Як звільняли Сєвєродонецьк і Лисичанськ: зворушливі історії від українських бійців і мешканців

Двадцяті числа липня 2014-го року назавжди запам'ятаються жителям Луганської області.

• Авторка: Яна Мостова, depo.ua

Тоді українські війська з боями звільнили Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Попасну і Рубіжне від окупаційної влади банди бойовика "ЛНР" Олексія Мозгового.

Depo.ua поспілкувався очевидцями звільнення Лисичанська і Сєвєродонецька: місцевими мешканцями, військовими і місцевою владою.

Сєвєродончани радіють, мовляв, їм пощастило - все пройшло швидко і майже без руйнувань. Лисичани ж згадують 4 дні визволення з іншими емоціями. Але й досі в області вперто ходять чутки, що Сєвєродонецьк викупив у Мозгового або сам мер міста Валентин Казаков, або власник хімзаводу "Азот" Дмитро Фірташ. Також існує думка, що сторони зрозуміли, до якої катастрофи могло б призвести потрапляння снаряду у хімічний гігант і просто прийшли до спільного знаменника.

Як це було. Сєвєродонецьк

Сєвєродончанка Тетяна Белянская під час окупації була в місті, виходила на роботу в свою кав'ярню "АртИшок". Запевняє, що не знімала прапор України з кав'ярні і згадує прикмету.

"У мене тут висів бігборд - на одній стороні був Мозговий - його обличчя, а на іншій стороні - прапор "ЛНР". Клеїли дуже швидко, мабуть, вночі. Почалися дощі. Дивлюся, коли їду на роботу, одна смужка від прапора полетіла. Я дівчаткам кажу - напевно, коли повністю він відпаде - нас звільнять. Якось так загадала. Через деякий час друга смужка впала. І ось цей останній клаптик висів. Я йду 21 липня на роботу, був дощ, дивлюся - клаптика вже немає. Валяється в траві. Я кажу - все, напевно, нас будуть звільняти", - каже Тетяна.

Тоді ж у мережі з'явилося відео, як з Рубіжного йде танк в бік міста, але було не ясно - чи то в Лисичанськ, чи то в Сєвєродонецьк.

"Радість була неймовірна після відео. Але 21-го вночі було дуже страшно, були сильні обстріли - ми ж не розуміли, як це буває. Було дуже страшно, коли низько пролетів літак", - згадує вона.

До ранку була стрілянина. Тим не менш, наступного дня, 22 липня, жінка відправилася на роботу - їй хотілося бачити, як бійці зайдуть в місто.
"Я не знаю, що я відчула. Божевільний стан. Незрозумілий і незрівняний ні з чим. Я вийшла на вулицю - там перші машини - бобіки, автобуси, всі брудні, в пилюці, прапори висять українські. Я почала кричати, махати, плакати", - зазначає Тетяна, вона і дотепер плаче, згадуючи ці події.

Потім був мітинг на площі.

"Ми йшли пішки, кому могли - повідомляли дорогою. Вже стояли вояки, їм вручали хліб-сіль. Вони стоять замучені, перелякані. Але у них не було розслабленості, вони стояли в стійці, намагалися швидше виїхати. Весь мітинг зайняв хвилин 15. Я пам'ятаю - бабусі-дідусі прибігли, хто сигарети пхав бійцям, хто гроші, хто шоколадку. Вони відмовлялися", - каже Тетяна.

Там же був і покійний тепер полковник Олександр Радієвський. Тетяна згадує, що він був приємним чоловіком, не високим, але міцним. А наступного дня вона дізналася, що він загинув.

Заступник губернатора Ольга Лішік теж каже, що весь час, поки місто було окупованим, не їхала звідти. "Я так виходила сама на проспект, дивлюся - і нікого немає. Взагалі нікого. Порожньо. Люди масово виїжджали і міста. По 500 чоловік, якщо не по тисячі в день. До Москви, Краснодару, до родичів. І поверталися, коли вже все було добре. Тобто вони цього не бачили", - зазначила Лішік.

Вона розповідає, що місцева влада, міський голова виїхали з міста під час бойових дій і з'явилися, тільки коли все пройшло. Залишалися тільки пара заступників і керуюча справами виконкому.
"Секретар міськради, коли місто бомбили, просто поїхав відпочити. Позасмагати. А люди самі займалися самоврятуванням ... На сьогодні, ми готуємося до Дня визволення Сєвєродонецька, але коли заходили війська, ця влада не вийшла і не зустрічала", - говорить Лішік.

Життя в окупації у неї викликало три почуття: страх, невідомість і відчуття віртуальної реальності, як у комп'ютерній грі.
"Я думала, що ніколи більше не одягну вишиванку, тому що мене просто вб'ють за це. Коли відбулося звільнення - люди почали настільки захоплено і усвідомлено сприймати свою символіку, дорожити нею", - вважає Лішік.
На її думку, при звільненні спрацювала і тактика переговорів, і силова тактика.
"Коли Сєвєродонецьк звільнили, мені подзвонили і сказали - пішли, зараз будуть вивішувати прапор (на будівлю місцевого ДК - ред.). Ми зібралися, у мами День народження якраз, я кажу - "Мама, підемо". Пішли, повісили прапор разом", - згадує Лішік.

За її словами, це було вже після обіду 22 липня.
"З шостої ранку були дуже сильні бої і вибухи. За Чистим озером просто вибухало все. Скло тремтіло на вікнах. І десь о 13.00 все припинилося. Гриміло десь по околицях, але вже сказали, що все. Як прикмета війни - рація "Зело". Напевно, у всіх вона стояла. Кожен перемовлявся і всі слухали цих сепаратистів, щоб розуміти хоча б - що у них на думці. Спочатку була тиша повна. Потім вони почали говорити "Не може бути", почуття розчарування у них, істерики, паніки і потім тиша. Всі зрозуміли, що це не просто так", - говорить Лішік.

Лисичанськ "насолодився вище даху"

Лисичанин Дмитро Михайлов згадує ці дні і ділиться подробицями. Він вивіз сім'ю, але самому довелося залишитися через хворих батьків.
"Сєвєродончани цього не відчували, а лисичани "насолодилися" вище даху, скажімо так. Я маю на увазі - ось цими чотирма днями, коли були бої за визволення міста", - каже Михайлов, згадуючи про запеклі бої.

Вони почалися у Лисичанську 21 липня, коли щільно стали наступати українські війська.

"Лисичанськ постраждав дуже сильно, тому що бойовики обстрілювали мікрорайони міста для того, щоб посіяти паніку серед мешканців та дискредитувати українську владу", - зазначив він.

Михайлов припускає, що коли штурмували українці, то від них теж могло "прилетіти" випадково, але бойовики стріляли цілеспрямовано по житлових кварталах.
"Я особисто бачив, і не один я це бачив. Тобто йшов чіткий обстріл, я бачив у двох напрямках - у напрямку телевежі і в напрямку Лисичанських електричних мереж ... Ось ці райони постраждали дуже сильно саме від дій бойовиків", - згадує Михайлов.

Багато сєвєредончан згадують, що з Лисичанська у години перемир'я, які іноді наступали, люди, хапаючи те, що вціліло, бігли у вже звільнений Сєвєродонецьк - міста знаходяться зовсім поруч. Деякі люди, за різними розповідями і версіями, навіть потонули, переправляючись Сіверским Донцем. Один з городян згадує дівчину з Лисичанська, яка буквально у спідній білизні ходила площею Сєвєродонецька - все згоріло. Місцеві, як могли, намагалися допомогти втікачам від війни.
Дмитро Михайлов каже, що про потонулих не чув.

"Не було такого. Було таке, що бойовики ходили і виганяли людей з бомбосховищ, а в цей момент в цьому районі починалася бомбування", - говорить він.

Ольга Лішік також згадує ці дні.

"Люди потоком йшли. Наші хлопці - байкери, інші люди, у яких є машини - під мостом стояли, вивозили людей сюди. У готелі "Центральний" ми створили приймальний пункт, де розселяли людей. І підприємці, і чиновники працювали. Давали людям житло. Забито було все. І, незважаючи на політичні переконання, сєвєродончани все, об'єднані бідою, почали приносити гроші, їжу, гігієнічні приналежності, забирати людей до себе", - згадує Лішік.

Також вона розповіла, як вагітна дівчина перепливала річку.

"Вона не могла бігти, просто через Сіверський Донець пливла. Ми її тут зустріли, поклали, вона народила хлопчика. Чекали дівчинку - купили все рожеве, народила хлопчика", - зазначила Лішік.

За її словами, активні бойові дії у Лисичанську тривали 22-24 липня. А вже 25 липня люди почали повертатися додому - місто було звільнено.

Дмитро Михайлов розповідає, що йому пощастило. У районі, де він живе, знаходилася військова комендатура бойовиків.

"Розуміючи, що по своїм вони (бойовики - ред.) стріляти не будуть і, знаючи, що по житлових кварталах українська армія не стріляє, я перебував удома", - розповідає він.
Багато людей ховалися по підвалах будинків, багато - в бомбосховищах.
"У мене було двояке відчуття. 22 числа вночі ми бачили, що бойовики йшли з міста, подумали про те, що місто вони залишили і армія захопила. Велика частина підрозділу "Привид" на чолі з Мозговим пішла з міста, але вони залишили якусь частину бойовиків тут, які ще два дні нас "кошмарили". Це перше було відчуття. Була звільнена прокуратура, СБУ. Подумали все, що війна закінчилася. Але чомусь стрілянина тривала, потім побачили ще бойовиків у місті. Але не так багато. Але перше відчуття було - все, ми вільні", - згадує Дмитро.

Повне ж відчуття свободи прийшло 24 липня - цього дня Лисичанськ звільнили.

"Коли з Сєвєродонецька подзвонили на міський телефон (мобільний зв'язок не працюв) і сказали про те, що в новинах передали - у Лисичанську над виконкомом вивісили прапор, ми вранці рано вийшли в район виконкому подивитися. Там був батальйон "Донбас", у місті перевірки були. Почалася зачистка. Двояке було відчуття - дуже багато всього було зруйновано, ще залишалися трупи людей на вулиці лежати. Але коли побачили український прапор і коли техніка їздила під українським прапором, звичайно, було щастя", - підхреслив Дмитро.

Він каже, що люди активно спілкувалися з військовими.
При цьому в місті не було ані води, ані світла, ані газу. Але на це не звертали уваги, усі вірили, що тепер вже все налагодиться.

Чому Сєвєродонецьк дався простіше

Бійці, що звільняли місто, і з якими вдалося поспілкуватися, кажуть, що з Сєвєродонецька бойовики просто втекли.
"Наприклад, ще вчора ми заходили в Рубіжне, а сьогодні вже в Сєвєродонецьк. Заходили вже, в принципі, без бою. Сепаратисти вночі пішли з міста. Особливих боїв не було, там пару пострілів", - розповів боєць батальйону "Чернігів" "Хаскі".
При цьому, на його думку, жителям ніч запам'яталася, тому що військові вели артилерійський вогонь, який налякав усіх.

За його словами, найскладніша обстановка була у Лисичанську.
"Нас заходило 130 осіб, а їх там півтори тисячі сиділо", - говорить "Хаскі".
Інший боєць, з яким вдалося поспілкуватися, брав участь у розвідці, в'їжджав лісами-полями у місто, що тоді ще знаходиться під бойовиками.

"Подивитися - як обстановка. І поверталися потім назад. Були провідники, які нас проводжали. Ми в'їжджали у цивільному, з місцевими людьми. Вони називали нас кумом-сватом. Ніхто не чіплявся ... Їздили також з вояками, які знали, що роблять. З професіоналами", - згадує боєць.

Він теж визнає, що найважча ситуація була у Лисичанську.

"Найбільший бій, який був, і найважчий - це був на в'їзді в Сєвєродонецьк, на розвилці, на мосту. Його підірвали повністю. Потім невелика наша група людей разом з сбушниками і вояками увійшла до Сєвєродонецька, а особисто я поїхав з хлопцями до Лисичанська. Поїхали витягувати Нацгвардію, яка потрапила в засідку. Ми входили у Лисичанськ, нас було 33 бійця. Ось там було жорсткіше. Вояк Нацгвардії там зустріли "добре" - розбили танк, він ледве-ледве виїхав звідти своїм ходом. Дуже багато людей, командирів там загинули. Там залишився полковник Радієвський, підполковник Пасьонов, дуже хороша людина, я особисто стояв з ним на блокпосту. Добрий командир, добра людина. Розумний. Гідний звання підполковника", - зазначив боєць.

Про ставлення місцевих жителів згадують по-різному.
За словами "Хаскі", зустріли добре. Було багато різних історій, однією з яких він поділився.
"Був такий випадок - бабуся прийшла, пропонувала взяти у неї щось. Ми відмовлялися, потім вона прибігла і кинула конверт в машину. Там виявилося 10 тисяч гривень", - говорить він.

При цьому у бійця в Сєвєродонецьку трапилася лавсторі. У підсумку він забрав із собою в Чернігів сєвєродончанку.
"І дружину, і коня її забрали. Важко, але перевезли", - посміхається він.
Інший боєць згадує, що не завжди зустрічали добре.
"Були моменти, коли люди не були раді нас бачити, і були налаштовані проти нас", - згадує він.
Боєць пов'язує це з поведінкою інших батальйонів, які теж в'їжджали в місто.
"Вони були такі гарячі, вони думали, що всі там сепари, всі погані, всі злі ... Люди по-різному зустрічали. Частина мало не в спину плювала, кричала "укропи, навіщо ви прийшли на нашу землю, ми добре жили до вас". Інші раділи, хто тихенько, хто голосніше", - говорить боєць.

Потім ставлення, за його словами, змінювалося. Бійцям приносили поїсти, адже спочатку у них не було умов навіть для того, щоб приготувати щось.
"Було спочатку дуже важко, потім ми обжилися. Почало працювати місто. Почало змінюватися ставлення до нас", - каже він.

Чи насправді відкупили Сєвєродонецьк

Те, що питання з Сєвєродонецьком було якось вирішене з Мозговим - говорять і досі. Бають, що чи то грошима, чи то переговорами.

"У мене був спокій відносно хімкомбінату. Жителі Сєвєродонецька розуміють, що це аміак - як би ти не вивозив, все одно повністю вивезти не можна. Але я була спокійна. Серед сепарів були місцеві - вони ж повинні були розуміти, що якщо щось трапиться - загине половина Луганської області. Мені розповідали хлопці, що було захоплення "Азоту" при сепаратистах, приїжджали туди хлопці - вийшли охоронці, вони вийшли без зброї і просто показали - дивіться, якщо щось трапиться - то нікого не залишиться тут", - каже Тетяна Белянская.

Потім почалися чутки, що місто відкупив чи то Казаков, чи то Фірташ.

"Казакова не було. Він поїхав на Кубу, потім в Чорногорію. Нікого не було ... Я ще розумію думку - що нас Фірташ відкупив. Але що мер - ні. Ще до війни, коли був Майдан, була реконструкція заводу, ставили нові фільтри. Жінка, яка проектувала це, говорила, що з комбінатом все буде в порядку. Тому що, коли відбувається така реконструкція заводу, такі вливання грошей, то бомбити його чи навряд будуть. Може, і не відкупив його Фірташ, а здоровий глузд зіграв", - вважає Белянская.
Лисичанин Дмитро Михайлов припускає, що Сєвєродонецьк було простіше взяти, бо там оборону тримати складніше і бойовики пішли самі до Лисичанська.

Що стосується розмов про "відкупитися", Дмитро не вірить у це.
"У Лисичанську є нафтопереробний завод, який належить "Роснєфті", державі-агресору - але він горів дуже добре. Він горів тижні два ... Тому не знаю на рахунок того, що хтось платив, або не платив ... Якби потрапило в завод, дісталося б усім, тому я не виключаю, що, може, все ж таки здоровий глузд переміг, щоб не бомбити саме хімічний завод", - зазначив він.

Боєць "Хаскі" на рахунок відкупних Мозговому за місто також сумнівається.
"Не відкупили, сепаратисти просто злякалися. Був наказ наступати, були кинуті серйозні сили відбивати ці міста. Сепаратисти, мабуть, порахували, що вони не зможуть утриматися довго в позиціях", - зазначив він.

Коли переселенці з Луганська вперше побачили відео перших хвилин звільнення Сєвєродонецька, іх радості не було меж. Усі чекали, що до осені повернуться додому, а над Луганськом вже буде майоріти український прапор. Однак, не судилося...