Польсько-український конгрес істориків: на шляху завершення триденного діалогу
Третій день Польсько-українського конгресу, організований Українським інститутом національної пам’яті передбачав, обговорення на теми: «Від ПНР і УРСР до Третьої Речі Посполитої та незалежної України (ХХ–ХХІ ст.)» та «Академічна історія, шкільні підручники та колективна пам'ять», а також агальне підбиття підсумків.
«Поняття геноциду здається інтуїтивно зрозумілим. Але в міжнародному праві про кваліфікацію не вирішує лише кількість жертв. Важливими є також намір винуватців, характер дій та хто є атакованою спільнотою», – говорив проф. Іренеуш Камінський під час сьомої сесії Польсько-українського конгресу істориків.
Згадуючи приклад Сребрениці, проф. Іренеуш Камінський підкреслював, що про визнання злочину геноцидом не можна судити лише за масштабом, вимірюваним відсотком жертв від загальної чисельності населення. Важливо також те, чи мала атакована спільнота особливе значення для даної групи та чи можна з усіх обставин зробити висновок про намір її знищити.
Сесія, присвячена нормативному підходу в історіографії, зосередилася на взаємозв'язку між історією, правом і пам'яттю. Учасники аналізували, чи допомагають категорії міжнародного права впорядковувати оцінку історичних подій, чи можуть вони призвести до спрощень, пропускаючи дослідження джерел заради готової правової кваліфікації.
«Історик не є суддею, але він не може бути байдужим до норм, які людство виробило після катастрофи XX століття», – говорив проф. Ігор Цепенда.
Проф. Ігор Цепенда звернув увагу, що право може бути як шансом, так і пасткою: шансом, коли воно допомагає назвати відповідальність і захистити пам'ять жертв, а пасткою – коли складний історичний досвід механічно вписується в готові правові формули.
Згідно з проф. Оксаною Каліщук, мова, яка використовується для опису історичного насильства, впливає не тільки на академічну дискусію, але й на суспільну пам'ять і відносини між народами.
Д-р Славомір Дембський акцентував, що міжнародне право залишається важливим мовним інструментом комунікації між державами, також тому, що воно захищає від логіки сили й імперіалістичного насильства.
Проф. Олександр Зайцев підкреслив потребу подальшої дискусії щодо того, як поєднувати історичний аналіз з категоріями міжнародного права. Д-р Томаш Береза говорив про роботу історика як встановлення фактів, обставин, ідентичності жертв і винуватців та мотивів дій.
Під час восьмої сесії Польсько-українського конгресу істориків д-р Олександр Аврамчук зазначив, що часто, вивчаючи польсько-українські відносини після 1945 року, українці та поляки зосереджуються на історії політичних програм та діалогу еліт, але забувають про звичайне повсякденне життя.
Загалом сесія була присвячена польсько-українським відносинам від часів ПНР та УРСР до сучасності, зосереджувалася на пам'яті про комунізм, досвіді життя по обидва боки залізної завіси та впливі еміграції, демократичної опозиції і політики історичної пам'яті на формування діалогу між поляками та українцями. Учасники підкреслювали, що історія цього періоду – це не лише відносини між державами та політичними елітами, але й досвід звичайних людей: родин, розділених кордонами, міграції, соціальних контактів і поступового відновлення взаємної довіри після 1989 року.
«Не було можливості, щоб лише публікаціями еміграційних середовищ і дебатами еліт змінити політику держави», – говорив проф. Павел Коваль, вказуючи на значення соціальних змін для формування польсько-українських відносин після 1989 року.
Проф. Павел Коваль також підкреслював роль еміграційних, інтелектуальних і церковних середовищ, зокрема значення Кароля Войтили та «Культури» у формуванні нового підходу до відносин Польщі із сусідами на сході. Він зауважував, що без ширшої соціальної легітимації польсько-український діалог не міг би стати сталим елементом політики III Речі Посполитої.
Проф. Микола Кучерепа говорив про значення перших ініціатив діалогу знизу після падіння комунізму та про роль соціальних організацій і академічних середовищ у відновленні контактів між істориками обох країн. Як він підкреслював, розмова про важкі досвіди XX століття стала можливою лише тоді, коли обидві сторони почали спільно працювати з джерелами і поступово відновлювати взаємну довіру.
Д-р Володимир В'ятрович зазначав, що досвід України після розпаду Радянського Союзу відрізнявся від досвіду Польщі після 1989 року як у плані пам'яті про комунізм, так і в можливостях відновлення незалежної історіографії та державних інститутів.
Проф. Пшемислав Журавський вель Ґраєвський нагадував, що кордон, встановлений після 1945 року, безпрецедентно розділив два народи, а Москва протягом десятиліть використовувала взаємні страхи і стереотипи для підтримки політичного контролю над регіоном.
«Війна, в якій беруть участь українці, змінює перспективу сприйняття минулого. Цей досвід впливає на спосіб сприйняття історії, про яку ми сьогодні дискутуємо. Теми, які все ще важливі і розділяють нас, залишаються актуальними, але живою сьогодні є, перш за все, трагічна історія, яка розгортається на наших очах», – говорив проф. Анджей Новак під час Польсько-українського конгресу істориків.
У цьому контексті учасники останньої сесії Конгресу обговорювали відповідальність істориків як за академічні дослідження, так і за спосіб розповіді про минуле в школах, медіа та публічній дискусії.
«Варто перейти від моделі боротьби за те, хто має рацію, до моделі пояснення конфліктів, їх причин і довготривалих наслідків», – підкреслював д-р Мар’ян Мудрий.
Він також зазначив необхідність розвитку критичного мислення замість закріплення конкурентних національних наративів. Д-р Олександр Алфьоров звернув увагу, що історична пам'ять сьогодні все більше формується також через інтернет, цифрові медіа та культуру.
Проф. Томаш Стриєк підкреслив вагомість багатоперспективного навчання історії, а проф. Ян Пісуліньский говорив про труднощі, пов'язані з будуванням спільних наративів підручників там, де історична пам'ять залишається поділеною. Д-р Себастіан Пілярський нагадав, що молоді люди все частіше черпають історичні знання переважно з інтернету та медіа.
Проф. Олексій Сокирко зазначив, що колективна пам'ять формується не тільки через освіту, але й через емоції, сімейні досвіди та сучасні події.
Учасники підкреслювали, що політичні тиски залишаються змінними і нестабільними явищами, тоді як обов'язком істориків є збереження безперервності пам'яті, наукової добросовісності та відповідальності за спосіб, у який історія функціонує в публічному просторі.
Фото: Marek Gorczyński.