1943 - почала роботу Третя конференція ОУН(б)
1943, 17-23 лютого – на околиці села Теребежі Буського району на Львівщині відбулася Третя конференція ОУН (б), на якій ухвалено рішення про перехід до відкритої боротьби проти гітлерівців.
Титульна сторінка Потанови ІІІ конференції. Фото: www.facebook.com/uvr2017/
На початку 1943 року керівництво ОУН (б), дотримуючись тактики накопичування сил для загального збройного повстання, не мало єдності щодо подальшої стратегії. Терор і репресії нацистів перекреслювали всі плани, а в низових організаціях посилювалися войовничі настрої. Поширювалися повстанські форми боротьби для захисту населення від грабунку й гестапівського терору, вивезення на примусову працю до Німеччини. Тим часом на території України розгорталися радянські партизанські структури, активізувалося польське підпілля, що вкрай насторожувало оунівців.
Кризова ситуація змусила провід ОУН (б) скликати Третю конференцію ОУН. Понад 20 членів ОУН зібралися 17 лютого у хатині Григорія Микитіва в лісовій гущавині на території колишнього хутора Панаси в околиці села Теребіж. Історики її називають Олеською конференцію, адже неподалік смт Олесько, яке завдяки замку нині є відомим туристичним об’єктом.
Учасниками конференції стали активні діячі ОУН, які прибули з різних кінців України. Серед них – Микола Лебідь, який очолив ОУН після арешту нацистами Степана Бандери, референти Проводу ОУН: військовий – Роман Шухевич, вишкільний – Василь Охримович, політичний – Зиновій Матла, організаційний – Роман Кравчук, пропаганди – Мирослав Прокоп. А також – Йосип Позичанюк – провідний діяч ОУН з Вінниччини, Ростислав Волошин – у майбутньому співорганізатор УПА у 1942-1943 роках, Омелян Логуш – референт пропаганди ОУН Південно-Східних Українських Земель (ПСУЗ) у Дніпропетровську, Василь Кук – крайовий провідник ОУН ПСУЗ, Дмитро Клячківський – провідник Північно-західних українських земель (ПЗУЗ) ОУН, Микола Арсенич – головний керівник Служби безпеки ОУН.
Головуючим на конференції був Микола Лебедь, а головним доповідачем – крайовий провідник ОУН у Галичині Михайло Степаняк. Він наголосив, що після Сталінградської битви Німеччина війну програє, а Червона армія знову окупує Україну, що заважатиме планам націоналістів побудувати Українську незалежну державу. Відтак потрібно перехопити ініціативу й розпочати бандерівській ОУН масштабну боротьбу проти нацистів.
На думку Степаняка, слід підняти загальнонаціональне повстання проти німців, сформувати коаліційний уряд із представників усіх самостійницьких сил як альтернативу УРСР і розпочати переговори з Великою Британією та США про визнання незалежної України. Це б показало силу українського визвольного руху та змусило б західних союзників рахуватися з ним та з новопосталою Українською державою. Інші члени Проводу ОУН оцінили такий варіант подій як малоймовірний через брак сил.
В одному з основних питань цієї конференції – у питанні ставлення українців до німецьких окупантів – перемогла позиція крайового провідника ПЗУЗ Дмитра Клячківського і військового референта Проводу Романа Шухевича про потребу концентрації основних зусиль на боротьбу проти червоних партизанів.
Оцінивши тогочасні міжнародні реалії та охарактеризувавши ситуацію на внутрішньому фронті, модифікувавши тактику революційної ОУН у зв’язку з новими реаліями на східному фронті, бандерівська ОУН на Третій конференції остаточно ухвалила рішення про необхідність збройної боротьби. Її вирішили розгорнути з масштабного фронту проти нацистів. Активні прихильники партизанської війни з німцями отримали поштовх для створення «нових осередків партизанської сили», що дало якісний імпульс для розгортання повстанської армії, дієвості в реалізації самооборони українців.
Будинок, у якому відбулася ІІІ конференція ОУН (б) у лютому 1943 року. Сучасна світлина. Фото: www.istpravda.com.ua
Як вважає історик Іван Патриляк, рішення конференції дали офіційну відмашку повстанській армії до антигітлерівської боротьби, яка набирала все більших обертів. Від цього часу антинацистський збройний рух опору визнавався одним із необхідних етапів національно-визвольної боротьби.
Зокрема, в ухваленому остаточному рішенні про збройний виступ йшлося:
«1942 рік був на Українських Землях роком впертої боротьби українського народу за Українську Самостійну Соборну Державу. Вона проходила серед нещадного гніту й поневолення українського народу німецьким окупантом, серед намагання зробити з нього раба на власній землі й як націю знищити, та серед повторних спроб московського червоного й білого імперіялізму розкласти український народ і приготувати ґрунт для його нового політичного й економічного поневолення».
«Стоїмо на становищі, що передумовою організації всіх політичних і національних сил України до боротьби проти московсько-большевицького імперіялізму та приєднання до неї всіх зовнішньо-політичних сил, а зокрема поневолених народів, являється боротьба українського народу проти німецького імперіялізму», – йшлося в резолюції конференції. І далі: «Большевицьку й білу імперіялістичну Москву поборювати будемо завжди, як віковічного ворога поневолених народів Сходу та як джерело вічного неспокою в Європі й осередок імперіялістичної експанзії на європейський і азійський континенти». Наприкінці резолюції окремо наголошувалося: «Засуджуємо всі спроби індивідуальної чи збірної співпраці з окупантами, як шкідництво й зраду українському народові…». Тим самим ОУН(б) різко виступала проти участі українців у німецьких збройних силах, сприймаючи це «як намагання німецького імперіалізму здобути для себе гарматне м’ясо серед українського народу, щоб у цей спосіб виграти війну й ще більше поневолити український народ».
Матеріали Третьої конференції ОУН стали основою розробки новітньої концепції у визвольній боротьбі на перспективу на Третьому Надзвичайному зборі ОУН 21–25 серпня 1943 року.
Масштабний виступ проти Німеччини мала очолити оунівська партизанська армія. Спершу її планували назвати Українською визвольною армією, але через схожість назв із батальйонами РОА генерала Андрія Власова, в квітні-травні 1943-го почали використовувати назву Українська повстанська армія.