1905 – народилася Оксана Мешко, одна із засновниць УГГ

1905, 30 січня в містечку Старі Санжари на Полтавщині у малоземельній хліборобській сім’ї народилася Оксана Мешко. Дисидентка, правозахисниця, одна із засновниць Української Гельсінської групи. 

Оксана Мешко в молодості. Фото: uk.wikipedia.org

Яків Мешко був із давнього козацького роду, який уник закріпачення. Закінчив садівничу школу в Полтаві. Щоб прогодувати сім’ю, крім роботи на землі разом з дружиною займався дрібною торгівлею. У 1920 році (за іншими даними у 1921 році) став жертвою «червоного терору» – за невиконання продподатку (а також за належність до УАПЦ) його розстріляли, а хату і майно конфіскували. Тоді ж від більшовицької кулі загинув 17-річний старший брат Оксани Євген – член «Просвіти», боєць повстанського загону петлюрівського отамана Івана Біленького.

Оксана переїхала до Полтави, де закінчила Першу українську гімназію, а згодом почала працювати. У 1927 році вступила на хімічний факультет Інституту Народної Освіти (ІНО) в Дніпропетровську. Під час навчання вийшла заміж за викладача інституту Федора Сергієнка, в шлюбі народилися сини Євген та Олександр.

Оксана Мешко з сином Олександром. Фото: www.istpravda.com.ua

Захищати свої права, честь та гідність навчило саме життя. Ще під час навчання в ІНО її кілька разів виключали, як «члена родини ворога народу», але вона щоразу відстоює своє право на навчання, апелюючи до радянських законів. У 1935 році НКВД заарештовує Федора Сергієнка (це був уже другий арешт, вперше його ув’язнили в 1925 році за членство в Українській комуністичній партії боротьбистів). Оксана дев’ять місяців оббиває пороги, пише навіть до генерального прокурора УРСР і таки добивається звільнення чоловіка. Після звільнення Сергієнко тікає за Урал – спочатку до Магнітогорська, потім до Челябінська.

Репресії тривають. У 1937 році арештовують двоюрідного брата Оксани Євгена Мешка і двох дядьків, Олександра Янка та Дмитра Янка, а її як родичку «ворогів народу» звільняють з роботи в Науково-дослідному інституті зернового господарства. Разом з дітьми їде до Тамбова, де на той час оселився Федір Сергієнко. Але з початком німецько-радянської війни його мобілізовують до Червоної Армії, а під час нальоту німецької авіації гине старший син Євген. Оксана з молодшим сином Олесем перебивається, як може, а в 1944-му році повертається в Україну.

 В 1945 році повертається з війни чоловік і вони з сином та матір’ю оселяються в Києві. Через рік до них з Волині приїжджає сестра Оксани Віра Худенко, тікаючи від НКВД, який заарештував її чоловіка, Михайла Худенка, священника УАПЦ, який допомагав УПА на Волині, та сина Василя, учасника підпілля ОУН. Але невдовзі на Віру доносять сусіди – і її заарештовують. Оксана починає боротися за сестру – і сама потрапляє до в’язниці.

Сестрам інкримінували «намір вчинити замах на першого секретаря ЦК КП(б)У Микиту Хрущова». У книзі спогадів «Між смертю та життям» Оксана Мешко згадувала, як від них вимагали зізнання: «Не призналась я і після 21 доби слідства без сну, що здійснювалося в такий спосіб: нічні допити починалися через 30-40 хвилин після “отбою”, кінчалися за годину, часом менше, перед “підйомом” ... Вдень пильнував «вовчок», щоб бодрствувала і не дрімала. Можна було сидіти на ліжку, але не лежати. За “клювання носом” саджали до карцеру в холодний підвал і забирали верхній теплий одяг. Карцер без ліжка і “тюфляка”, пайок – 300 грамів хліба і двічі окріп. Часом за дрімання саджали в бокс, де швидко бракло повітря, і я непритомніла...».

Через сім місяців, уже у в’язниці Москви, сестрам винесли заочний вирок — по 10 років комуністичних концтаборів. У Москві шляхи Віри Худенко та Оксани Мешко розійшлися: Віру заслали до Кемеровської області, а Оксану — до Ухти в Комі АРСР. Працювала у сільгоспзоні, потім її перевели до Іркутських каменоломень. Нелюдська фізична праця підірвала здоров’я жінки, тож її комісували.

У червні 1956 року повертається до Києва, за місяць отримує довідку про повну реабілітацію. На хвилі хрущовської відлиги активно включається в рух шістдесятників, організовує несанкціоновані літературні вечори, поширює самвидав.

Довго тривати це не могло. В січні 1972 разом з іншими дисидентами заарештовують її сина Олеся (однією з підстав стала його палка промова на похоронах художниці Алли Горської, іншою – знайдена під час обшуку праця Івана дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» з помітками на полях). Вирок – 7 років ув’язнення у виправному таборі в Пермській області та 3 роки заслання, а через рік – ще 3 роки у Володимирській в’язниці.

Оксана Мешко знову включається в боротьбу за долю свого сина: пише протести, підтримує родини інших політв’язнів. «Її пристрасні, стилістично довершені заяви, які ґрунтувалися на знанні законів, почутті своєї правоти і моральної переваги, стали яскравими зразками правозахисної публіцистики», – пише про це історикиня Тетяна Демиденко.

Раїса Руденко, Оксана Мешко і Микола Руденко у Кончі-Заспі. 1976 рік. Фото: www.istpravda.com.ua

Восени 1976 до неї звернувся Микола Руденка з пропозицією стати співзасновницею Української Гельсінської групи. Вона погодилася, хоча одразу попередила, що будуть арешти. І вони не забарилися: 3 лютого 1977 року був заарештований Олекса Тихий, 5 лютого – Микола Руденко, 23 квітня – Микола Матусевич та Мирослав Маринович. В цей час Оксана Мешко взяла координацію діяльності УГГ на себе. «Я одна зосталась, як на белебені, як більмо в оці КГБ, тож зазнавала страшного тиску від органів. Постійні труси, ловили мене на вулиці, примусово саджали мене в машину, везли до КГБ, знімали з мене допити і намовляли облишити цю справу, попереджали, що скінчиться це погано», – згадувала вона.

У червні 1980 її на два з половиною місяці закрили на примусове «обстеження» у Київській психіатричній лікарні. 14 жовтня 1980 – знову заарештована, повторно скерована на «судово-медичну експертизу». У січні 1981 їй оголошують вирок: 6 місяців ув’язнення та 5 років заслання. Етап до якутського селища Аян на березі Охотського моря у Хабаровському краї тривав 108 днів. Оксані Мешко тоді було 76 років.

Наприкінці 1985, з першими послабленнями режиму на хвилі «перебудови», повернулася із заслання. В лютому 1988 на запрошення української діаспори виїхала до Австралії на лікування, де виступила в парламенті Австралії, взяла участь в роботі Світового конгресу вільних українців (США). 

Повернувшись в Україну, стала ініціатором та одним із керівників Української Гельсінської спілки, створеної на основі УГГ, членом її Координаційної ради. Її стараннями у червні 1990 року було поновлено діяльність української правозахисної організації «Гельсінкі-90». Брала участь в голодуванні студентів у жовтні 1990 року, численних антикомуністичних мітингів. 

Померла 2 січня 1991 року. Похована у Києві на Байковому цвинтарі. Посмертно нагороджена Орденом «За мужність» І ступеня.