1916 – народився Данило Нарбут, художник

22 (9 за старим стилем) січня 1916 року в Петрограді в родині відомого художника-графіка Георгія Нарбута народився син Данило – в майбутньому теж відомий живописець, художник-сценограф, етнограф і колекціонер, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка в галузі образотворчого мистецтва, один із активних діячів УНА-УНСО, жертва сталінських репресій.

Данило Нарбут. Фото: day.kyiv.ua

Рід Нарбутів ішов від шляхти часів Великого Князівства Литовського, його предки служили у Сагайдачного та Мазепи. В 1917 році Георгій Нарбут з родиною переїхав до Києва, де йому запропонували посаду ректора української Академії мистецтв. Саме він розробляв дизайн перших купюр УНР, став Коли Данилові було чотири роки, батько помер, і його вихованням опікувалися мама, Віра Кир’янова, та художник-графік і етнограф Антон Середа. 

У 1923 році вступив до Першої трудової школи імені Т.Г. Шевченка в Києві, паралельно відвідуючи приватну студію художника Юхима Михайлова та навчаючись живопису у професора Василя Кричевського.  Пізніше продовжив навчання у дитячій студії при Київському художньому інституті. 

В неповні п`ятнадцять років він влаштувався в Київський оперний театр учнем в декоративну майстерню до художника Евенбаха та Ленерта, працював декоратором. В 1933 році, під час Голодомору йому вдалося виїхати до Ленінграда, де, як пізніше писав у автобіографії, «працював з художником Нікіфоровим у художниці Ходасевич в оперному театрі ім. Кірова та вчився на Всесоюзних курсах театральних художників при Ленінградській Академії мистецтв».

Через два роки повернувся до Києва, працював у Київському театрі музичної комедії, також у театрі опери та балету брав участь разом з Семеном Евенбахом у оформленні декорацій до спектаклю «Наталка Полтавка», який готувався до 1-ї декади українського мистецтва в Москві.

Але хмари вже збиралися над головою талановитого юнака. В 1936 році його арештовують «за недоносительство» і на два роки відправляють в табори на будівництво Біломорканалу. Після формального звільнення виїхав до місто Єйськ, на Кубань, де жила мамина сестра Ольга, працював художником у театрі. Згадують, що у той час йому допомагав готувати фарби майбутній актор і режисер Сергій Бондарчук. В 1938 році був переведений на посаду головного художника театру міста Златоуст.

Щоб отримати дозвіл повернутися в Україну, добровольцем попросився на Фінський фронт, був нагороджений орденом Червоної Зірки. Після повернення з війни працював у Республіканському театральному музеї в Києві, згодом – головним художником у Житомирському театрі імені Шевченка.

З початком німецько-радянської війни 1941 року був мобілізований до армії в 821 легко-кінний артилерійський полк командиром відділення розвідки. У жовтні того ж року потрапив в оточення, з полону повернувся до Києва. Під час німецької окупації працював у театрах Києва, Ковеля, Коломиї, був актором агітбригади. У Ковелі познайомився з дружиною ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова Марією Бачинською. 

У 1944 році затриманий німцями і відправлений до трудового табору, потім до концтабору «Штрасгоф». 5 травня 1945 року звільнений радянськими військами, працював при штабі 302 табору по репатріації.

В кінці 1945 року повернувся до роботи в театрі, оформлював вистави в театрах Чернівців, Луганська (тоді – Ворошиловграда), Івано-Франківська (тоді Станіслава), Коломиї, Тернополя, Дрогобича. З 1965 року був головним художником Черкаського обласного музично-драматичного театру імені Шевченка, де працював до пенсії, оформив понад 250 вистав.

Цікавився етнографією та народним одягом. Збирав українську кераміку, різьблені вироби, вишивку, писанки. Створив багато ескізів народного одягу. Багато писав картин з народного життя. У 1996 році отримав Шевченківську премію за портретні серії «Сподвижники Б. Хмельницького», «Гетьмани України», та філософсько-історичне полотно «Страшний суд».

Завжди брав активну участь в громадському житті Черкас, особливо в кінці 1980-х, коли почалися процеси національно-демократичного відродження. Був членом УНА-УНСО (хлопці шанобливо називали його Дід), стояв біля витоків організації у Черкасах. На одній із своїх виставок зізнався, що націоналістом став іще в 1929 році, коли у сфабрикованій справі СВУ арештували (разом з усім педагогічним складом Київської трудової школи) його улюблену вчительку, доньку Івана Карпенка-Карого Марію Тобілевич. 

Помер 3 березня 1998 року, похований в Черкасах.