1896 – народився Василь Недайкаша, військовий діяч армії УНР

1896, 21 березня у селі Глодоси Єлисаветградського повіту Херсонської губернії (нині – Кіровоградської області) в селянській родині з`явився на світ Василь Недайкаша, в майбутньому – активний борець за незалежність в часи Української революції 1917-1921 років, сотник Дієвої армії УНР, розвідник.

Василь Недайкаша. Фото: szru.gov.ua

Батько, Денис Недайкаша, був козацького роду. Мати, Олександра Мелешко, намагалася прищепити дітям високі моральні цінності. Крім Василя в родині було ще четверо синів: Петро, Іван, Порфир і Михайло, а також три дочки: Єлизавета, Ольга й Марія.

Початкову освіту Василь здобув у двокласній школі рідного села, займався самоосвітою. У шістнадцять років вступив до вчительської семінарії в Олександрії, цікавився українською літературою та стежив за політичними процесами. В 1913 році його ледь не відрахували із семінарії за участь у святкуванні дня народження Тараса Шевченка.

З початком Першої світової війни був мобілізований до Російської імператорської армії, воював на Південно-Західному фронті у складі 27-ої піхотної дивізії, дослужився до звання поручика. У стосунках з підлеглими робив ставку на особисте спілкування, розмови і пояснення, що значно підвищило ефективність роти під командуванням Недайкаші і зменшила кількість втрат.

Після Лютневої революції 1917 року, коли почали формуватися українізовані частини, одразу перейшов до одного з таких підрозділів, однак невдовзі демобілізувався та повернувся до рідного села, де влаштувався на роботу в гімназії. Однак, подальший розвиток подій змусив знову взятися за зброю і долучитися до загонів Вільного Козацтва, організованих з метою захисту населених пунктів від мародерів та дезертирів, що тікали з фронту.

Наприкінці 1918 року, після конфлікту з місцевими прихильниками лівої ідеології, разом зі своїм загоном приєднався до Дорошенківського полку Армії УНР, пізніше був командиром кулеметної сотні 14-го полку Низових Запорожців 5-ї Селянської дивізії, сформованої із земляків. Мав контакти з Нестором Махном, однак ідеологічно вони стояли на різних позиціях. У листопаді 1919 року за наказом генерал-хорунжого Юрка Тютюнника повернувся додому для організації селянських повстань проти білих і червоних в Глодосах та довколишніх селах. У квітні 1920 року на чолі загону односельців знову приєднався до Дієвої армії УНР, брав участь у Першому Зимовому поході, разом з групою Андрія Гулого-Гуленка пройшовшись тилами Добровольчої армії Антона Денікіна. Згодом цей загін було перейменовано на курінь Низових Запорожців Збірної Запорізької дивізії.

У травні 1920 року очолив 6-й курінь Низових Запорожців 2-ї Запорізької бригади 1-ї Запорізької стрілецької дивізії Армії УНР. Разом з ним воювали брати Іван, Петро і Порфир. Після поразки Української революції 1917 – 1921 років опинився на території Польщі в таборах для інтернованих.

У Польщі працював на різних роботах – електриком, столяром, землеміром, механіком,  лісозаготівельником. Паралельно підтримував контакти з проводом УНР в екзилі, зокрема – із Всеволодом Змієнком, організатором військової спецслужби Державного Центру УНР в екзилі, та командиром Партизансько-Повстанського Штабу Юрком Тютюнником. Займався розвідувально-диверсійною роботою на території України: пошуком, підготовкою та перекиданням на радянський бік розвідників, завдяки яким зберігався контакт з нелегальними розвідувальними осередками або окремими інформаторами на території УСРР. Сам також виконував спеціальні завдання, неодноразово переходив кордон, добуваючи розвідувальну інформацію про настрої людей, політичну та військову ситуацію. З 1928 року очолив відділення у 2-му відділі розвідки Генерального штабу Військового міністерства УНР в екзилі. 

Василь Недайкаша (крайній зліва) серед учасників свята запорожців у Парижі. 1937 рік. Фото: uk.wikipedia.org

У 1939 році перебрався до Франції, де осіли його брати Петро і Порфир. Брав активну участь у діяльності Українського Народного Союзу, був одним із ініціаторів вступу українських добровольців до Французького іноземного легіону для боротьби з німцями. Підтримував контакт і з іншими українськими організаціями: влітку 1939 року на території його ферми у містечку Сансі діяв наметовий табір пластунів.

Після Другої світової війни займався фермерством, а також став одним із керівників Товариства колишніх вояків-українців у Франції. Під кінець життя налагодив контакти з рідними і дізнався про трагічну долю родини: батько на початку 30-х років помер у в`язниці, заарештований за звинуваченнями в контрреволюційній діяльності, сестра Єлизавета померла під час Голодомору, а дві інші сестри, Марія та Ольга, в 1931-му були вислані в табори ГУЛАГу. В Біломорськ вислали і брата Михайла разом з дружиною Ганною Зубко – від недоїдання і важких умов праці він захворів на туберкульоз і помер в 1942 році. 

Василь Недайкаша прожив 77 років. Помер 18 квітня 1972 року від раку легенів. Похований у Франції.

За матеріалами історичних розвідок Сергія Мілютіна, старшого наукового співробітника відділу історії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею:

http://chas-time.com.ua/liudyna/vasil-nedajkasha-sotnik-armiji-unr.html

http://chas-time.com.ua/liudyna/vasil-nedajkasha-rozvidnik-emigrant-gromadskij-diyach.html