1925 – народився Дмитро Гнатюк, співак

1925, 28 березня в селі Старосілля (нині Мамаївка) Кіцманського району Чернівецької області в селянській родині народився знаменитий співак, Герой України, народний артист України, професор, лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Дмитро Гнатюк.

Дмитро Гнатюк в молодості. Фото: kitsman.city

В родині Михайла Дмитровича та Марії Іванівни було шестеро дітей. До 1940 року село належало до Румунії. Батько був учасником Першої світової війни, де втратив ногу і до кінця життя проходив із дерев’яним протезом. Старший брат Іван навчався в морській школі на капітана в румунському місті Констанца, прекрасно знав іспанську, французьку, німецьку, англійську, румунську. Але в 1940-му році, приїхавши на канікули додому, потрапив до рук НКВД, де його за знання мов звинуватили в шпигунстві і розстріляли в Чернівецькій тюрмі.

Дмитро змалку мав гарний голос, з восьми років співав у церковному хорі, де на нього звернув увагу отець Мирослав і взявся вчити нотної грамоти. Любив і театр – ще в школі організував самодіяльну трупу і поставив «сватання на Гончарівці».

Аматорський театр с. Мамаївці. Дмитро Гнатюк - другий зліва у верхньому ряду. Фото: kitsman.city

Ріс дуже доброю і співчутливою дитиною. Коли в 1933-му році до Старосілля дійшли чутки про Голодомор в Україні і в селі взялися збирати кошти для допомоги постраждалим, Дмитрик сам назбирав більше двох тисяч румунських леїв – це були дуже великі гроші. «Але, думаю, то все було даремно, ті гроші нічим не допомогли українцям. Тоді ж як було? Союз удавав, що все гаразд. На Україні все благополучно! Не треба ніякої допомоги! І після того, як люди пережили таку страшну катастрофу, нас намагаються переконати, ще геноциду не було, а голодували скрізь. Мене це обурює, бо Україну цілеспрямовано морили. Український народ був ізольований», - згадував пізніше співак в інтерв’ю газеті «Україна молода».

Закінчив місцеву восьмирічну школу, але подальшим планам завадила війна. Дивом вижив під час бомбардування під Польщею – вибуховою хвилею його прикрили тіла інших загиблих. Від пережитої контузії і стресу відбулася мутація голосу і він набув неповторного звучання.

Протягом війни довелося попрацювати на танковому заводі в Нижньому Тагілі, і сталеваром в місті Нижня Салда Свердловської області. Там же зібрав хор, який запрошували виступати по всій Свердловській області.

Дмитро Гнатюк та Іван Паторжинський. Фото з архіву Михайла Маслія

Повернувшись у 1945-му році в Чернівці, став солістом Чернівецького музичного-драматичного театру імені Кобилянської. Талановитого соліста рекомендували на навчання камерному та оперному співу до Київської консерваторії у клас Івана Паторжинського. Ще під час навчання мав можливість виступити на концерті з нагоди 70-ліття Сталіна. Пізніше, згадуючи той виступ, Хрущов сказав Дмитру Гнатюку, що, якби не юний вік, він ще тоді, в 1949-му, міг би отримати звання народного артиста СРСР ще у 24 роки. Втім, він і так став одним із наймолодших народних артистів, отримавши це звання у 1960-му.

Його часто запрошували на високі урядові концерти, він виступав перед Сталіним, Хрущовим, Брєжнєвим. Це давало йому певну свободу популяризувати українську музику, зокрема – народні думи, твори української пісенної класики, в тому числі і замовчуваних Кирила Стеценка, Миколи Леонтовича. Але секрет успіху був виключно в таланті артиста і його фанатичній працездатності. За одним із контрактів, укладених радянськими функціонерами, він під час гастролей в Австралії та Новій Зеландії дав протягом місяця 57 концертів.

Дмитро Гнатюк у ролі Остапа із опери «Тарас Бульба». Фото: ukrop.depo.ua

Він був співаком широкого жанрового діапазону. З 1951 року – у складі трупи Національного академічного театру опери і балету імені Шевченка, в різні роки був і директором, і режисером, і художнім керівником та головним режисером театру. Всесвітню принесли партії Остапа із «Тараса Бульби», Фігаро, Ріголетто, Мазепи та багатьох інших героїв, а також гастролі в США, Австрії, Італії, Нової Зеландії тощо. Але крім цього Дмитро Михайлович із задоволенням виконував українські народні пісні. Він був першим виконавцем шлягерів «Два кольори», «Як тебе не любити. Києве мій» та «Пісні про рушник». З його легкої руки «Черемшину» українською мовою заспівали в Японії. 

В 1975 році закінчив Київський інститут театрального мистецтва. Як режисер, ставив спектаклі в Донецькому театрі опери та балету імені Солов'яненка та в оперній студії Київської консерваторії. З 1985 року він став також режисером у Київському дитячому музичному театрі. Його не один раз запрошували переїхати до Москви, однак він незмінно відповідав: «Без України я не зможу співати».

Все життя Дмитро Гнатюк віддав сцені. Фото: dzerkalo.media

Тричі був депутатом Верховної Ради СРСР та один раз – в 1998-2002-му – депутатом Верховної Ради України, був заступником голови комітету ВР з питань культури і духовності. Через власну принциповість відмовився балотуватися далі, хоча пропозиції були.

Крім співу захоплювався садівництвом та колекціонуванням живопису. Всі гроші вкладав у картини українських художників, зокрема в шедеври Миколи Пимоненка, Сергія Васильківського, Івана Труша, Миколи Сергєєва, Костянтина Крижицького, Олекси Новаківського, Адальберта Ерделі, Казимира Малевича. Частину колекції співак подарував українським музеям.

Помер 29 квітня 2016 року. Похований на Байковому кладовищі.

При підготовці матеріалу використані джерела:

Дмитро Гнатюк: Мою «Черемшину» навіть японці співають// «Україна молода». 10.09.2010

https://www.umoloda.kiev.ua/number/1734/348/61365/

Михайло Маслій. «Дмитро Гнатюк – людина-епоха»// Ukrainian People/ 03.2025

Дмитро Гнатюк. Легенда українського оперного співу

https://art.lib.kherson.ua/dmitro-gnatyuk-legenda-ukrainskogo-opernogo-spivu.htm

Олена Немкович. Гнатюк Дмитро Михайлович. Енциклопедія сучасної України

https://esu.com.ua/article-30632