1938 - народилася Лідія Гук, поетеса, дисидентка
1938, 23 жовтня - у селі Сенчі на Полтавщині народилася Лідія Гук (дівоче прізвище Півень) – поетеса - шістдесятниця, політв’язень радянського режиму, одна із фундаторок Народного Руху України, поетеса, еколог-правозахисник.
Лідія Гук (1938-2011). Фото: poltava365.com
Її бабуся походила з давнього козацького роду. Тато, Ларіон Півень, помер, коли Лідії було 10 років. «Пам'ятаю, як топити нічим було, а ми ходили за 8-10 км в поле по солому, – згадувала Лідія. – Одного разу уже в селі на моїх плечах ту солому запалив об'їждчик. ...Не пам'ятаю, щоб ми наїдалися – тільки на Великдень, іноді на Різдво. Мама вічно, і день, і ніч на свинофермі працювала, а ми виховувалися самі».
1960 року вступила до Київського медичного інституту, де склався неформальний гурток національно свідомої молоді. Не боялася вимагати у парткому, деканату й ректорату, щоб викладання велося українською мовою. Читала і розповсюджувала серед студентів поезії Василя Симоненка та самвидав. Була однією із організаторок студентського колядницького гурту.
Щороку , 22 травня, у день перепоховання Тараса Шевченка на Чернечій горі, разом із іншими студентами-однодумцями приходила до пам'ятника Кобзарю у Києві. Це було проявом неабиякої громадянської мужності, оскільки учасників пошанування Тараса Шевченка кадебісти відстежували і переслідували.
На вечорах Клубу творчої молоді заприязнилася з шістдесятниками Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Олесем Шевченком.
Вийшла заміж за Василя Гука, сина репресованого. “Він найбільше відкрив мені очі на правду сьогодення, що це система така. І що один із ії винуватців – Сталін. Навіть є фотографія, де я спалюю портрет Сталіна», - розповідала Лідія Ларіонівна.
1967 року отримала роботу санітарним лікарем санепідемстанції міста Скадовськ на Херсонщині. І тут Лідія відстоювала національні права. У себе вдома влаштовувала літературні вечори, поширювала самвидав. Документи писала винятково українською, що спричиняло постійні конфлікти з головлікарем.
1971-72 - роки випробувань. Помирає чоловік Василь. Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції. У помешканні Лідії Гук КГБісти вилучили два мішки «сумнівної» літератури. Про допити пригадувала таке: «Михайло Литвиновський допитував мене у кабінеті на другому поверсі нашої Скадовської міліції. На столі під склом - портрет Сталіна. Якось лущив горіхи і сказав: «От, якби пальчики сюди».
1973 року Херсонський обласний суд виніс вирок: 1 рік ув'язнення в таборі загального режиму. Термін відбувала в Дніпродзержинську, у зоні, яку розташували в улоговині неподалік доменних печей. За ніч зона суцільно покривалася блискучим металевим пилом, яким ув’язнені мусили дихати.
Після утворення Української гельсінської групи, увійшла до її складу.
Як еколог-правозахисник встановила, що вирощування рису з застосуванням отрутохімікатів поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці спричинило зникнення бичків, креветок, камбали. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач, вирощування рису за цією технологією в Скадовській зоні в кінці 80-х заборонили. Затока почала відроджуватися.
У 1989 році Херсонський облсуд реабілітував Лідію Гук.
Наприкінці 1989-го року брала участь в Установчому з'їзді Народного Руху України, відродженні «Союзу українок». Створила й очолила районний осередок Суспільної служби України, який допомагав пенсіонерам, утримував притулок для дітей-сиріт. Домоглася початку будівництва храму Української автокефальної православної церкви в Скадовську. Храм спорудили вже після смерті правозахисниці.
У 2002 році вийшла друком збірка поезій «Серце моє – Україна. Поезії».
«...І він вмочає руки в кров,
Вже на Дністрі від вбивств шаліє,
Кричить він про свою любов,
А ненависть і злобу сіє».
«Московський шовініст»
Померла 14 липня 2011 року у Скадовську.