1856 – народився Порфирій Мартинович, живописець, фольклорист і етнограф
1856, 7 березня – в селі Костянтинівка (яке за прізвищем місцевого поміщика іноді називали Стрюківкою) на Харківщині народився Порфирій Мартинович, живописець, фольклорист і етнограф.
В дитинстві на хлопця з сім’ї земського службовця сильне враження справили пісні та розповіді мандрівних кобзарів, лірників, чумаків. Малюванням серйозно захопився ще в гімназії.
«З самих малих літ рисував я, найбільше з ікон. Надивлюсь на них у церкві і малюю подобія їх олівцем. Дедалі виходило у мене все краще, – писав Порфирій Мартинович у листі до Опанаса Сластьона. – Рисував я й те, що бачив навкруги себе. Пізніше рисував аквареллю, найбільше теж з ікон. В Харкові, бувши ще в гімназії, дужче я брався до рисування, бо тут уперше довелось мені гарну живопись бачити і мав я змогу картинний музей при університеті відвідувати».
Навчався у Петербурзькій академії мистецтв. Під час літніх вакацій мандрував українськими селами й містечками Харківщини, Полтавщини, Чернігівщини, збирав етнографічні матеріали, робив замальовки, портрети, ескізи. Серед найбільш відомих – «Оксана Бурштримиха» (1875), «Кобзар Тихон Магадин із села Бубни» (1876), «Кобзар Іван Кравченко (Крюковський)» (1876), «Петро Тарасенко» (1875), «Голова дівчини» (1877), «Чумак Мигаль з Вереміївки» (1880). У 1877-му отримав велику срібну медаль академії за малюнки з натури.
Порфирій Мартинович. Автопортрет. Фото: umoloda.kiev.ua
Як згадував Опанас Сластьон: «Могутня спостережливість, виключна, дивовижна художня пам’ять давала йому змогу його живі оповідання зараз же з надзвичайною швидкістю і красою ілюструвати, з виключною динамічною експресивністю. Про що б не почав говорити Мартинович, він зараз же хапався за олівець і, де тільки було можна, зоставляв свої рисунки. Тих рисунків була велика сила».
Був поводирем кобзаря Остапа Вересая, першим проілюстрував «Енеїду» Котляревського. Послужив моделлю для створення образу одного з козаків у картині Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану».
Життя Порфирія різко змінилося після смерті батька, який забезпечував сина фінансово. Надалі митець живе в постійній нужді і впроголодь, сильно бідує.
«У його кімнаті не тільки стола або стільця, але й ліжка. Просто на брудній, ніколи не митій підлозі мішма валялися альбоми, теки, малюнки. етюди; по всьому тому він і спав, – описує останні роки Мартиновича в академії Опанас Сластьон. – До стіни була приставлена стара поганенька поляпана вапном драбина, що її тут забили вапнярі. Оце була вся обстановка його кімнати».
Порфирій Мартинович. Фото: uahistory.com
За кілька років життєві негаразди призвели до нервового зриву. Внаслідок важкої недуги залишив навчання й відійшов від активної художньої практики. Лікувався в лікарні для душевно хворих. Згодом виїхав на Слобожанщину й зосередився на збиранні фольклорних матеріалів. Вивчав дерев’яну архітектуру, збирав український одяг. Багато зібраних ним записів увійшли до збірки «Українські записи Порфирія Мартиновича» (1906), друкувалися на сторінках журналу «Київська старовина».
Порфирій Мартинович у своїй садибі. Фото С. Таранушенка, 1929 р. Фото: otkudarodom.ua
Заснував краєзнавчий музей у Краснограді на Харківщині (1922), де працював науковим співробітником в останні роки життя. Коли почався голод, свої скромні гонорари роздавав помираючим селянам. І сам помер від голоду 15 грудня 1933-го в рідній хаті в Краснограді.
Художні праці Порфирія Мартиновича зберігаються в музеях Києва, Харкова, Сум, Дніпра.