1856, народилася Софія Русова, педагогиня

1856, 18 лютого – на Чернігівщині народилася Софія Русова (Ліндфорс), педагог, засновниця перших дитячих садочків, голова департаменту дошкільної освіти Генерального Секретаріату УНР, активна діячка жіночого руху.

Софія Русова (1856 - 1940). Фото: gazeta.dt.ua

Була п`ятою, наймолодшою дитиною в родині відставного військового російської армії, шведа Федора Ліндфорса та французької аристократки Анни Жерве. Дитинство пройшло в Олешні, серед мальовничої природи і українських пісень. Хоча, як згадувала Софія, в родині усі між собою спілкувалися французькою, а діти з гувернантками вивчали англійську й німецьку. Також велика увага приділялася музиці – Софія прекрасно грала на фортепіано і планувала вступати до Петербурзької консерваторії.

Коли Софії було десять, померла мама. Ліндфорси переїхали до Києва, де Софія вступила до Фундуклеївської гімназії, яку згодом закінчила з відзнакою. 

У 1871 році помирає батько. Сестри, Софія та Марія, вирішують розпочати власну справу, відкривши український дитячий садок. «Ви самі ще дитина!» — вигукнув попечитель Київського навчального округу Платон Антонович, коли 15-річна Софія подала йому своє прохання. Але згоду дав.

Сестри Марія та Софія Ліндфорс, 70-ті роки ХІХ ст. Фото: www.dnpb.gov.ua.

1 вересня 1871 року приватний дитсадок сестер Ліндфорс прийняв перших вихованців. Переважно це були діти з сімей українських інтелігентів, зокрема, дочки письменника Михайла Старицького Людмила та Оксана. Садочок був україномовним і базувався на засадах передової тогочасної педагогіки, яка вчила бачити в дитині особистість.

Сестри зближуються з українською інтелігенцією, яка гуртувалася навколо Старої Громади. У цьому колі Софія Ліндфорс зустрічає Олександра Русова, який ще більше закохав її в український світ, «відкрив мені красу української поезії, заговорив до мене українською мовою і без довгих промов та пояснень збудив у мені любов до нашого народу, яка вже ніколи не покидала мого серця, керувала моїми політичними виступами, всією моєю працею довгі літа», як писала вона пізніше. Кохання було взаємним - 30 серпня 1874 року пара повінчалася. Микола Лисенко присвятив цій події свій музичний твір – рапсодію «Золоті ключі».

Молодята їдуть до Європи, деякий час живуть у Празі. Тут вони беруться за важливу справу: підготовку до друку повного видання «Кобзаря» Тараса Шевченка, без цензурних скорочень, який побачив світ у 1876 році. Софія Федорівна редагувала, впорядковувала та здійснювала коректуру цього видання, а допомагав їй у цьому етнограф Федір Вовк.

Після повернення, через свою проукраїнську позицію та утиски царського режиму Русови змушені були часто переїжджати: хутір на Чернігівщині, Одеса, Херсон, Харків, Полтава. І всюди Софія Федорівна вела активне громадське і культурне життя: відкривала дитсадки, недільні школи для дорослих, видавала  книжечки для малоосвічених читачів, вчителювала, долучилася до заснування першої у Чернігові громадської бібліотеки. При тому пережила 15 обшуків, відсиділа у п’яти тюрмах. Її третій син Юрко міг народитися у в`язниці – лише за два дні до пологів жінку за наполяганням лікарів відпустили під домашній арешт, але ще місяць вона жила під наглядом. 

Все своє свідоме життя Софія Русова віддала педагогіці. Вона видає підручники «Початкова географія» та «Український буквар», викладає педагогіку в Фребелівському жіночому інституті, який готував працівників дошкільних закладів, викладає французьку мову у Комерційному інституті, стає співредакторкою педагогічного журналу «Світло», де опубліковано понад 100 її праць. Смерть старшого сина Михайла, а згодом і чоловіка, стає ударом, але і додає твердості обраному шляху. Вона розробляє концепцію національного виховання, передусім – в освіті.   «Народові, який не має своєї школи і не дбає про неї, призначені економічні злидні і культурна смерть. Ось через що сучасним гаслом усякого свідомого українця мусить бути завдання: рідна школа на Вкраїні», — писала вона в одній із праць.

Обкладинка «Українського букваря» Софії Русової

В 1917 році її обирають до Української Центральної Ради, згодом очолює департамент дошкільної і позашкільної освіти Міністерства освіти, проводить дерусифікацію шкіл, видає «Першу читанку для дорослих, для вечірніх та недільних шкіл» та «Дошкільне виховання», стає головою Української національної жіночої ради.

В грудні 1921 року, після завершення Української революції, вбрід переходить Збруч і вирушає до Праги, де їй у 65 років доводиться починати життя з нового листа. Попри поважний вік, до останнього займається громадською, педагогічною та науково-видавничою діяльністю: стає професором педагогіки Українського високого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Української академії в Подебрадах (Чехословаччина), організовує дитячий притулок для українських сиріт, пропагує жіночий рух, входить до ради Світового союзу жінок, постійно бере участь у міжнародних з’їздах у Римі, Парижі, Копенгагені, Греноблі, відстоюючи українські питання. У 1933 році за її ініціативи Союз українок Чехословаччини створив Тимчасовий комітет допомоги голодуючим в Україні.

Софія Русова (в центрі) серед учасниць українськоїделегації на Міжнародному Жіночому Конгресі в Римі 1923 року. Фото: www.istpravda.com.ua

Померла 5 лютого 1940 року, кілька днів не доживши до свого 84-річчя. Похована на Ольшанському цвинтарі в Празі.