1882 – народився Іван Кобилко, перший помічник комісара шляхів УНР
1882, 17 серпня у містечку Келеберда Полтавської губернії (тепер Кременчуцького району Полтавської області) народився Іван Кобилко – перший помічник комісара шляхів Української Народної Республіки, активний учасник Української революції 1917–1921, начальник Корпусу залізничної охорони та організатором виробництва військових панцирників Армії УНР.
Іван Кобилко. Фото: history.rayon.in.ua
Мав освіту інженера-механіка. Спочатку працював на залізниці, потім перейшов у флот, ходив морем у далекі рейси до Владивостока і Сінгапура. Повернувшись на залізницю, почав працювати ревізором «служби тяги» на Запоріжжі.
У 1917 підтримав початок Української революції. Займався організацією «Просвіт», відкривав на залізничних станціях кіоски з українською літературою. Як комісар залізниць Запоріжжя посприяв їх переходу у юрисдикцію Генерального Секретаріату Центральної Ради, був обраний членом Головної ради залізничників, а згодом – першим помічником комісара шляхів України.
З початком наступу більшовиків тісно співпрацює із штабом армії УНР, ініціює виготовлення панцерних потягів, бере участь у створенні вільного козацтва і Корпусу залізничної охорони. Під час відступу армії УНР в листопаді-грудні 1919 року займається питанням перешиття залізничної дороги до Тернополя на широку колію, облаштовує базу в тилу, організовує санітарну службу і харчову допомогу для вояків знесилених боями і хворих на тиф на Хмельниччині. Згодом евакуйовані вагони з майном стали у нагоді під час наступу українсько-польської армії на Київ.
Після Ризького мирного договору залишився проживати на території, які відійшли до Польщі. У 1921 в містечку Янів (нині Іваново, Білорусь) заснував будівельну фірму, філіал якої знаходився і у Володимирі-Волинському. На фірмі працювали тисяч втікачів і звільнених із таборів інтернованих вояків армії УНР. Фірма брала участь у будівельних роботах на Дніпро-Бузькому каналі, на початку 1930 років звела міст через річку Прип’ять у Пінську (Білорусь). Цій події було приурочено навіть випуск листівки. До речі, базальт для фірми постачав Тарас Боровець, майбутній командир «Поліської Січі».
Паралельно активно включається в українське громадсько-політичне життя в Польщі, лобіює відкриття українських шкіл, «Просвіт», створення кооперативів, підтримує церкву і в’язнів політичного концтабору Береза-Картузька. Через контрабандистів підтримує контакти з українцями на підрадянській території, у 1923 році за їх допомогою переправляє до Янова дружину Анну з дочкою Катериною (в майбутньому вона стане дружиною діяча ОУН (м), правою рукою Андрія Мельника Олега Штуль-Ждановича). Незабаром у подружжя народжується син Аскольд.
На початку Другої світової війни переїжджає до Луцька. Працює інженером у Луцькій міській управі і брав участь у добудові лікарні на Красному. Під час війни допомагає євреям, які в нього працювали, тікати з міста.
У 1943 був арештований, пробув пів року у в’язницях Луцька і Рівного. Вирвавшись із застінків, тікає з родиною до Перемишля. Згодом опиняється в Австрії, де знову створює фірму, яка спеціалізується на будівельних роботах. У певний період часу там працює майже 2 тисячі робітників, серед яких багато втікачів від радянської влади. Але через зацікавлення радянськими спецслужбами змушений вкотре змінювати місце проживання.
У 1947 отримує дозвіл французької влади перетнути кордон разом із 105 працівниками фірми. У Парижі, де оселився, до кінця життя продовжував співпрацю з українськими громадськими організаціями.
Помер 24 жовтня 1951 року. Похований у Парижі.