, промотувати права людини, не порушувати людську гідність, не пропагувати безоглядну ненависть, агресію та не слугувати виключно плеканню помсти (принцип гуманності).

Навіть найщиріше прагнення створити величні чи помпезні проєкти меморіалізації не повинно призводити до затуляння, розмивання чи втрати пам’яті про людський вимір боротьби та внеску в оборону. Недоречним є відтворення тоталітарних дегуманізуючих практик, зокрема і надмірної мілітаризації публічного чи символічного простору, залучення дітей з раннього віку до незрозумілих їм меморіальних практик, суть яких зводиться до брязкання зброєю та бездумного відтворення військових ритуалів без їх пояснення. Невіддільною частиною якісної меморіалізації варто визнати промоцію ідей шляхетності боротьби з агресором, обов’язку захисту людської гідності й територіальної цілісності України, природності права на власну ідентичність та плекання принципу невідворотності покарання за злочини. 

Будь-які меморіальні практики та ініціативи мають реалізовуватися гуманно та з повагою і до живих, і до мертвих. Неприпустимими є примус, формалізм чи виконання «для галочки». Якщо меморіальні практики реалізуються в закладах освіти чи під час навчального процесу, то вони обовʼязково мають бути зрозумілими всім учасникам процесу завдяки якісному, чесному та вдумливому діалогу.

Будь-яка меморіалізація війни повинна виходити з усвідомлення цінності спільнот й середовища, в яких і для яких вона реалізується, бути чутливою до почуттів, звичаїв, традицій членів цих спільнот, враховувати зв’язки та контекстуальність (принцип етичності та екологічності).

Йдеться також про увагу до забезпечення сталого розвитку громади та суспільства. Реалізація цього принципу передбачає уважність і чутливість до вже наявних в українському суспільстві меморіальних практик, об'єктів, місць, споруд та загалом раніше сформованих елементів живої культури пам’яті, щоб не допустити конфліктів пам’ятей, конкуренції жертв чи звитяг. Пошкодження чи знецінення вже наявних діючих елементів екосистеми пам’яті є неприйнятним, оскільки загрожує образити почуття людей і дискредитувати новий меморіальний елемент. Цей принцип передбачає обов’язковість врахування інтересів, почуттів та потреб рідних загиблих чи зниклих безвісти осіб на всіх етапах меморіалізації війни (від розробки тих чи інших проєктів або практик до контролю за їх реалізацією), оскільки вони є найбільш чутливою в цих питаннях соціальною групою. Належна меморіалізація має всіляко уникати травматизації чи ретравматизації громадян.

Також важливим складником формування здорового меморіального простору є дотримання балансу між культурою та природою – створення меморіальних об’єктів не повинно завдавати серйозної шкоди навколишньому середовищу. Якщо певної шкоди неможливо уникнути (наприклад, при створенні великих архітектурних об’єктів), то такі проєкти повинні містити в собі дієві компенсаторні механізми, щоб таку шкоду мінімізувати чи виправити з часом.

Оскільки в Україні Конституцією гарантовано, що суспільне життя ґрунтується на засадах політичної, економічної та ідеологічної багатоманітності, а жодна ідеологія не є обов’язковою, в рамах реалізації державних заходів меморіалізації війни слід уникати будь-якої ідеологічної заангажованості (принцип ідеологічної нейтральності).

Неприпустимою є інструменталізація пам’яті про війну на догоду вузьким інтересам політичних сил, бізнес-груп чи уславлення окремих ідеологічних рухів. Наприклад, доречним є пошанування конкретних вчинків осіб (підрозділів, груп), їх мудрості та хоробрості, патріотизму та звитяги, героїзму та людяності, а не політичної чи ідеологічної приналежності. При цьому виправданим є категоричний осуд та відмова від нормалізації/глорифікації людиноненависницьких ідеологій (наприклад, нацизм, фашизм, рашизм), а також засуджених міжнародною спільнотою явищ/форм, (таких як дискримінація, імперіалізм, асиміляція, тоталітаризм тощо). Ідеологічна незаангажованість разом із тим не означає пасивність, відсутність позиції, байдужість чи безвідповідальне замовчання зла.

***

Досвід аналізу мною і колегами десятків реальних випадків та практик меморіалізації війни з 2014 року показує, що належна і добросовісна меморіалізація зазвичай враховує всі перелічені вище принципи. Якщо в тому чи іншому проєкті відбувається відверте їх порушення чи значне недотримання (навіть якогось одного із них), то існує високий ризик того, що такий проєкт буде сприйнятий спільнотою негативно (як деструктивний чи проблематичний).

Вочевидь, питання достатності цих принципів, процедур встановлення відповідності їм та застосування інших критеріїв якості меморіалізації є відкритим до обговорення.

До наведеного переліку можуть бути доповнення та пропозиції, а також зауваження – адже ця публікація є етапом спільного напрацювання національної стратегії меморіалізації та її параметрів. Тож закликаю аналізувати, рефлексувати, критикувати, доповнювати та розвивати цей дискурс. Сподіваюся, що до кінця року можна буде укласти перші розділи відповідного документа — найбільш загальні та універсальні орієнтири для тих, хто вболіває за збереження гідної пам’яті про цю війну і діє вже зараз, не відкладаючи на завтра чи на «вже після війни».

Окрема подяка людям та організаціям, які доповнили та розвинули запропоновані ідеї, зокрема – Володимиру Тиліщаку, якому спершу належала ідея сформулювати принцип рівності у меморіалізації; Антону Лягуші, який запропонував додати та описав для цього тексту принцип широкої залученості або партисипативності; Андрію Білоконю, який запропонував ідею додати до одного з принципів проблему своєчасності меморіалізації; а також благодійному фонду «Вільні та щасливі» за пропозицію торкнутися у принципах теми гласності та врахування пропозицій щодо форм та способів меморіалізації від українців та громадських активістів як повноправних субʼєктів політики національної памʼяті.

Упродовж жовтня 2024 року заплановано провести фінальний етап обговорення принципів. Цей етап передбачає отримання відгуку від бойових підрозділів Сил безпеки та оборони України та проведення публічного фахового заходу з участю представників Комітету Верховної Ради України з питань гуманітарної та інформаційної політики й Міністерства культури та стратегічних комунікацій України.