1896 - народився Василь Бутенко, музеєзнавець, театральний оглядач

1896, 8 лютого – у селі Рашівка Полтавської губернії (нині село  Лютенської громади Миргородського району на Полтавщині) народився Василь Бутенко (Хмурий) – військовий діяч УНР, борець за незалежність України, журналіст, мистецтвознавець, театральний оглядач, один із перших дослідників авангардного мистецтва, жертва комуністичного терору. 

У родині селян Онисія Івановича і Єфросинії Митрофанівни Бутенків було 12 дітей, до дорослого віку дожили шість сестер та їхній брат Василь. У Рашівці збереглася хата, в якій мешкали Бутенки. Журналістка Тетяна Дениско  відшукати людей, які розповіли зі спогадів своїх односельчан про вподобання та захоплення родини Бутенків: театр, пісня, вишивка, знання. Вчителька-пенсіонерка Раїса Кондратюк згадувала, що сестри Василя були учасницями самодіяльного драмтеатру. Серед приятелів-інтелектуалів юного Бутенка були майбутні діячі Гадяцької «Просвіти», очолюваної Оленою Пчілкою, зокрема й мовознавець, теж уродженець Рашівки Петро Залозний. Зі спогадів старожилів:

«У дитинстві не раз доводилося бувати в тому дворі. Влітку до них стільки народу з’їжджалося! Мене вражали квіти – тюльпани, півонії, гладіолуси, жоржини…». 

У 1910 році закінчив Рашівське міністерське училище (з п'ятирічним навчанням), у 1915 році навчався у вчительській семінарії селища Великі Сорочинці, де заприязнився із кобзарем Кравченком.

1915 року молодого вчителя призвали до армії й після кількох тижнів служби відрядили на навчання до Чугуївського військового училища. Наступного року Василь опинився на австрійському фронті. 

1917 року постала Українська Центральна Рада, яка проголосила УНР. У вирі революційних подій опинився і Василь Бутенко. У лютому 1918-го в Києві тривали бої між військами Центральної Ради і більшовиками. Бутенко служив у штабі Симона Петлюри, який тоді командував Гайдамацьким кошем Слобідської України. Під час Гетьманату, після арешту й звільнення Петлюри, разом із ним відбув до Білої Церкви. Там у таборі січових стрільців зустрівся з Євгеном Коновальцем. Обіймав посади коменданта ставки, командира куреня, начальника канцелярії Головного Отамана військ УНР Симона Петлюри, брав участь у повстанні проти гетьмана.

З протоколів допитів у НКВС:

«Коли РСФРР почала війну проти Центральної Ради, я, будучи за своїми переконаннями українським націоналістом, розглядав таку як імперіалістичний акт і в силу цього до Радвлади ставився вороже… мені показали двері, в які ввійшов і побачив трьох військових, виявилося, що це Петлюра і два брати Вдовиченки. Я заговорив із Петлюрою українською мовою, і він мене запитав, де хочу служити, в штабі чи в строю. Будучи дисциплінованим, відповів Петлюрі, що піду туди, куди мене призначать». 

У складі Армії УНР під натиском червоних відступав у Вінницю й Кам’янець-Подільський. Після окупації УНР ленінською Росією петлюрівець Бутенко опинився у таборі для інтернованих вояків Армії УНР у Калиші (Польща), читав там лекції з історії української літератури і брав участь у виданні таборового журналу.

«Восени 1921 року Бутенко вступає до Варшавського університету. В цей час, перебуваючи в Калиші, він дізнається, що до Варшави прибула радянсько-польська репатріаційна комісія, в складі якої перебуває друг його юнацьких літ Микола Федорович Христовий (боротьбист, двоюрідний брат Леонтія Христового, отамана повстанського загону на Полтавщині; у 1924–1929 рр. очолював відділ мистецтв при Наркомосі; репресований). До нього і звертається за підтримкою щодо повернення в Україну Василь Онисимович», -

розповіла у газеті «Зоря Полтавщини» журналістка-краєзнавиця Тетяна Дениско. У квітні 1922-го Бутенко повернувся до рідної Рашівки. Працював страховим агентом в сусідніх селах та у місті Ромни. 

Родина Бутенка. Сидять: дружина Василя Бутенка (Хмурого) Анастасія Касьянова; батьки Хмурого – Онисим Іванович і Єфросинія Митрофанівна; сестра Ольга Онисимівна. Стоять: Ніна, дружина Олега Бутенка; Олег Бутенко, син Хмурого; Ніна, донька Ольги Онисимівни; Ігор Ловчановський та Надія Верещака, племінники Хмурого.

У лютому 1925 року починається харківська, мистецька сторінка життєпису. Друкувався у журналах «Культура і побут», «Сільський театр». А перша сходинка творчої кар’єри – секретар журналу «Нове мистецтво», формальним редактором якого був Микола Христовий. Втім, як згадували сучасники, журнал робив Василь Бутенко: писав, редагував, верстав, правив коректуру тощо. Видання висвітлювало театральне, музичне, образотворче й кіномистецтво. Взяв творчий псевдонім Хмурий, оскільки, як припускає Тетяна Дениско, у нього «в роду справді було чимало похмурих людей». Актор театру «Березіль» Мар’ян Крушельницький зауважував, що «березільці» дуже шанували творця журналу «Нове мистецтво» за короткий і влучний відгук на їхню виставу «Шпана»: «Прийшов Хмурий. Веселий вийшов». Мистецтвознавиця Ярина Цимбал вважає, що це був журнал мистецької критики:

«Нове мистецтво» писало про малярство, крім оглядів знакових виставок, журнал містив критичні портрети художників, статті про скульптуру, кераміку, порцеляну, декоративно-прикладне мистецтво. Також відгуки на поточні події, театральні, музичні й кінорецензії, оглядові статті, інтерв’ю з митцями, програми харківських театрів і кінотеатрів на найближчий тиждень, хроніку мистецьких подій, афіші, списки п’єс. Чого не бувало в журналі, так це статей з історії мистецтва  - для цього існували літературно-мистецькі щомісячники».

До «Нового мистецтва» дописували Остап Вишня (більшість цих текстів склали збірку «Вишневі усмішки театральні») та Микола Хвильовий.

З протоколу допиту у НКВС:

«Часто ми з Христовим обговорювали питання про те, як створити кадри критики мистецтва. Христовий висував думку, що необхідно для цієї справи залучати літераторів, сам він був пов’язаний з літературною групою, яка пізніше створила ВАПЛІТЕ. З цієї групи до роботи в журналі було залучено: Хвильового, Копиленка, Аркадія Любченка. У театрі Франка я мав зв’язки з питань журналу з Юрою Гнатом. Зустрічався я в Харкові з Анатолем Петрицьким, який жив у Кам’янці в 1920 році, де я з ним і познайомився. Я дотримувався тієї лінії, яка в той час була в літературі. У 1929 році я дотримувався лінії ВАПЛІТЕ, основна група якої на чолі з Хвильовим намагалася зберегти в напрямку літератури й театру чисто національну українську лінію. В тому ж 1929 р. я написав з націоналістичних позицій дві брошурки про Гірняка і Крушельницького, які в 1931 р. вийшли з друку, а в 1933 р. були розкритиковані». 

У 1929 році працював в «Українафільмі» як асистент режисера знімальної групи фільму Олександра Довженка «Земля». Із титрів стрічки прізвище Бутенка вилучено через те, що був репресований.

Олександр Довженко, Лазар Бодик (дивляться у об’єктив) і Василь Хмурий (поруч із кінокамерою) на зйомках фільму «Земля». Світлина із газети «Зоря Полтавщини». 

З протоколу допиту: «1929 року я поступив на службу в Українафільм за рекомендацією Іванова Павла, письменника, також «ваплітянина». Я уклав договір з Київською кінофабрикою і був призначений асистентом режисера, Довженка Олександра, який у той час знімав картину «Земля». Коли постало питання про моє призначення до нього, Довженко заявив про свою незгоду. На моє запитання про мотиви Довженко сказав, що вважає мене в опозиції до його фільму «Арсенал». Про цю опозицію і його політичну підкладку мені відомо таке: Після перегляду, розмовляючи з різними особами, я дізнався, що все крило української літератури національного толку обурене сатирою Довженка на націоналістичний рух».

Займався перекладами технічної літератури, з літа 1932 року працював у харківському видавництві «Рух». 
Кінець 20-х -30-ті роки ХХ століття позначився згортанням українізації, справою СВУ, арештами і розстрілами українських інтелектуалів. В Україні надовго запанував російський більшовизм. Тож Хмурий виїздив до Румунії, прагнучи уникнути переслідувань. Втім, знову повернувся в Україну. 

Був заарештований НКВС та звинувачений у антирадянській пропаганді та агітації, шпигунстві, участі у контрреволюційній організації. У заключній ухвалі йдеться, що, повернувшись із Румунії «в 1936 р. зв’язався з українськими націоналістами і бойчукістами Падалкою, Седляром та ін. (засуджені), при зустрічі з якими вів антирадянські бесіди»; також сказано, що «Бутенко зізнався в націоналістичних переконаннях, крім того, його викрито як контрреволюціонера-націоналіста показаннями свідків Карбача, Чорнушенка і заявою Дорошенка». Судова трійка Управління НКВД по Харківській області 8 грудня 1937 року засудила Бутенка до 10 років ув'язнення.

Помер 27 січня 1940 року в комуністичному Самартаборі у віці 44 років.