1926 – народилася Оксана Попович, член УГГ, політв`язень
1926, 2 лютого в селі Жуків на Івано-Франківщині народилася Оксана Попович – районна провідниця ОУН, дисидентка, ув`язнена в радянських таборах, членкиня Української Гельсінської групи, співзасновниця Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки.
Оксана Попович в молодості. Фото: localhistory.org.ua
Вся їхня родина стояла на міцних проукраїнських позиціях. Батько, Зенон-Мар`ян Попович, був вояком Української Галицько Армії, учасником Листопадового зриву, пізніше став начальником пошти. Після встановлення польської влади за проукраїнську позицію на 6 місяців потрапив до польської в’язниці. Звільнившись, зайнявся просвітництвом серед селян: вчив їх грамоти, організував у селі осередок товариства «Рідна школа», читав лекції, організовував каси взаємодопомоги.
Мама, Олена Новодворська, була вчителькою, родичкою Леся Мартовича — українського письменника, правника та громадського діяча, товариша Василя Стефаника та Марка Черемшини. Та й загалом, усе їхнє оточення було активне і проукраїнське: дядько дівчини, Гнат Стефанів, був очільником Начальної команди Галицької Армії, батькова сестра Клементина Боярська-Попович — письменницею та громадською діячкою. «І для мене Україна — це було щось святе», — пригадувала Оксана Попович.
Закінчила початкову школу, пізніше, після переїзду родини в 1939 році до Городенки на Покутті, вступила до Городенківської гімназії. Тут вона приєдналася до Юнацтва ОУН. «Вивчали правила конспірації, історію України, українську літературу, проходили ідеологічний та військовий вишкіл. Була книжка «Пашні буряки», де були всі правила конспірації. Кожен мусив знати Декалог, 12 прикмет націоналіста і 44 правила, за якими треба було жити. Після екзаменів складали присягу і вступали в Організацію Українських Націоналістів», — розповідала підпільниця.
В 1944-му стала районною провідницею ОУН, займалась просвітництвом і пропагандою на Покутті, куди її перевели на підпільну роботу. В січні 1945 року була затримана органами МГБ в селі Іспас Коломийського району, одному з найбільш активних повстанських сіл Покуття. В сумці знайшли реферати, повстанську літературу. Назвалася вигаданим ім’ям - Петрушак Варвара Петрівна. Під цим іменем її засудили на десять років таборів у Воркуті та Комі АРСР. При етапуванні спробувала втекти, але отримала поранення в груди і ногу, а також вивих ноги – через це до кінця життя мала інвалідність. З табору їй вдалося передати рідним, де вона і під яким іменем – пізніше тітка слала їй посилки наче для родички чоловікового побратима.
Репресії торкнулися і її родини. Матері під час етапування на спецпоселення вдалося втекти в Києві і пішки добратися додому. Щоб уникнути переслідувань, довелося жити під чужим іменем. Батько теж переховувався і в 1949 році помер. Брата Олексу та сестру Марію прихистив дядько Клим Стефанів. Усе майно сім’ї відібрали совєти.
Відбувши 10 років, повернулася на Франківщину, влаштувалася на роботу. В кінці 1950-х знайшла однодумців й долучилася до дисидентського руху — допомагала з поширенням самвидаву, збирала кошти на підтримку політв'язнів, організовувала вечори, лекції. Познайомилася з Іваном Дзюбою та Оксаною Мешко. Активно виступала на захист дисидента Валентина Мороза. У грудні 1969 року підписала заяву 16-х колишніх політв'язнів «Знову камерні справи?», протестуючи проти практики засудження в ув'язненні, коли перед закінченням терміну справи переглядалися і людям давали новий строк.
У 1974 році її знову арештовують як «особливо небезпечну рецидивістку». Вирок Івано-Франківського облсуду — 8 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Ув'язнення відбувала в одному з таборів «Дублагу» разом з Іриною Калинець, Іриною Сеник, Стефанією Шабатурою, Надією Світличною, Дарією Гусяк. В лікарні в Барашево, в Мордовії, куди потрапила з ногою, познайомилася з Василем Стусом.
Надія Слободян (Крохмалюк), Любов Лемик, Дарія Гусяк, Галина Крохмалюк, Оксана Попович, 1979 рік. Фото: localhistory.org.ua
У 1979 році, в ув’язненні, написала заяву на вступ до Української Гельсінської групи. Її підписи почали з`являтися під заявами та зверненнями групи. Брала участь в голодуваннях та інших акціях табірного протесту, піддавалася актам насильницького годування через зонд. У 1980-му «Бюлетень УГГ» опублікував список тих політв’язнів, які за станом здоров`я потребували негайного звільнення. Серед них була і Оксана Попович. Однак, навіть у 1982 році, перед відправкою на заслання, вона відмовилася писати «покаяльну заяву», хоча й була така пропозиція.
Повернулася до мами в Івано-Франківськ лише в 1987-му. У 1988-му стала однією із засновниць Івано-Франківської обласної філії Української Гельсінської Спілки. Але після її перетворення на Українську Республіканську партію, відмовилася вступати до неї.
Померла 22 травня 2004 року. Похована на Алеї Героїв у Івано-Франківську. У 2006-му році була удостоєна Ордену «За мужність» І ступеня (посмертно).
За спогадами Оксани Попович (Харківська правозахисна група) та матеріалами Роксолани Попелюк («Локальна історія»)