1899 – народився Борис Ткаченко, мовознавець, жертва сталінського терору
1899, 6 лютого у Воронежі народився Борис Ткаченко, український мовознавець-україніст доби Розстріляного відродження, перекладач класичної літератури, співупорядник «Українського правопису» 1928 року, жертва сталінського терору.
Борис Ткаченко. Фото з домашнього архіву Катерини Рапай, онучки Зінаїди Йоффе
Батьки були україномовними, незважаючи на те, що мати Бориса була із російського дворянства. Батько, Данило Ткаченко, був близьким другом Бориса Грінченка і допомагав у зборі матеріалів для його відомого словника. Борис Грінченко став хрещеним батьком його сина, якого назвали Борисом на честь мовознавця.
Після закінчення школи у Воронежі переїхав до Харкова. У 1923 році закінчив Харківський інститут народної освіти, де його вчителем був професор української мови Олекса Синявський. Зацікавився українською стилістикою та діалектологією, писав методичні брошури з викладання української мови. Займався польовими дослідженнями, фіксуючи і зберігаючи живу народну мову. Разом із Майком Йогансеном став співавтором «Загального курсу української мови», здійснив кілька видань «Практичного російсько-українського словника», долучився до роботи над «Новим українським правописом» 1928 року.
Уу Харкові доля його звела з іще одним визначним мовознавцем Леонідом Булаховським. Під керівництвом Булаховського здійснив першу спробу створення окремого спеціального курсу стилістики української мови. Це був «Нарис української стилістики» у п’яти лекціях, що побачив світ у Харкові в 1929-му році. Основою для праці стала «Французька стилістика» Шарля Баллі, але Ткаченко показав стилістичні явища української мови, ілюструючи їх прикладами з художньої літератури, фольклору, народно-розмовної мови тощо.
Захоплення філологією спонукало до занять літературним перекладом. Перекладав з англійської, німецької, французької та російської твори Едгара По, Ніколауса Ленау, Проспера Меріме, Олександра Пушкіна, Льва Толстого, Олексія Толстого, Антона Чехова.
Входив до середовища письменників і поетів «Розстріляного відродження». Дружив із Миколою Хвильовим, Майком Йогансеном, Миколою Зеровим.
Працював старшим науковим співробітником Харківської філії Інституту мовознавства АН УСРР. Одночасно – виклав українську мову в Комуністичному університеті та Всеукраїнському інституті підвищення кваліфікації педагогів. Пізніше був консультантом-коректором Партвидаву ЦК КП(б)У. У 1935 році переїхав до Києва.
В грудні 1937 року був заарештований. Йому інкримінували участь в «антирадянській українській націоналістичній терористичній організації» та зв’язки із троцькістами. Рішенням трійки НКВД засуджений до страти. Розстріляний 23 грудня 1937 року, похований імовірніше за все в Биківнянському лісі.
Тричі був одружений. Один із синів, Орест Ткаченко, теж став мовознавцем. Після розстрілу батька, попри те, що ріс і виховувався в іншій родині, був виключений з піонерської організації, зазнав переслідування і цькування.
Третьою дружиною була відома перекладачка і мовознавиця Зінаїда Йоффе, яка так само пройшла через сталінські табори як «дружина ворога народу».
Реабілітований посмертно в 1957 році.