1919 - народився очільник волинських шістдесятників Дмитро Іващенко

1919, 8 листопада – 100 років від дня народження педагога й очільника волинських шістдесятників Дмитра Іващенка.

Дмитро Іващенко народився 8 листопада 1919 року в селі Шишаки Хорольського району на Полтавщині. У дитинстві став свідком Голодомору 1932-1933 рр. У 1938 році вступив на філологічний факультет Одеського державного університету ім. Мечникова. Однак навчання перервала Друга світова війна. Дмитро Іващенко брав участь у бойових діях проти нацистів у складі радянської армії. Мав поранення, нагороджений медалями «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Сталінграда», «За взяття Кенінсберґа», «За перемогу над Німеччиною». Служив у 26-му мотопонтонному батальйоні інструктором-водолазом. Розміновував Дніпрогес.

Після війни закінчив навчання і з 1947 року працював учителем української мови та літератури на Волині. Там рятувався від голоду, ще й надсилав допомогу рідним на Полтавщину. Одружився зі вчителькою Вірою Мисан. З 1948 року разом працювали в луцькій школі № 3. Його дружину, яка працювала вчителем української мови, було визнано однією із найкращих педагогів області, її методиками викладання цікавилися освітяни усієї України. Саме завдяки зусиллям Віри Іващенко в Луцьку  було організовано перший в місті музей Лесі Українки.

У 50-60-х роках Дмитро Іващенко був викладачем на кафедрі української мови та літератури Луцького педагогічного інституту. На початку 1960-х років почав цікавитися творчістю молодих поетів-шістдесятників та проблемами відродження української національної ідеї.

Він створив у Луцьку Клуб поетичного слова, який став місцем поширення поезії українських шістдесятників. У нього входили студентки Анатолія Панас, Олеся Ковальчук, Мирослава Герасимович, Марія Мельничук, поет Кость Шишко. Збиралися на квартирі Дмитра Іващенка в центрі міста.  Із 1964 р. новим лідером Клубу став уродженець Горохівщини, викладач Луцького, а згодом Івано-Франківського педінституту Валентин Мороз. Він перетворив його із культурницького клубу на неформальний дисидентський гурток. Згодом взяв на себе функції постачання забороненої літератури до Луцька, а Дмитро Іващенко займався її розмноженням, виготовленням фотографованих та друкованих копій. У подальшому із самвидавними матеріалами ознайомлювалися інші члени гуртка, які, своєю чергою, поширювали їх серед знайомих.

Протягом 1964 – першої половини 1965 рр. Дмитро Іващенко і Валентин Мороз налагодили тісну співпрацю з київськими та львівськими шістдесятниками й дисидентами. З ініціативи Валентина Мороза учасники луцького гуртка активно поширювали самвидавну літературу серед своїх знайомих у Волинській, Рівненській, Тернопільській, Житомирській, Львівській областях і у Криму.

Івано-Франківське управління КГБ відкрило кримінальну справу щодо Валентина Мороза, а Луцьке – щодо Дмитра Іващенка. Арешти дисидентів відбулися одночасно – 1 вересня 1965 р. Під час обшуків виявили антирадянську літературу та засоби для її копіювання.

У кінці листопада 1965 р. до Луцького СІЗО привезли Валентина Мороза. Кримінальну справу Іващенка і Мороза слухали в Луцьку на відкритому судовому засіданні 17-20 січня 1966-го. Це був перший судовий процес над українськими дисидентами, заарештованими під час хвилі арештів 1965-1966 рр. Волинський обласний суд виніс вирок волинським шістдесятникам: Валентина Мороза засудили до чотирьох років ув’язнення в колонії суворого режиму, а Дмитра Іващенка – до двох років. Невдовзі дисидентів відправили в мордовські виправно-трудові табори.

Після звільнення з радянських концтаборів Дмитро Іващенко не мав дозволу вчителювати в Луцьку. Він 10 років працював у селі Поромів Іваничівського району на Волині, потім повернувся в Луцьку школу №3. Вийшовши на пенсію, ще 7 роки учителював у глибинці Полісся – у селах Камінь-Каширського та Ратнівського районів.

Радянська влада переслідувала подружжя Дмитра й Віри Іващенків аж до часу проголошення незалежної України. Лише в роки незалежності Дмитро Іващенко вчителював у гімназії №21, потім був керівником літературної студії «Первоцвіт».

Дмитро Іващенко відійшов у вічність 12 липня 2004 року. Похований на міському цвинтарі в с. Гаразджа біля Луцька.